"Сміливі завжди мають щастя": унікальна історія української зірки художньої гімнастики – предки в УГА та армії УНР, точки дотику з Франком
Відверта розмова Спорт 24 з призеркою Юнацької Олімпіади-2018, фіналісткою Олімпіади-2020, чемпіонкою Універсіади-2023 Христиною Пограничною; з її тренеркою Іриною Рудою та батьком Олесем Пограничним.
Славне минуле й історія, яку треба зберегти
“Вдихнули порцію свіжого життя в спортивні предмети родини Франків”
– Художня гімнастика – це своєрідне тонке поєднання спорту і мистецтва. Христино, які маєте вподобання у класичному мистецтві?
Христина Погранична: Люблю літературу. Особливо українську! Пам’ятаю, як із задоволенням готувалася до ЗНО і знову перечитувала твори шкільної програми. Найбільше припали до душі “Тигролови” Івана Багряного. Їх щонайменше три рази перечитувала. Коли писала твір на ЗНО, наводила приклади саме з цього роману. Ну, а фраза “Сміливі завжди мають щастя” – це взагалі моє життєве кредо.
До речі, люблю слухати, як мій тато розповідає якісь факти з історії. Подобається у це заглиблюватися. Саморозвиток ніколи не буває зайвим.
– Пам’ятаю чудовий фотопроект з автентичними булавами для художньої гімнастики в Домі Франка за участі Христини у 2021 році. Як з’явилася ідея?
Олесь Пограничний: Натхненниками цього проекту були Дім Франка і науковці, які займаються спортивною історією Львова. Андрій Сова знайшов спортивні предмети, які належали родині Франків. За припущенням фахівців, це десь початок XX століття. Богдан Тихолоз (директор Дому Франка) одного разу показав мені ці булави, і я кажу: “Слухайте, зараз донька повернеться з Олімпіади в Токіо, давайте зробимо фотосесію”. Це таке вдихання свіжої порції життя в історичні предмети.
Нам важливо було показати, що спорт і культура – тісно пов’язані. Якщо брати такі постаті як Іван Боберський, Володимир Старосольський, Петро і Тарас Франки – вони всі зі спортом дружили. Ним займалася еліта. Це пізніше спорт став таким більш демократичним. Зараз існує стереотип, що атлети не розуміються в культурі. Завжди прошу Христину розвіювати цей міф. Зрештою, її прапрабабця була вчителькою фізкультури в трьох дрогобицьких гімназіях: українській, польській та єврейській.
– Ви глибоко досліджуєте своє родинне дерево. Згадували, що вдалося дійти до 7-8 покоління. До яких відкриттів привели вас ці дослідження? Велика рідкість дістатися аж так далеко.
Олесь Пограничний: У нашій частині Європи справді рідкість. Люди мого покоління часом дуже мало знали вже про своїх прадідусів, прабабусь. Цю інформацію дорослі приховували від дітей. Мені не могли розказати, що мій дідусь Теодор Пограничний був воїном полку січових стрільців Євгена Коновальця в армії УНР. А перед цим він був мобілізований до австро-угорської армії. Під час битви під горою Лисоня (1916 рік) потрапив у полон.
У 30-х роках дідусь був в’язнем польського концтабору в Березі Картузькій. Потім він був зв’язковим УПА. У 1951 році його родину депортували на Донеччину.
Згадую, як він мені розповідав, що під час боїв за Київ росіяни закидали українську сторону живою силою. “Ми їх стріляємо-стріляємо, а вони лізуть і лізуть”, – казав дідусь. Зовсім як зараз. Тактика росіян незмінна.
Теодор Пограничний
Родина дружини більш досліджена. Бо, наприклад, її прадідусь зберігає документи свого дідуся. Мало родин, що так плекають свою історію. Пояснюю Христинці, що вона публічна особа, тож має знати і випромінювати цю історію. Якщо брати рід Христинки по мамі, то ми дослідили його до 7-8-го покоління. Свій я дослідив до 5-6-го. Але робота ще триває.
