У реєстрі найкращих бомбардирів в історії Першої ліги він посідає сьоме місце. Свій дебютний із 76 голів Матвій Бобаль забив у 15 років. Однак у елітному дивізіоні не забив жодного разу. Останні кілька років екс-футболіст перебувє на захисті Батьківщини.
– Я зараз вдома, в Ужгороді Пройшов реабілітацію після поранення. Все ще належу до 225-го окремого штурмового полку.
– Ви не демобілізувалися з війська?
– Не знаю чи повернуся до служби у бойовій частині, але із Збройних Сил не демобілізуюся. Дотримуюся думки – якщо можу бути корисним державі у тилових частинах, то робитиму це там. Колись я грав за студентську збірну України, вигравав у 2009-му Всесвітню Універсіаду. Вважаю, що раніше прославляв Україну таким чином, а зараз маю іншу можливість робити це.
– Ви пам’ятаєте той день, коли зазнали поранення?
– 25 липня минулого року. Це трапилося на Покровському напрямку. Я доставляв побратимів на позиції. Під час чергового виїзду нас супроводжували ворожі дрони, ми відбивалися від них. На одній ділянці, де я зменшив швидкість через особливість місцевості, нас атакували.
– У пресі писали про те, що шестеро з восьми ваших побратимів загинули.
– Не зовсім так. Загалом нас було троє. Один із побратимів гукнув мені: "Повітря!" Минула секунда, я й голови не встиг підняти. Він відтягнув мене праворуч за бронежилет. Інший побратим загинув від удару дрона. Ми почали ховатися – наступні п’ять-шість годин оговтувалися від отриманих поранень і чекали на евакуацію.
– Футбольне минуле вам допомагало на війні?
– Безумовно. Реакція, швидкість, загартування… Навіть на полі бою я думав, як футболіст. Від моменту вибуху до евакуації у безпечне місце минуло годин вісім. Я з 12-ти років зростав сам, без батьків. Поїхав до Львова у спортінтернат до Ярослава Дмитрасевича ще дитиною – там повністю став самостійним. Можу сказати, що у футбольному житті бачив багато.
– Як ви потрапили у штурмовий полк?
– Я – нападник. Завжди хотів бути першим, атакувати, забивати. Коли перебував на навчанні, то максимально викладався під час усіх тестувань. Спортивний азарт зіграв свою роль – я прагнув постійно випереджати інших. Не дивно, що мене скерували у штурмовики.
– У Збройних Силах ви зустрічали дотичних до футболу людей?
– У нашого старшого лейтенанта код на телефоні був особливий – 1927. Думаю, розумієте, до чого я веду. Коли я побачив це, то одразу здогадався, що він – фанат київського Динамо. Ми з ним почали про футбол говорити, я порадив йому ввести у Гуглі запит "Матвій Бобаль". Коли він прочитав про мене, то здивувався, що я тут роблю, – розповів Матвій Бобаль в інтерв'ю для Футбол 24.
Росія вбила 13-річну українську легкоатлетку внаслідок обстрілу Сум
