– Вікторе Івановичу, війна "нагородила" вас двома серйозними пораненнями. Дошкуляють? Як почуваєтесь зараз?
– Олеже, тільки що зіграв у футбол зі своїми старими партнерами, друзями, ветеранами Дніпра. Василь Лябик, якому 76-й рік, але він – "гутаперчевий", досі грає крайнього хава. Володя Горілий, якому цього року виповниться 60. Олександр Рикун – молодший від мене на 20 років, йому важкувато, вага чимала, але все ж виходить, іноді на воротах стоїть. З його передач багато голів забив ще до війни, а тепер знову граємо в одній команді. У нас такий сплав досвіду та молодості.
Тож дякую за запитання, нічого страшного. Перше поранення отримав 2022-го у праву ногу. Влетів уламок масою 89 грамів. Я тоді мріяв про одне – щоб нога залишилась і я ще мав змогу грати у футбол. Мрія здійснилась. Готувались на Кремінну у 2023-му, я був командиром роти. Кажу: "Давайте, хлопці, фізична готовність повинна бути на високому рівні". І ми грали у футбол.
У Кремінній отримав друге поранення – в ту ж ногу. Розумієш, друже, мені здається, ці орки знають, що я граю у футбол. І дуже хочуть, щоб я не грав. Але щоразу повертаюся на поле (Усміхається).
– Ваш дід, донський козак, воював у Першій світовій. Батько пройшов Другу світову. Ви ж взяли участь у Третій. Ожогіни – династія воїнів?
– Додам: ще один мій дід – по матері – загинув у 1942 році. Рідний брат батька, Петро Ожогін, пройшов усю війну аж до Берліна. Помер уже після війни – раптово апендицит у нього тріснув. Ще жити міг і жити, дядя Петя мій! Справді – всі у мене були воїнами.
Дід взагалі таке враження справляв! Мені завжди хотілося бути таким, як він. Настільки мудра людина! Я тоді був малим, звичайно, багато чого не розумів і не знав. Але дещо все ж розпитав у нього. Виявляється, дід був важко поранений у спину – осколок пройшов через шлунок. Йому в Англії робили операцію. А до полону він потрапив у Туреччині. Завдяки тому, що вивчив кілька слів турецькою, врятував двох своїх побратимів – турки хотіли їх, поранених, пристрелити. Перед тим він закопав свої нагороди – мав два георгіївські хрести…
Доходило до курйозу. Приїхали ми якось із мамою до нього в гості, а йому на той момент вже виповнилось 96. Хотів нас чимось втішити і каже: "Оце, дочко, внучку, вчора мене викликали у військкомат. Я ж у Турції бував, у Англії, мови знаю. То раптом що – перекладачем буду". Мама: "Вам 96 років! Що ви таке городите?" А він подумав та й каже: "І то правда, дочко!" (Сміється). Пишаюсь, що в мене були такі предки.
А батько пішов воювати у вісімнадцять. У 1943-му потрапив на Курську дугу. Був поранений двічі. Визволяв Дніпропетровщину – П’ятихатки, Кривий Ріг. Двічі брав Харків, пройшов важкі бої на Холодній горі. Тому у мене це було в крові. Я все перечитав у дитинстві про війну – і те, що треба, і те, що не треба. "Не в той час я живу", – думав собі. Але, бачиш, у 56 років довелося й мені піти на фронт, – розповів Ожогін в інтерв'ю для Футбол 24.