Прабабуся Христинки по маминій лінії походить з роду перемишльсько-дрогобицької шляхти Ясеницьких. Савин Ясеницький – прапрадідусь Христі був воїном УГА. Після завершення польсько-української війни 1918-1919 рр. вступив до Ягеллонського університету, здобув ступінь магістра філософії, а згодом і магістра фізичного виховання. Працював професором у Дрогобицькій гімназії ім. Івана Франка. Був директором Української Державної фахової торговельної школи, потім за совітів завучем СШ 1.
Савин Ясеницький
Його рідний брат Євген вчився з Бруно Шульцом в одному класі Дрогобицької гімназії. Між ними було постійне змагання за звання найкращого учня року. Будучи студентом правничого факультету Львівського університету, Євген пішов в УСС, отримав поранення в боях під Лисонею. З проголошенням ЗУНР брав участь у боях за Львів (Листопадовий зрив), став поручником УГА, потрапив у більшовицький полон, загинув на Соловках.
Євген Ясеницький
Володимир Ясеницький, батько Савина і Євгена
– Ви назвали середущу доньку Христиною, тобто іменем дружини. Це ім’я має для вас певний символізм?
– Так, має. Наша старша донька – Олександра, як і я. Молодша – Христина, як дружина. Наймолодша – Ангела-Софія, як її прабабусі. Ми собі так вирішили оживити родинну історію.
Амбітні виклики сучасності
“Не так сильно формують спортсмена блискучі виступи, як неуспішні”
– Як змінилася та Христя, яка у 5,5 років вперше прийшла на гімнастику?
Христина Погранична: Ця дівчинка виросла (Сміється). Не лише фізично, а й морально. Виросла духом. Мені здається, що не так сильно формують спортсмена блискучі виступи, як неуспішні. От спіткала тебе невдача. І в тебе є два варіанти: або опустити руки, все – більше не хочу, не можу. І значно складніший – проковтнути цю невдачу, піти далі працювати, робити ще більше, чимось жертвувати і далі прямувати до своєї мети. Це дуже формує внутрішній стержень. Водночас вдалі виступи показують, що все недаремно. Йдемо далі.
У дитинстві дуже мотивували перші успіхи на змаганнях. А ще постійні поїздки за кордон. У дуже юному віці я побачила чимало світу. Це дуже захоплювало! А ще конкуренція викликала азарт.
Ірина Руда: Напевно, задатки її характеру було видно з дитинства: цілеспрямованість, працездатність. Христя реально дуже багато працювала. Зараз теж такою залишилася. Але стала більш впевненою, вона самоствердилася, має вагоме ім’я на міжнародній арені. Але при цьому залишається доволі скромною. Зіркова хвороба – це не про неї. Христина чесна. Коли програє, то визнає це. Вміє сприймати критику. Звісно, над цим ми працювали. Бо раніше не завжди сприймала зауваження. Часом по-дитячому реагувала. Додам, що Христя фанатично любить гімнастику.
– Завдяки чому склалася синергія між вами і Христиною, Ірино Євгенівно?
Ірина Руда: Вона сформувалася якось в процесі роботи. З Христиною було цікаво працювати. Спершу вона не була лідером, а дитиною з абсолютно середніми задатками. Можливо, навіть нижче середнього. До речі, Христю привели на гімнастику разом зі старшою на два роки сестрою. І от в сестри були кращі задатки, але вона не захотіла присвячувати себе гімнастиці. А в Христини, навпаки, було дуже велике бажання. І ця кожноденна праця нас об’єднала. Ми пройшли разом дуже багато. І продовжуємо йти далі.
Хоча в нас обох непрості характери. Я вимоглива, маю свої амбіції, як тренерка. Христина має свої, як спортсменка.
