УКР РУС

Бачив сліди барса в Гімалаях, відкопувався з лавини, звільняв Київщину від росіян: неймовірна історія альпініста і воїна

8 листопада 2022 , 11:00 / Читать на русском

Відверте інтерв’ю Спорт 24 з першим українцем, який підкорював Великий Гімалайський Шлях – Віталієм Дячуком. Поговорили про падіння в льодові тріщини, високогірні трапези в компанії круків та знищення російських окупантів.

    "Провалився в льодову тріщину, відкопував себе з лавини. Бачив, як руда панда переходить потічок"

– Як у твоєму серці оселилася шалена любов до гір?

– На цю голку мене підсадив останній львівський Сніжний барс (неофіційна назва звання в альпінізмі, яке присвоювали підкорювачам усіх найвищих вершин СРСР –  Спорт 24) Святослав Сенчина. 

Першою вершиною, на яку вдалося зійти і яка справила на мене сильне враження, була Ай-Петрі в Криму. У мого друга жила там бабуся. А в неї була подруга з місцевого турклубу, яка шукала компанію для сходження. На Ай-Петрі ми вирушили не попсовими стежками, де хмара народу, а обхідними шляхами. Це був дуже захопливий підйом. Правда, ми виявилися абсолютно не підготовленими – пішли в шортах і футболках. На висоті 1000 метрів були в шоці від холоду!

Потім був певний період, коли я не дуже активно ходив в гори, бо для цього потрібне дороге спорядження. Тим більше, мене цікавив не просто туризм, а альпінізм. Кожного року треба “вбухувати” десятки тисяч гривень в екіпірування, а 18-річному юнаку це було досить складно. Тому я більше займався скелелазінням й іноді вибирався в гори. У 1998 році в мене навіть рюкзака нормального не було – я мав тільки таке одоробло, яке називалося “колобком”. Тобто рюкзак, який не має твердої спинки, не тримає форми. Ти туди напихаєш речі, і він стає, як куля. Нема поясної системи фіксації, вся вага припадає на плечі – сумнівне задоволення.

– Минув 21 рік, і ти став першим українцем, який вирушив підкорювати один з найдовших високогірних маршрутів світу Великий Гімалайський Шлях (загальна довжина 4500 км, Віталій пройшов непальську частину маршруту, тобто 1500 км –  Спорт 24). Дистанцію ти здолав наодинці, крім кількох ділянок, де зробити це неможливо через технічні або юридичні обмеження. Чому не взяв зі собою напарника?

– Треба розуміти, що це дуже дорого коштує. Я на цю мандрівку загалом 9 тисяч доларів потратив. Інші люди за ці гроші автомобілі купують, а я спустив їх на походеньки. До того ж подорож тривала 3 місяці. Не так багато людей можуть витратити стільки часу. Принаймні серед моїх знайомих не знайшлося нікого. А йти з незнайомцем в таку подорож – це завдання “вантаж 200”.

(Наш пройшов 10 регіонів, здолав 30 перевалів, де популярні туристичні місця, наприклад, Еверест, Аннапурна, Манаслу чергувалися з абсолютно безлюдними стежками. Коли українець вирушав цим шляхом, лише близько сотні людей у всьому світі долали його раніше  – Спорт 24)

 

– Згадай кілька найбільш вражаючих речей, які з тобою трапилися на Великому Гімалайському Шляху.

– Можу зразу назвати кілька неприємних речей – це хвороба і лавина, в яку я потрапив. То було на початку шляху, в районі третьої за висотою вершини в світі – гори Канченджанга (8586 м) на перевалі Лумба Самба. Спочатку дуже інтенсивно падав сніг, а потім прийшли два дні дуже сонячної погоди. Я йшов і молився, озирався по боках, щоб мене не накрила лавина. Мене таки накрило, але пощастило. Засипало десь по груди, і за пів години я відкопався.

А перед тим я ще побачив на шляху недавно загризеного яка, а біля нього сліди снігового барса.

А з приємного…Наприклад, коли я здолав перший перевал. Він не був найвищим, але тоді лютувала негода. І всі місцеві шерпи казали, що його за таких умов ніхто в житті не пройде. А я його здолав. Хоча, звісно, це вартувало мені дуже великих зусиль. Снігу мені було десь по груди. Тобто, ти йдеш, провалюєшся, іноді навкарачки повзеш. Але коли я вже вийшов на перевал, це був дуже яскравий ейфоричний момент.

