"Всі казали, що я божевільний": екс-фанат Кривбасу пішки здолав 4 тисячі кілометрів Тихоокеанського шляху
Ексклюзивне інтерв’ю Спорт 24 з Олександром Королюком, який зумів зав’язати з наркотиками і вирушив у неймовірну мандрівку крізь ліси, пустелю і гори. Загроза загибелі від блискавки, український прапор на найвищій точці США і хитрі донати на ЗСУ.
"Треба було спуститися на саме дно, щоб зрозуміти: тепер тільки вгору!"
– Чим ви займалися в Україні і які плани на життя будували до того, як переїхали в Штати?
– Я народився в Кривому Розі, в Одесі став бакалавром юридичних наук і у 2012 році вступив на магістратуру до Національного університету ім. Шевченка. І от в Києві мій світогляд розширився. Бо коли я жив у рідному місті, то, звичайно, мріяв про подорожі, але все було не те. Поїздка в Дніпро чи в Одесу вже була для мене пригодою.
А мої одногрупники з Києва говорили: "От влітку поїду в Сан-Франциско вчити англійську мову" або "Ми з друзями плануємо поїхати в Іспанію на Різдвяні свята". Для мене це було "вау", я подумав: "Ого! Навіть так можна? Люди вміють настільки широко мріяти?".
У мене мислення теж змінилося, я розумів, що хочу пов'язати своє життя з подорожами. Але саме в США потрапив випадково, ніколи не плануючи жити в Штатах і не мріючи про цю країну. Так склалось життя, що на початку 2015 року я з колишньою дружиною взяли квиток в Нью-Йорк, звідки вже полетіли в Лос-Анджелес, де і залишились на довгі 7 років.
– Як ви почали облаштовувати своє життя за океаном? Знайшли професію за фахом?
– Чесно кажучи, ще живучи в Україні, я почав працювати не в юридичній сфері, а в маркетингу. Писати тексти, які продаються, працювати з інтернет-рекламою та просуванням веб-сайтів в пошуковій системі Google. І вже до 2015 року заробляв в декілька разів більше, ніж юрист-початківець. Переїхавши в Штати, продовжив працювати в цій сфері. Наприклад, писав промови для людей, які виступають в судах та міграційних органах. Також працював з людьми, які просили політичного притулку в Америці: грамотно оформлював їхні історії з юридичної і письменницької точки зору.
– І ось 2 квітня 2022 року ви розпродуєте всі свої речі, з'їжджаєте з житла і вирушаєте Тихоокеанським шляхом, протяжністю понад 4 тисячі кілометрів. Що передувало цій авантюрі?
Тихоокеанський верховинний шлях, Pacific Crest Trail, скорочено PCT – піший маршрут протяжністю 4270 км вздовж гірських хребтів Тихоокеанського узбережжя. Південна кінцева точка маршруту розташована на кордоні США та Мексики, а північна на кордоні США та Канади. Шлях пролягає штатами Каліфорнія, Орегон та Вашингтон.– Дуже довго наважувався. Цій подорожі передували сильні внутрішні гойдалки. Десь за три роки до того я почав розуміти, що щось у моєму житті не так. Мені набридла моя робота, набридло працювати заради грошей, не бачачи ніяких перспектив у майбутньому. Я уперся в певну стелю і більше не ріс, загубивши відчуття життя і мотивацію щось робити кожен день. Коли я приїхав в Штати, то не мав нічого: друзів, знайомих, грошей, знання англійської, документів для роботи і життя в США. Були такі моменти, коли грошей не вистачало на їжу, а за день до оплати житла в гаманці було на 300 доларів менше, ніж необхідна сума. І це було неймовірно круто, бо належало метикувати, рухатися, розвиватися. Кожен день я дізнавався щось нове, знайомився з людьми, цікавився їхнім життям, планами на майбутнє, ідеями.
Але що довше я жив у США, то більше зрозумілим, повільнішим і комфортнішим ставало моє життя. Вже не треба було думати, де взяти 300 доларів, щоб заплатити за квартиру, бо бізнес приносив у десятки разів більше, ніж я витрачав щомісяця. Я перестав знайомитись з новими людьми, не цікавився більше тим, як живуть нові іммігранти. У мене все було, і реальність стала повільною, комфортною і такою нецікавою для мене.