“Христина і її тренерка дуже запеклі. Називаю їх спортивними кіборгами”
Олесь Пограничний: У них багато спільного в характері. Вони обоє запеклі. Бо не запеклі не зробили б такого. Наприклад, коли вони летіли на Юнацькі Олімпійські ігри в Буенос-Айресі у 2018-му, то буквально за кілька днів до того на тренуванні Христина жорстко травмувала плече. Паніка: що робити? Упродовж цих кількох днів ми якісь неймовірні кульбіти виконували. Василь Вірастюк допомагав знайти масажистів, привозив масажний стіл. Світлої пам’яті Роман Вірастюк теж підключився.
І Христина таки поїхала на Юнацьку Олімпіаду і привезла срібну медаль! Вони вперто йдуть і тренуються. Я їх називаю спортивними кіборгами. Але коли дивлюся на них, то в самого сили з’являються! Згадую, як в році 2014 чи 2015-му ми сідали на машину і цілу добу я їхав безперестанку, бо треба було встигнути десь на змагання в Північній Італії. Я приїхав, впав, а вони тренувалися, змагалися і здобували медалі!
Звісно, як і у всіх відчайдухів, між ними трапляються якісь “ступори”. Доводиться “розрулювати”. Але це все вирішується! Це просто зворотна сторона медалі. Без цього ніяк (Сміється).
– Коли ви у дитинстві займалися художньою гімнастикою, хто вас надихав? Ким захоплювалися?
Ірина Руда: Спершу мене надихали Олександра Тимошенко і Оксана Скалдіна. А коли вже була дорослою гімнасткою, захоплювалася Оленою Вітриченко і Катериною Серебрянською. Вони першими представляли Україну в художній гімнастиці як незалежну державу на Олімпіаді в Атланті.
– Пригадуєте, як раніше стежили за виступами по телевізору? Це, мабуть, був особливий ритуал. Інтернету не було у загальному доступі, належало встигнути на трансляцію по ТБ.
Ірина Руда: Реально, ви сказали, і я згадала. Ми чекали на трансляцію, записували все на відеокасети, потім їх переглядали. Дуже приємні спогади. Дуже любила дивитися групові вправи. Як і кожен спортсмен, який фанатіє від свого виду, старалася не пропускати жодної трансляції. Це все записувалося на відеопрогравач і потім переглядалося. Ще років 10 тому я ті касети мала, зберігала їх. Все було дбайливо підписано: “Кубок Дєрюгіної такий-то рік”, “Чемпіонат світу такий-то рік”, “Чемпіонат Європи”.
– Христино, на Всесвітній Універсіаді-2023 ви здобули золото у фіналах вправ з обручем і стрічкою. З яким предметом вам більше до душі працювати?
Христина Погранична: Насправді завжди стараюся, щоб усі чотири види були на однаковому рівні. Бо найголовніше – стабільно працювати у багатоборстві. А у фіналі я виступила чисто у всіх вправах. Просто обруч по складності в мене має трохи вищу оцінку. І оскільки я добре виступила це, мабуть, зіграло роль. Можливо, конкуренти десь помилилися. Я просто не бачила, як виступали решта.
“Наступного року буде запекла боротьба”
– До речі, чи переглядаєте всі свої виступи? Дехто не любить дивитися на ті, де були якісь хиби…Чи легко ви відпускаєте невдачі?
Христина Погранична: Відпускаю доволі легко. Якщо ти зробила помилку, то що вже? Пізно (Усміхається). Треба було не хибити. Тож стараюся дивитися всі виступи. Особливо ті, де припускалася помилок. Щоб розібрати деталі. Нам навіть наші тренування записують на відео. Це дуже корисно. Бо іноді здається, що ти все робиш правильно, а насправді – не зовсім так.
Загалом з кожної невдачі намагаюся взяти урок, не падати духом. Краще рухатися вперед. Я вважаю, якщо були якісь помилки, значить, так мало статися. Це для якоїсь певної мети.
– Христино, ви вчитеся у двох вишах: у Львівському державному університеті фізкультури ім. І. Боберського та Львівському державному медичному університеті імені Д. Галицького. Знаю, що у вас мама, бабуся – кандидати медичних наук, прадідусь теж працював у цій сфері. Вони підштовхнули до обрання фаху?