Ще запам’яталося, що там на кожному кроці, на різних висотах цвітуть рододендрони. Але найбільше мене, мабуть, вражали зустрічі з рудою пандою. Спускаюся з чергового безлюдного перевалу, де обідав у компанії двох круків, і бачу, як маленька руденька панда переходить потічок. Що цікаво, вона не дуже мене злякалася, а так повільно, не кваплячись йшла у своїх справах.

Ще цікаво було бачити птахів моналів – вони дуже різнокольорові і гарні. Йшов стежкою, а вони вилітали просто з-під ніг.

Птах монал / Фото ілюстративне

Пам’ятаю відчуття задоволення, коли здолав перевал Таші Лабста. Технічно здолати його самотужки просто неможливо. Тож я найняв в якийсь момент двох місцевих здирників, які постійно “квасили”, але хоча б змогли виконати свою роботу. Коли ми провалилися в тріщину, то були у зв’язці, і вони мене втримали. Інакше я міг залишитися на тому перевалі назавжди. Тому що закриті льодові тріщини – це доволі суттєвий фактор ризику. Ти їх не бачиш, вони засипані снігом – стаєш і летиш на 5-10-30 метрів.

"Всі люди з ампутаціями піднялися на вершину! Хоча, мабуть, ніхто крім мене не вірив, що це реально"

– Які ще підкорені вершини стали для тебе найбільш знаковими?

– Знаєш, хтось мріє побувати на Монблані чи Казбеку. Для них це знакові вершини. Я там був, але для мене це були звичайні сходження: елементи тренування, потім комерції.

А от, наприклад, я 200 м не дійшов до Маттерхорна, але для мене це була дуже крута вершина. Вона сама по собі дуже естетична. Та й легендарна. Ця комбінація чіпляє. Не зміг дістатися самої вершини, бо ми пройшли час неповернення. До того ж мене доволі сильно “рубала” гірська хвороба. Шлях зайняв би ще 2-3 години. Іноді доводиться ухвалювати прикрі рішення і розвертатися назад.

Маттерхорн / Фото ілюстративне

Ще однією знаковою для мене була вершина Діректаш в Туреччині. Минулого року ми вирішили здійснити сходження по північній стіні і теж не вклалися в час. Довелося спускатися з дуже великими пригодами, втратили частину спорядження. Це був 32-годинний марафон фактично без відпочинку, без сну, майже без їжі і води. І там ще “жива” стіна – тобто, якщо хтось йде зверху, на тебе сиплеться каміння. В один момент всі отримали якусь травму. Мені, наприклад, камінь в руку прилетів. Але вершина неймовірно гарна. Дуже технічний складний маршрут. У принципі, я планував цієї осені повернутися і повторити. Але… стався повномасштабний напад росії. Після війни мрію завершити справу.

Взагалі є різні стилі альпінізму. Наприклад, висотний, коли ти береш семи- чи восьмитисячник і витрачаєш на нього кілька тижнів. Я цього не дуже люблю. Мені більше подобається технічний стиль – там треба дуже філігранно працювати. Але ти можеш прийти в якусь долину, навколо тебе 4 вершини, на кожну з яких ти витрачаєш 1 день. Це мені до душі.

– Розкажи про свій проект “Горотерапія”.

– Цей проект для ветеранів АТО існує з 2016 року. Заснував я його разом зі ще одним атовцем Олексієм Кушнєром. Засіб психологічного розвантаження, коли тебе виволікають зі звичного виру подій і дають компанію однодумців, які розуміють, про що ти говориш, що пережив.

Проект був розділений на 2 частини. Перша – просто для учасників бойових дій, в нас там був дуже лімітований бюджет, тому обмежувалися Карпатами. Друга частина – для ампутантів. Їх я водив у гірський район Грузії Сванетію та в Словацькі Татри. Апогеєм стало сходження на Казбек (5054 м). Всі люди з ампутаціями піднялися на вершину! Хоча, мабуть, ніхто крім мене не вірив, що це реально! Однак після цього сходження я припинив той напрямок, бо нас супроводжували постійні фінансові труднощі. Були прорахунки з кошторисом, в результаті я докладав купу своїх грошей. Залишив тільки походи Карпатами. Ми знайшли американський грант. І знову ж таки – почалося вторгнення. Але Держдеп продовжив його дію до 2025 року. Питання, чи залишуся я живим до того часу.

