– Пригадай перший матч Шахтаря, який приніс тобі усвідомлену велику радість.
– Ой, це перший матч у Лізі чемпіонів. Грали тоді з Лаціо, поступилися 0:3. Пам’ятаю, наче вчора. Ти заходиш на центральний стадіон Шахтар, ліхтарі, смарагдове-смарагдове поле.
Не знаю, чи його фарбували, але воно відрізнялося від того, яким було зазвичай. А, можливо, просто ніч – і ось це освітлення давало такий ефект. Дуже соковите, хотілося босими ногами походити цим газоном. Та Ліга чемпіонів – зовсім інші емоції. Цей гімн, ці плакати. Це Верон, Недвед, Анрі. Ого-о-о!
– Спершу був стадіон Шахтар. Потім був РСК Олімпійський і, зрештою, Донбас Арена. Де тобі було найбільш атмосферно?
– РСК Олімпійський мені не подобався. Навіть у порівнянні з центральним стадіоном Шахтар він виглядав не дуже. Не було атмосфери чи історії, як на Шахтарі, не було інновацій, як на Донбас Арені. Щось середнє. РСК мені не "заходив", та "дудка" максимально не подобалася, хоча там теж були класні матчі.
А на Донбас Арені я, на жаль, побував лише тричі. На двох поєдинках Євро-2012, коли національна збірна грала, і на матчі, коли все починалось. Вікторія Плзень, коли кричали "Беркут, Беркут".
А фанати Шахти співали Гімн. Кожен раз, коли про це розповідаю, у мене "сироти" руками пробігають. Я тоді ще підспівував і Гімн, і "Червону руту". Тому сильно насолодитися Донбас Ареною не зміг.
Те, що одразу помітив – наскільки швидко можна заходити і виходити зі стадіону. Для мене це стало шоком. Пам’ятаю, як ми заходили на НСК Олімпійський – ти міг години дві через ці турнікети проходити. А тут – чух-чух-чух – усі розсмокталися. Ось це мені дуже сподобалось, – розповів Бєдняков в інтерв'ю для Футбол 24.