Люди казали: "Ти проживаєш ідеальне життя. У тебе є все, про що інші тільки мріють А я сумно дивився на них і відповідав: "Є все, але немає мене". Ця думка мене гнітила, щодня заганяючи у внутрішню боротьбу все глибше і глибше.
Я розумів, чого хочу, що робить мене живим, ініціативним, щасливим і радісним. З одного боку, в мені боролося бажання до подорожей, пригод, дикої природи і відчуття духу свободи. З іншого, були думки про стабільну роботу, заробіток, відповідальність перед батьками і рідними мені людьми. Але наш мозок як працює? Він шепоче: "А раптом твоїх накопичень не вистачить, і ти всі гроші витратиш за місяць? Ти залишишся на вулиці! Ти будеш бідним! Не зможеш знову повернутись в бізнес, якщо зараз припиниш роботу. А що скажуть батьки? А якщо в Україні почнеться війна?". І ще десятки “але”, “якщо” і “можливо”, які день за днем мене тягнули назад, в те життя, яке я почав ненавидіти всім серцем і яке мене руйнувало зсередини.
Якщо ми вже говоримо відверто, то все це призвело до того, що в мене почалися проблеми з наркотичними речовинами. Бо хотілося втекти від цих нав'язливих думок. А Штати – така країна, де зовсім нескладно знайти наркотики. І в один день я майже помер. У мене було серйозне передозування, яке показало весь той шлях, куди мене ведуть наркотики. Я просто сказав собі: "Саша, що ти робиш? Невже ти так легко здаєшся? Невже ти готовий померти, тільки б не брати відповідальність за себе і своє життя?". Можливо, треба було спуститися на саме дно, щоб зрозуміти: тепер тільки вгору! Цей переломний момент стався влітку 2021-го. І я ухвалив рішення, що зволікати більше не можна, і треба вже починати жити своє життя. Таке, яке хочу я, а не яке бажають бачити інші.
“У мене була чудова можливість розповісти американцям правду про війну росії проти України”
– Але ваша мандрівка Тихоокеанським шляхом все ж опинилася під загрозою зриву через повномасштабну війну в Україні?
– Ще з жовтня 2021 року я почав готувався до подорожі і долав по кілька десятків кілометрів щодня. 24 лютого я якраз досягнув пікової форми і пройшов 32 км на одному з тренувальних одноденних походів. Телефон весь день був вимкнений, тому про початок війни дізнався не з новин чи телеграм-чатів, а від свого друга, з яким жив на той час. Повертаюся додому, а він каже: “Ти бачив? Війна почалась”. Починаю дзвонити батькам, які живуть у Кривому Розі, і сонний тато каже: “Та яка війна? Передзвони пізніше. Я ще сплю”. Ніхто не міг повірити, що росія так зухвало і цинічно нападе на Україну. І я сам не вірив до останнього, навіть коли читав про масовані ракетні удари і колони військової техніки, які наступали з півночі.
Звичайно, про похід можна було забути. Наступний місяць я спав по 2-3 години на день, жив новинами і постійно обдзвонював близьких. Вже думав відмовлятися від подорожі. Не розумів, як можна йти під мирним небом і радіти, коли твої батьки по кілька разів на день бігають в бомбосховище, а більшість друзів і знайомих взяли в руки зброю, щоб захистити свою країну від російської навали.
Але мій брат, який спочатку був у теробороні Києва, а зараз в елітному підрозділі “Кракен”, переконав мене таки вирушити Тихоокеанським шляхом. Він сказав, що кожен має бути на своєму місці, роблячи все можливе для наближення перемоги. Хлопці на передовій воюють. Волонтери збирають гроші і купують необхідне війську спорядження. Журналісти правдиво висвітлюють війну, а мирні люди працюють, підтримуючи економіку країни та забезпечуючи її стабільність. “Ти теж там, де повинен бути. У тебе є чудова можливість розповісти американцям правду про війну росії проти України. І треба її використати!”, – казав мені брат, переконуючи не відмовлятись від поставленої цілі. Просто він намагався показати мені, як поєднати похід з допомогою ЗСУ та інформаційною підтримкою України.
– І як ви реалізовували його настанови?
– Я поєднав свій похід з волонтерством. Дійсно, дуже багато американців, яких зустрічав на Тихоокеанському шляху, просили розповісти мене, що відбувається в Україні. Їм цікавіше було почути це від людини, яка має там рідних і друзів, а не з екрана телевізора.