Христина Погранична: Природньо, що коли у тебе пів родини медиків, то й ти починаєш цікавитися цією сферою. Мама, бабця і старша сестра спонукали, але й мені самій дуже подобається медицина. Зараз я взяла академвідпустку, щоб мати трохи більше часу для спорту.
– Які найближчі короткотермінові завдання у Христини? До яких стартів готуєтеся?
Ірина Руда: Завершився чемпіонат світу. На жаль, Україна в індивідуальній програмі здобула на Олімпіаду-2024 лише одну ліцензію. Друга гімнастка, яку ухвалили рішення відправити на ЧС, ліцензії здобути не зуміла. Хоча, якби на ЧС поїхала Христина Погранична, я впевнена, що було б дві путівки на Ігри. Христина має значно більший досвід і саме таких гімнасток, я вважаю, треба посилати здобувати ліцензії для своєї країни на Олімпіаду. Ну, але це було рішення головної тренерки збірної. Проте ліцензія є неіменною. Так, її здобула Вікторія Онопрієнко. Хоча, думаю, за цю путівку на Олімпіаду все одно будуть боротися всі гімнастки. І поїде та, яка буде на той момент найкраще підготовлена. Ірина Дерюгіна завжди на цьому наголошує. Бо рік – це дуже багато, чимало може змінитися.
– Тобто ліцензію здобуває одна, а на Олімпіаду може поїхати інша гімнастка?
Ірина Руда: Так, такі правила. Знаєте, як було на минулій Олімпіаді? Україна мала максимальну кількість ліцензій на ОІ-2020: дві, в індивідуальному багатоборстві і одну в групових вправах. В індивідуальному багатоборстві ліцензії здобули Влада Нікольченко і Христина Погранична. А на Олімпіаду в Токіо поїхали Вікторія Онопрієнко і Христина Погранична. І обидві вийшли у фінал: Христина була дев’ятою, а Вікторія – десятою. Взагалі підготовка до Олімпіади в Токіо – це тема окремої розмови.
Звісно, Вікторія Онопрієнко зараз є номером один у збірній, вона молодець, має хороший рейтинг. Але інші гімнастки теж будуть готуватися.
Дуже тішуся, що наші гімнастки здобули ліцензію у групових вправах. До речі, в груповій на цьому чемпіонаті світу виступали також дві вихованки нашого спортивного клубу “Ніка”, які починали з Христиною в одній групі набору – Марічка Височанська та Аліна Мельник.
Несподівано для мене Христина повідомила, що взяла академвідпустку в Медичному університеті. Вона сказала, що хоче ще цей рік повністю присвятити спорту. Я буду максимально її підтримувати. Христя просто хоче гідно представляти Україну. Найближчий офіційний старт – Кубок України.
Наступного року знову буде запекла боротьба за те, щоб потрапити в склад збірної, на етапи Кубка світу і на чемпіонат Європи…
Цього року Христині давали надто мало можливостей позмагатися. Її просто не включали в команду ні на етапи Кубка світу, ні на чемпіонат Європи, ні на ЧС. Так, після Олімпіади в Токіо вона змушена була серйозно зайнятись своїм здоров’ям: були проблеми зі стопою і з коліном. Христині зробили дві операції – всі ми розуміємо, що після цього потрібен певний час на відновлення. Ти практично заново починаєш стрибати, відчувати опору. І не кожен після такого може повернутися у великий спорт. Усі тренери і спортсмени це добре розуміють.
Вважаю, що Христя молодчинка – станом на весну цього року вона зуміла увійти в хорошу спортивну форму. Це було дуже очевидно після її успіхів на Всесвітній Універсіаді в Китаї. Після Універсіади Ірина Дерюгіна викликала Христю на збори з підготовки до ЧС. Але в останній день сказала Христі, що на ЧС її не бере.
Ну, в спорті, а тим більше в наших реаліях, окрім фізичної підготовки доводиться долати і різні психологічні перешкоди. Багатоборство (Сміється). Але і Христина, і я готові до цих викликів. Набираємо обертів, готуємось!
Інші інтерв'ю Марічки Кулачковської