– Ви часто виконували функції фотографа збірної України. Це справжнє визнання для фотографа.
– За 25 років я був на 42-х виїзних матчах збірної. Двічі знімав головну команду країни на Вемблі, фотографував на Сан-Сіро, у Парижі, працював на двох чемпіонатах Європи. Починав ще при Сабо, їздив з Маркевичем, Шевченком та Ребровим.
Але найцікавіший досвід у мене був з Олегом Блохіним, коли я ще не працював у збірній. Я поїхав у відрядження до Києва від "Експресу" і мав домовленість на Кубку Дерюгіної записати інтерв’ю, власне, з Іриною Дерюгіною та з її колишнім чоловіком Олегом Блохіним.
– З кого почали?
– З Ірини Іванівни. Це було за день до турніру, тож, незважаючи на попередні домовленості, вона відмовила мені: "Не маю настрою, завтра важливе змагання". Зустрівся з Олегом Володимировичем у ресторані, поговорили і я ненароком розповів, що Дерюгіна відмовилася від інтерв’ю. "Як не хоче інтерв’ю?" – здивувався Блохін. Він пообіцяв посприяти і ми навіть жартома посперечалися на пляшку шампанського, що йому це не вдасться. Я програв – Олег Володимирович організував мені інтерв’ю. Дотепер винен йому шампанське (Усміхається).
– Фотографи за воротами перебувають на лінії вогню. У вас часто прилітав м’яч?
– Часто. Але що таке м’яч? Вдома я зберігаю дві шайби. Одна з них зачепила мені чоло, а друга прилетіла в об’єктив, який віддав і буцнув по носі. У київському Палаці спорту колись була дірява сітка за воротами, а не оргскло, яка шайбу не втримала. А іншого разу на львівському Медику мені прилетіло від хокеїста, котрий мав один із найсильніших кидків у нашій лізі…
– Ви фотографуєте не лише футбол. Мабуть, найважча зйомка у вашій кар’єрі датована 27 липня 2002-го?
– Так, я був на Скнилівському аеродромі у день трагедії. Того дня я був черговим фотографом у газеті. Взяв сина з собою і пішов дивитися на виставку літаків. До кінця не дочекалися, було спекотно, тож малий запропонував піти. Жахіття сталося у момент, коли ми вже перебували біля виходу. Я відреагував миттєво – закрив сина у машині та побіг назад. Не одразу зорієнтувався, що літак впав на людей. Прорвався через охорону, сфотографував льотчиків, які катапультувалися. У мене якраз плівка закінчилася. Розумів, що треба діяти миттєво.
– Як вийшли з ситуації?
– Хтось із людей продав мені дві плівки Kodak по 36 кадрів – я заплатив шалені гроші. Взявся знімати усе, що бачив, і використав плівку майже повністю, поки мене не затримала міліція. Затягнули мене в автомобіль, де працівник СБУ почав вимагати плівку з фотографіями. Я відмовився ділитися, тому на мене одягли кайданки і залишили поруч із молодим хлопцем-сержантом. Мовляв, розберемося з тобою потім, а зараз є справи важливіші.
– Ви зберегли фотографії?
– Поки той хлопець відвертався, я замінив плівку у фотоапараті. Коли повернулися його керівники, я погодився віддати їм плівку. Мені зняли кайданки, а я демонстративно дістав з фотоапарата і засвітив порожню плівку. Ні вам, ні мені! Врешті-решт, вирвався, повернувся до сина у машину і кинувся проявляти фото. Так наступного дня вийшов спецвипуск "Експресу" про Скнилівську трагедію, – розповів Євген Кравс в інтерв'ю для Футбол 24.
