– У 2010-11 роках ви грали в Севастополі. Рускім міром тоді вже відчутно попахувало?
– Там завжди ним пахло. Особливо у Севастополі, де базувався Чорноморський флот. Я взагалі не відчував там чогось українського. Напевно, за роки Незалежності можна було зробити набагато більше в плані українізації Криму, його інтеграції в життя держави. Колись про це напишуть у книжках.
– Виходячи в місто випити кави, ви українською мовою пробували розмовляти? Якою була реакція місцевих?
– Якоїсь агресії я не відчував на той час – до війни залишалося три роки. Усе потім змінилося дуже швидко. Кажуть, від любові до ненависті – один крок, тут та сама історія. Я спілкувався і українською, і російською. У мене дружина з Донецька, мої батьки у гості приїжджали. Ні разу не бачив кривих поглядів від місцевих.
– Відкрили для себе гарні місця у Криму?
– Мені Крим дуже подобався. Моя рідна сестра жила в Керчі. Виходило так, що я на одному кінці півострова, вона – на іншому. Тому об’їхав і Ялту, і Алушту, і Феодосію. Доволі колоритно та гарно.
– Після завершення професійної кар’єри ви ще побігали за аматорський Рубін із Донецька. Стали свідком початку кривавої бійні на Донбасі?
– Так сталося, що мене прооперували і я ухвалив рішення закінчити кар’єру. А мій товариш Михайло Тюрін мав власну аматорську команду, тож я за них ще трішки побігав. Донецьк ми покинули у травні 2014-го.
– На блокпости і озброєних сепаратистів ще встигли надивитися?
– Так. Пригадую, як озброєні групи їздили і розстрілювали з автоматів банкомати "Приватбанку". Активні бойові дії розпочалися в аеропорту. Ми з дружиною прийняли рішення покинути місто.
