"Від "руського міра" я втікаю вже вдруге. В Донецьку в 2014 році, коли це все почалося, всі розуміли, що агресор не зупиняється, що він хоче Луганську, Донецьку області і Крим окупувати.
Тому ми тоді відразу прийняли рішення поїхати в Україну. Тому що я народилася в Україні, захищаю прапор цієї країни і скільки б мені не пропонували переїхати кудись, я залишалася в Україні.
24 лютого, скільки б нас не готували, скільки б не було інформації в ЗМІ, до останньої миті ніхто не вірив в те, що на ці дії піде росія. Ці вибухи, ракети… ми прокинулися від того, як пролетіла ракета, а потім вона вибухнула.
Плач дитини, яка пам’ятає 2014 рік, коли їй було 5 років… Коли я поїхала на роботу, оскільки нам потрібно було приймати воєнний стан, Діана почала казати: "Мама, ми що, можемо не побачитися?" Тому що ми не знали що робити, куди евакуйовуватися.
Ми ще й живемо на 22-му поверсі. Над нами почали літати винищувачі, під нами почали їздити танки, з вікна було видно як горить Гостомель, можна було бачити "рускій мір" в усій красі. Деякий час ми були в Києві, у бомбосховищах. Не розуміли, що робити далі. Це був шок. Треба було кудись виїжджати задля спокою дитини, щоб вона цього не бачила і не чула. Хоча вона це, на жаль, і побачила, і почула.
Те, що ми потім побачили – це винищення українського народу, це геноцид. Те, що вони робили з нашими жінками, дітьми, літніми людьми… Зараз, коли я спілкуюся з людьми, котрі були в окупації, вони просто плачуть, вони не можуть навіть назвати росіян людьми, тих військових, тих орків, які були в Бучі, Гостомелі", – цитує Саладуху XSPORT.