              "Всі маски скинуті, можна нічого не говорити, а просто вбивати ворогів"

– Думаю, ти з тих людей, які були впевнені, що повномасштабне вторгнення станеться. Як готувався до нього?

– Так, я говорив про повномасштабну війну ще з 2014 року. Моя зброя і спорядження були напоготові. Коли стало кришталево ясно, що вторгнення відбудеться за лічені дні, пішов і докупив всякі дрібниці, яких не вистачало. Трохи скиртував гроші. А ще після нового року проводив інструкторські курси підготовки, переважно індивідуальні. Навчав основ поводження зі зброєю, розказував про парамедицину. Загалом давав мінімальний набір знань, необхідних для бійця.

– Як ти провів 24 лютого?

– На фоні попиту на курси підготовки до бойових дій наша стара команда Центру тактичної підготовки “Бескид” вирішила його відродити. І от 21 лютого ввечері до мене прийшов колишній мій курсант, який згодом служив, а тепер мав стати інструктором. Йому треба було скласти презентацію з топографії. У нього вдома мала дитина, це відволікає, тож він прийшов до мене в гості. У цей момент ми подивилися виступ х*йла, де він сказав, що визнає так звані "Л/ДНР". Вийшли на перекур. Цей мій друг 6 років воював, я теж немало. І попри те, що ми такі “відбиті” голови, у нас двох був страх в очах. Бо це означало війну. 

До останнього дня ми все-таки сумнівалися. Бо сама концепція путіна була дуже абсурдною. Силою двохсот тисяч атакувати таку величезну країну…

Ми з другом думали, що все почнеться 22 лютого. Купили пляшку вина, розпили, попрощалися. Я почав збирати баул з речами, перечистив черговий раз зброю, понаписував до кількох бригад, до яких я міг би приєднатися. Далі подзвонив стоматологу, бо з хворими зубами на фронт їхати не можна.

24 лютого о 6 ранку до мене подзвонила знайома, сказала: почалось. Я вийшов на балкон, випив кави, перекурив. І насправді тоді я відчув полегшення. Тому що це був момент абсолютно кришталевої ясності. Всі маски скинуті, можна нічого не говорити, не нервуватися, а просто вбивати ворогів.

– На які ділянки фронту ти потрапив?

– Найбільш результативним був для мене перший місяць війни. У принципі я планував їхати в Маріуполь, бо завжди воював у Секторі “М”. Це були дуже рідні для мене місця. До того ж мав друзів у морській піхоті та знайомих в "Азові", до яких можна було долучитися. Але ті проблеми із зубами, які я вже згадував, вдалося вирішити тільки у п’ятницю ввечері.

Я планував зі своїм другом, який теж “відбитий” на всю голову, як я, та ще з кількома знайомими бусом дістатися Маріка. Але так сталося, що ми застрягли на Київщині, бо двоє з моїх попутників умудрилися по дорозі загубити документи.

У підсумку я потрапив туди, де раніше ніколи в житті не планував іти, – в батальйон Корчинського. Мене призначили командиром взводу, озброїли, дали броню і відправили на Броварський напрямок. По суті, ми були винесеним вперед дозором лінії оборони. Тобто, ми зайняли населений пункт в сірій зоні. За 5 кілометрів вже було село, яке окупували п*дараси. А за нами стояли ЗСУ.

Скажу чесно, перші кілька днів були дуже незатишними. Бо в нас були тільки автомати і кілька кулеметів. А я ще з 2015 року пам’ятаю, що таке, коли по тобі танк стріляє прямим наведенням. Але потихеньку нас почали оснащувати протитанковими засобами: РПГ, СПГ, N-LAW, Panzerfaust. Якщо в тебе є клепка в голові, з новим озброєнням можна доволі швидко розібратися.

