Практично шість останніх років живий класик українського футболу – поза тренерською діяльністю. Очолював комітет національних збірних УАФ, їздив на фронт, щоб підбадьорити наших воїнів, активно виступає з експертними думками у ЗМІ. І запевняє: інтерес до улюбленого ремесла не втратив, хоча новий проект, за який візьметься, повинен бути серйозним та амбіційним. Такого досі не знайшлося.
Карпати-98, Металіст 2000-2010-х, Дніпро-2015. Його перемог на посту наставника цих команд вистачило б для кількох успішних тренерських кар’єр. А у 2010-му був ще й короткий роман зі збірною України. Під керівництвом Маркевича "синьо-жовті" не програли у жодному з чотирьох матчів, все йшло до того, що він готував би команду на домашнє Євро-2012, але… Через скандал довкола Металіста подав у відставку.
…Уже з першого дня життя Мирон Маркевич був запрограмований на футбол. У рідній винниківській оселі завше панував футбольний дух. Його батько Богдан, відомий дитячий тренер, підтримував захоплення сина, тож у матері не було шансу скерувати малого Мирона в інше русло.
"Я мріяла, аби мій син став лікарем чи опанував іншу престижну професію, – розповідала мені колись Любомира Методіївна. – Здібності мав і до наук, і до музики. Як він виконував на фортепіано полонез Огінського! Та з іще більшим захопленням ганяв м’яча з друзями.
Футбол був у нього в крові. Не раз ми мали через це клопіт. Траплялося, що у запалі гри шибки розбивав сусідам. У ті часи м’ячі були шнурованими. Одного разу, ладуючи той "бальон", наш Мирон випадково вцілив собі шилом в око. Та Бог милував – зір зберіг".
Якось подружжя Маркевичів узяло малого Мирона до Києва. Помолившись у Києво-Печерській лаврі, вони пішли на стадіон, де домашній поєдинок проводило Динамо.
"Матч був настільки цікавим, що ми й не помітили, як Мирон десь зник. Звучить фінальний свисток, а сина немає. Побачили його аж на полі! Вовтузиться біля воріт із м’ячем і галасує: "Я Лобан! Я Лобан!" Зараз він не менш відомий, ніж тодішній його кумир", – з гордістю у голосі каже пані Любомира.
"Крім футболу, ми грали у волейбол, настільний теніс, – пригадує дитячі роки Марта Войтович, двоюрідна сестра Мирона Богдановича. – Звісно, головним затійником забав був маленький Мирон, якого ми чомусь називали Магараджа. Уже тоді в нього були задатки лідера".
Кар’єру професіонального футболіста Маркевич розпочинав на зорі 70-х у рідних львівських Карпатах. Щоправда, пробитися до основного складу йому так і не вдалося.
"Навіть не знаю, чому Мирон не зміг реалізувати свій потенціал, – зізнався мені у розмові Ігор Кульчицький, легендарний капітан "зелено-білих". – Футболістом він був хорошим, технічним, мав відмінно поставлений удар. Та й пас міг віддати точний".
Зате на тренерській роботі він цілковито компенсував те, чого не зміг досягти, бігаючи в бутсах. Першим серйозним досягненням Маркевича-тренера стала бронза Вищої ліги, яку в 1998 році під його опікою здобули львівські Карпати. Допомагав йому в цьому Юрій Дячук-Ставицький, який упродовж багатьох років був правою рукою Маркевича на тренерській лаві.
"Спогади від співпраці з Мироном Богдановичем щонайкращі, – запевняв Дячук-Ставицький автора цих рядків. – У нашому тандемі він був мозком, а я – робочою конячкою. Маркевич – неймовірний дипломат і тактик. Вміє знайти спільну мову не лише з будь-яким гравцем, але й із керівником. Те, що президент Металіста Ярославський дав добро на роботу Богдановича у збірній, багато про що свідчить".
Колишній оборонець Юрій Беньо грав у Маркевича п’ять років, про що з приємністю згадує: "На відміну від інших наставників, Мирон Богданович дуже толерантний до гравців. Навіть якщо команда поступається після першого тайму, він не зганяє злість на гравцях, лише лаконічно пояснює, як треба діяти, щоб переламати хід гри. Пригадуєте випадок, коли Алекс Фергюсон кинув бутсу в обличчя Бекхему? У Маркевича кардинально протилежні методи роботи".
…З роками, аби не нудьгувати, Любомира Маркевич стала вести… футбольну статистику. Жінка регулярно записувала у спеціальні зошити результати поєдинків чемпіонату України, самотужки креслила турнірні таблиці. Поруч із записниками обов’язково лежали товстезні папки, наповнені газетними матеріалами про сина і його команди. Ще й жодної трансляції футбольного матчу Любомира Методіївна не пропускала! Окрім клубів, які тренував Мирон Богданович, вболівала за Барселону.
У 2010-му я навідався до пані Любомири у гості. Її оселя у Винниках радше нагадувала футбольний музей. На стінах – багато фотознімків, які зафіксували не лише дитячі та юнацькі роки знаменитого тренера, а й миті тріумфу Маркевича з харківським Металістом.
"Він жартома називає цей куток "іконостасом", – усміхнулася тоді Любомира Методіївна. – До мене навідується частенько і ще з порога любить вигукнути: "Так, ані слова про футбол!" Посидимо трохи, поговоримо, і він квапиться назад до своєї роботи. Хвилююся за сина постійно, а надто, коли попереду в нього авіаперельоти. У нас навіть традиція склалася: після перельоту Мирон обов’язково телефонує і рапортує: "Усе гаразд". Молю Бога, щоб допомагав синові й далі…"
