– Після початку війни вам хтось телефонував чи писав зі Сампдорії?
– Мені писав Івано Бонетті. А так, з Італії мало надходило повідомлень, з Шотландії – набагато більше. Навіть телефонував росіянин Ігор Скляров, з яким я грав в олімпійській збірній. Він довгий час проживає в Чикаго і відразу запропонував допомогу.
Скляров з перших днів записався в тероборону Чикаго. Вони там займаються волонтерством і допомагають Україні.
– У Канчельскіса мати живе в Україні. Він не телефонував часом?
– Він мені телефонував десь через пів року після початку повномасштабної війни. Жалівся, що в Росії не має можливостей, він не міг знайти роботу і довелось виїхати в Австрію.
– Про війну в Україні він щось казав, розуміє, що тут відбувається?
– Дуже розпливчато. Він був не впевнений і, здається, не зовсім розуміє, що в нас відбувається. Більше ніхто з Росії мені не телефонував, та я й не хочу з ними розмовляти. Що вони можуть сказати?
Щоб повністю зрозуміти ситуацію, потрібно перебувати в Україні. Пам’ятаю, як у перші дні війни я допомагав виїхати легіонерам Шахтаря та Динамо і їхнім сім’ям, яких забули в готелі Опера. У мене досі перед очима їхні перелякані погляди, діти, які плачуть. Ніхто не розумів, що відбувається і що буде далі. Перед нашою поїздкою на вокзал вони почали молитися – це було дуже страшно.
Я їхав, а на дорогах не було жодної машини, на мене дивились як на божевільного: "Куди ти їдеш?". Нічого, все буде добре. Я впевнений, що ми переможемо і проженемо російську нечисть з нашої землі, – сказав Михайличенко в інтерв'ю Українському футболу.