Найбільше з того всього мені сподобався німецький Panzerfaust – дуже простий, надійний, класний в користуванні. Він тандемний: якщо на танку є протидинамічний захист, то перший постріл знищить цю “коробку”, а другий пропалить броню. А ще ним можна працювати не тільки по техніці, а й по бліндажах чи будинках, в яких засів ворог.

Як тільки ми отримали цей Panzerfaust, двоє моїх людей зробили вилазку в окуповане село. Я спланував операцію: група заходу, прикриття, резервна, евакуаційна. Так от, мої бійці засікли на півдорозі до цього села “беху”, хотіли її спалити, але не знайшли. Тоді вони ухитрились зайти в населений пункт, знайти розташування росіян і вдарити по ньому з німецького гранатомета. Знищили тоді щонайменше 5 п*дарасів. Тоді ми почали шастати в те село як по свячену воду. Зокрема, спалили ще й ту “беху”.

– Скільки часу ти воював на Київщині?

– По факту, активні дії тривали місяць. Далі нас перевели в Київ. Оформити весь свій особовий склад в один підрозділ мені не вдалося. А ще під час штурмів у мене “полетіли” обидва коліна: в одному меніск надірвав, у другому зв’язку. У підсумку я ухвалив складне для себе рішення: склав командування. Але своїх людей здебільшого зумів прилаштувати по одному по інших підрозділах. Зараз вдосконалюю свої навики керування БПЛА і чекаю наказу на виїзд.

– Буквально нещодавно тобі вдалося закрити дуже масштабний збір на естонські “крила” для ССО. Поясни, чому безпілотники такі важливі у цій війні?

– Грубо кажучи, якщо під Києвом ми ще могли дрг-шити, то з середини квітня війна перейшла в стадію протистояння артилерії і броні. Якщо хтось думає, що купить карабін, навчиться стріляти, буде дуже затребуваним і знищить всіх м*скалів, то ні. Зараз дуже гостро стоїть питання своєчасної розвідки і передачі даних. Тож будь-які БПЛА зараз критично необхідні. Вони зберігають кров, піт і життя. І, на мою думку, мають бути на рівні кожного відділення. Я за цілісний підхід, щоб у комплексі був не один літак. Мені вдалося зібрати гроші на два.

Хочу резюмувати, що я б закупляв, якби повернувся до волонтерської діяльності. Це літальні апарати, тепловізори, засоби нічного бачення, зв’язку і автомобілі.

– Ти планував написати книжку про Великий Гімалайський Шлях. Вже починав?

– Якраз перед повномасштабним вторгненням встиг дописати першу главу. Можливо, все-таки, знайду в собі сили і продовжу в перерві між бойовими діями.

 

– Як ти вважаєш, чим завершиться ця фаза війни? Які найоптимістичніші прогнози? Віриш, що ми витіснимо росіян на кордони 1991 року?

– Цілком може бути, що вийдемо на кордони 91-го, повернемо окуповані території. Проте, заплативши при цьому десятки тисяч життів. Але, звісно, на цьому все не закінчиться. Прикордонні області постійно будуть під обстрілами. Російська загроза буде над нами висіти. До того ж в нас є “брати з каїновою печаттю” – білоруси, які можуть будь-якої миті полізти. Так, шансів у них нема. Але це спалені ресурси і наші життя, нові населені пункти під окупацією. А я знаю, що це таке. Ми ж звільняли села від окупації. Через наші блокпости проходили згвалтовані, ми бачили розстріляні машини з біженцями.

– На твою думку, українське суспільство робить достатньо для перемоги у цій війні? 

– Так! Я не очікував, що всі настільки неймовірно включаться.

– Тебе взагалі може щось зворушити?

– Знаєш, я вже втратив стільки друзів, що, крім ненависті, в мене немає інших почуттів.

Інший екстрим на Спорт 24

"Дві суперниці переді мною втратили свідомість": чемпіонка світу – про фрідайвінг, занурення на 92 метри і увагу від Орландо Блума

"Підняв зубами сусіда – він в шоці, я в шоці": український "Тягнизуб" про перетягування літаків, 15 рекордів і роботу дитячим лікарем

"В один день освідчився коханій і дізнався про загибель найкращого друга": ультрас Карпат із ЗСУ – про контрнаступ, футбол та кохання