"У Києві ми жили або у квартирі батька, або в квартирі бабусі, тому в мене багато приємних спогадів про спілкування з рідними, особливо про частування у бабусі. Було багато смачної домашньої їжі, але знову ж таки, я відчував, що не міг доторкнутися до цієї моєї сторони глибоко, зокрема, через мовний бар'єр.
До цього я не дуже підтримував свою українську сторону, але щойно тільки почалася велика війна, я відчув, що це мій обов'язок. Тому що реальність така, що бути українцем зараз небезпечно. Українцям дійсно потрібно зібратися разом та показати, чому ми важливі як країна, чому ми важливі як народ.
Більшу частину своєї історії Україна знаходилась під впливом зовнішніх сил – Річ Посполита із заходу, Московія зі сходу, потім османи із півдня. Усі воюють за цю землю, і це в певному сенсі майже повторюється, бо ми маємо оцю зовнішню силу, яка намагається претендувати на наші землі, поставити під загрозу нашу свободу, але ми не підемо без бою.
Ми маємо свій стіл на кампусі в університеті, розповідаємо про війну та збираємо пожертви, і в обмін на ці пожертви даруємо наліпки, ручки, листівки.
Я поки ще не можу говорити з батьком українською, але можу використовувати кілька слів у розмові, і думаю для нього це показує, що я беру ініціативу. Для мене важливо, що я українець. Я нарешті підкріплюю це діями. Слава Україні", – сказав Джордан Шевченко в інтерв'ю українській редакції Голосу Америки.