Також почав збирати пожертви. Але це були непрямі донати. З рук в руки мені дали доларів 400-450. Американці зазвичай казали так: “Ми хочемо допомогти Україні, ти українець, тож ми допоможемо безпосередньо тобі. Наприклад, купимо сніданок або надамо безкоштовно житло”. І я почав трохи хитрувати. Наприклад, вони оплачували мені вечерю за 40 доларів, а я таку саму суму зі своєї кишені відкладав у фонд. Загалом зміг зібрати близько 7000 доларів. Відправляв ці гроші в Фонд Притули на “Народний Байкрактар” і “Спартани”. Надсилав волонтерам, які збирали на дрони, прилади нічного бачення та устаткування, необхідне хлопцям на передовій. Також різним дрібним організаціям, які допомагають літнім людям і тваринкам. Ну і не забував підтримувати підрозділ брата, коли він присилав мені списки того, що вони потребують насамперед.
Так мені стало легше боротися зі "синдромом вцілілого". Бо важко бути тут, йти собі з рюкзачком, коли твої близькі на війні. Раніше я був ультрасом рідного футбольного клубу Кривбас. І всі ті хлопці, з якими я колись пережив так багато в мирному житті, зараз захищають Батьківщину зі зброєю в руках. Я дивився на них, на те, як завзято вони б'ють ворога, захищаючи нашу країну, і не міг собі вибачити того, що я за тисячі кілометрів готуюсь до якоїсь пішої подорожі в той час, коли моя країна потребує захисту. Але підтримка брата і його впевненість в тому, що кожен на своєму місці, зробили своє. Я пішов у похід, додавши цій подорожі великої мети і цілі.
– А що ви взяли зі собою в цю авантюру? Як виглядав вміст вашого рюкзака?
– Знаєте, життя на стежці дуже мінімалістичне. Я взяв зі собою намет, спальний мішок, матрац, комплект спідньої білизни, дві пари шкарпеток, шапку і дві футболки. Кастрюльку для приготування їжі, титанову ложку, фільтр для води. Ну і різні девайси. У мене було небагато речей, тільки найнеобхідніше, щоб вижити в лісі в умовах пішої подорожі. А перед ким хизуватись модними речами в лісі? Перед білками та оленями? Також мав невеличку аптечку, ремкомплект для намету та матрацу і маленький рушничок. Мокра голова – ну і що, висохне в дорозі.
Завдяки сучасним технологіям зараз виробляють дуже легке туристичне спорядження. Мій намет важив 400 грамів, спальний мішок 300 грамів, куртка десь 170 грамів. Ти тримаєш цей одяг в руках і думаєш: “Як воно може гріти?”, але гріє і створює затишок наприкінці важкого дня, коли ти пройшов 50 кілометрів по горах, і все, про що мрієш – швидше залізти в свій спальний мішок і заснути міцним сном.
“Мені дали trail name Елвіс, бо я постійно танцював, щоб зігрітися”
– Розкажіть про trail name, що ви отримали під час подорожі.
– Йдучи шляхом, ти залишаєш все позаду – проблеми, вагання, страхи, сумніви, свою роботу, щомісячні платежі, кредити... Життя стає простішим, і ти теж стаєш іншою людиною. І навіть твоє ім’я тут не має такого значення, як в "звичайному" житті, на шляху ти отримуєш інше – те, яке вигадають тобі мандрівники, з якими зведе доля.
Вже на другий день подорожі мене назвали Елвісом, бо я постійно танцював, коли було холодно, і робив рухи схожі на всесвітньо відомий танець короля рок-н-ролу. Правда, я до такого імені не звик і всім казав, що я Саша. Тож деякі люди почали думати, що "Саша" – то і є моє trail name. Адже для американців наші імена нетипові.
У наступні кілька місяців я зустрів людей з дивними іменами, серед яких запам'яталися дівчинка Trash Balloon (Сміттєва Кулька), яка в лісі знайшла надувну кулю і кілька днів несла її з собою, прив'язавши до рюкзака, щоб викинути в найближчому місті. Також хлопець з іменем QWERTY, як відсилка на верхні 6 літер клавіатури. Бо ніс зі собою клавіатуру і писав в дорозі блог. Ще була дівчинка “Черепаха”, в якої рюкзак нагадував панцир.
