"Я в Києві, нікуди не виїжджав ні на день. І не збирався. Так само, як і 2014-го. Тоді свої домашні матчі Іллічівець проводив на виїзді, але команда тренувалася та жила у рідному місті, поряд із усіма його жителями.
Нас хотіли відправити подалі від бойових дій, але я одразу сказав, що це виключено. Сім'ї, батьки, близькі залишаться, а футболісти та тренери втечуть? При мені таке було просто неможливо. Звичайно, ту ситуацію з нинішньою ніяк не порівняєш, але сама ідея поведінки будь-якого керівника не повинна змінюватись за жодних обставин.
Вже тоді, у 2014 році, я зрозумів, чим є сусідня країна, а тепер про неї навіть говорити не хочеться. Вісім років тому я якраз перебував із командою в Маріуполі, і на власні очі бачив, як росіяни намагалися обманом і силою захопити там владу.
Тоді місто вистояло і майже не постраждало, а зараз, коли дивишся на все, що там трапилося, стає не по собі. Все-таки у місцевому футбольному клубі я пропрацював 10 із половиною років, на моїх очах Маріуполь розквітав, будувалася вся клубна інфраструктура. Читаєш, що її вже немає, і серце кров'ю обливається.
Ось уже багато років я їжджу на свій день народження (20 червня, – прим.) в Маріуполь. Хочеться думати, що ця традиція збережеться – я вірю у ЗСУ, у наших доблесних воїнів", – цитує Павлова Zbirna.