Була “Маленька конячка”, бо сама вона була мала і тендітна, але швидка, працьовита, і несла на собі багато спорядження. Був дідусь на ім'я "Автостоп” та дядько “Бумеранг”. Вже за місяць походу 99% мандрівників отримують свої похідні імена, і на наступні кілька місяців забувають, що їх звали Ендрю, Ліса, Джейкоб, Алекс чи Джулія. Тепер ти Ніндзя, Елвіс, Техас, Свіпер, Великий Тато, Хіппі Дівчина або Йога. Інше життя, інші імена.
“Кілька днів тому я був у пустелі, де росли кактуси і бігали ящірки, а сьогодні – ведмеді, олені та лосі”
– Поділіться кількома найяскравішими враженнями, які отримали під час походу.
– Насамперед, дуже сильне враження на мене справили travel angels – волонтери, які допомагають хайкерам на шляху. Цим ангелом може стати будь-хто, хто підвіз тебе чи дав пляшечку води. Та найбільше мене вразили доброзичливці, які створили в пустелі цілі склади з водою. Бо є такі етапи в Мохаве, де між річками відстань по 80-90 км і ти долаєш її при спеці +45 градусів. І фізично не можеш тягнути зі собою необхідні 20 літрів води.
Ось ці travel angels абсолютно безкоштовно привозять величезні баки, створюючи в пустелі оази, де кожен мандрівник може відпочити в затінку, набрати води, підзарядити телефон, або взяти таблетки від болю, який докучає багатьом упродовж всього походу. Ангели стежки – це окрема каста людей, без яких пройти всі 4270 кілометрів було значно важче, особливо в пустелях Південної Каліфорнії.
Окрім допомоги з водою, ангели часто влаштовують пікніки, годуючи всіх мандрівників, надають безкоштовно житло в маленьких містах вздовж стежки, підвозять хайкерів з лісу в місто і назад, і всіляко допомагають у містах, оплачуючи обід, купуючи холодне пиво та допомогаючи з усіма потребами, які можуть виникнути в людини, що кожен день долає десятки кілометрів через дику природу.
Одного разу зустрів чоловіка, який живе неподалік від ділянки, якою пролягає Тихоокеанський шлях, і кожні три-чотири дні завозить туди близько тисячі літрів води. Він не має від цього абсолютно ніякої фінансової сатисфакції, але, допомагаючи хайкерам, почувається також причетним до цієї пішої пригоди.
Якщо ми говоримо про враження, то ще дуже запам’яталася ніч на горі Вітні (4200 метрів) – найвищій точці континентальної частини США. Зазвичай люди починають підйом на неї о 2 ночі, щоб о 6-7 ранку бути на вершині, зустріти схід Сонця, провести там кілька годин і спуститися. Я вирішив діяти зовсім по-іншому. Почав підніматися в 14 годині. Тобто, в той момент, коли вже всі спускалися. Я хотів залишитися на вершині на ніч. Люди зазвичай цього не роблять, бо, по-перше, це висота, важко дихати. А по-друге, холодно і нема де сховатися. Правда, там є столітній кам’яний будиночок для альпіністів, який служить прихистком для людей, які потрапили в екстрену ситуацію і змушені залишитись на вершині на деякий час.
Мені всі казали: “Ти божевільний! Як це ти хочеш залишитись там на ніч?”. Тим паче, почали збиратися хмари, міг початися сніг, дощ, був ризик бути ураженим блискавкою. Там під час підйому є декілька попереджень: “Якщо бачите хмари – спускайтеся”. У різний час кілька людей таки загинули на цій горі саме від блискавки. Я себе заспокоював тим, що від такого удару можу отримати якусь суперсилу, ну або смішно загину.
Мені дуже хотілося підняти на Вітні прапор України і залишити його там на ніч. Коли піднявся на вершину, то побачив, що в тому кам’яному будиночку дві кімнати були завалені снігом на кілька метрів заввишки, а третя розчищена, там я зміг заночувати. Дуже хотілося зробити те, на що ніхто не наважувався. Мене вразило відчуття того, що я тут один. У ту ніч нікого не було вище в Сполучених Штатах за мене. Відчуття неймовірної свободи.
Ще один момент, який хочеться виділити, – це розмаїття природи. Наприклад, упродовж двох тижнів я йшов горами Сьєрра-Невади на висоті 3500-4000 метрів. І це фантастика. Кілька днів тому я був у пустелі, де росли кактуси і бігали ящірки, а сьогодні – ведмеді, олені, лосі і борсуки. Контрасти зводили з розуму.
– Ви пишете книгу про мандрівку Тихоокеанським шляхом. Це не перший ваш письменницький досвід?
– Так, я почав писати книги в 2016-му, але це було радше як хобі. На мене часом накочував страх, люди казали: "Та хто це буде читати? Зараз ера інтернету, всі дивляться відео, знімай краще YouTube". Аж врешті у 2020 році дав знайомій почитати свої дописи. Вона запитала: "З якої це книжки? Я хочу прочитати її повністю". "Та ні з якої, – кажу, – це мої думки". Так вона мене й підштовхнула писати книжки, я ризикнув. А карантин ще більше цьому сприяв, коли всі сиділи ізольованими по домівках, основної роботи стало значно менше, можна було присвятити себе письменництву.
“Мрію збудувати піший маршрут від Волині до Карпат”
– Ваша пригода тривала 6 місяців. Чи не було після її завершення відчуття спустошення?
– Слушне запитання, адже існує навіть поняття “післяхайкінгова депресія”. Ти повертаєшся у звичне життя, і воно тобі здається сумним, не таким насиченим, активним і цікавим, як було на стежці. У мене такого не було, тому що я не мав наміру вискочити з життя, пройти по PCT і знову застрибнути в ту зону комфорту, в якій був раніше. Я не втікав тимчасово від проблем минулого, втоми від роботи чи труднощів у стосунках. Я вирішив, що хайкінг і піші подорожі на великі дистанції і будуть моїм життям. Вирішив кардинально все змінити, розпочавши нову главу свого життя, остаточно попрощавшись з минулим.
Далі я планую пройти ще два найбільші шляхи в Штатах: на 3,5 і 5 тисяч кілометрів. Коли ти їх долаєш, отримуєш звання Triple crown of hiking (потрійна корона хайкінгу). Зараз всього лише 600 людей у світі пройшли ці три шляхи. Щоб ви розуміли, в космосі побувало більше народу! Хочу стати першим українцем, який отримає цей титул.
Поясню, для чого я глобально це роблю. У мене є мрія: повернутися в Україну і створити там схожий великий маршрут. Десь від Волині до Карпат, через найкрасивіші міста і природні пам'ятки України. По-перше, це чудова нагода підняти місцеву економіку, надавши змогу невеличким містам і поселенням уздовж шляху заробляти на туристах. Наприклад, Тихоокеанський шлях пролягає через багато маленьких населених пунктів. Я проходив через містечко, де офіційно мешкає 56 людей. І більшість з них живе з того, що кожного року тут зупиняються тисячі хайкерів, які купують їжу, спорядження, залишаються в невеликому готелі, та витрачають свої гроші. В Україні теж є багато маленьких міст, які будуть раді, якщо туристи з усього світу будуть заходити до них частіше, залишаючи свої кошти і підтримуючи місцевий малий бізнес.
По-друге, такий маршрут допоможе українцям краще пізнати свою країну. За останні роки зростає запит на внутрішній туризм, який піша стежка може задовольнити. Зараз, як ніколи, українцям треба пізнати свою країну, її історію, її природу та людей. Немає нічого кращого для того, як пройти пішки і на власні очі побачити рідну країну.
І по-третє, подібний піший маршрут привабить туристів з усього світу, які захочуть пройтись від Волині до Карпат, через Луцьк, Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль і Чернівці. Багато американців казали мені: “Ми приїдемо в Україну, коли ви переможете. Ми хочемо витрачати свої гроші у вас, щоб допомогти відбудувати країну”.
Чому я зараз ходжу пішки по світу? Щоб набратися досвіду, експертності, зрозуміти як працюють великі і найвідоміші стежки, а потім повернутися на Батьківщину і сказати: “Я вже стільки всього пройшов і пізнав. Давайте створювати масштабний проект для себе і для майбутніх поколінь”. Коли ти маєш експертність, до тебе більше довіри. Коли більше довіри, ти можеш робити великі справи!
Інший екстрим на Спорт 24