"Рапіра зламалася і стала шилом": здобув золото Олімпіади, знався зі Стівом Джобсом, має автографи Ремарка і Дюма
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з легендарним киянином Георгієм Погосовим, олімпійським чемпіоном-1992 у фехтуванні, який після завершення кар'єри живе та працює у США. А його хобі привело до створення унікальної колекції.
Постать Георгія Погосова є унікальною у фехтувальному світі. Статусу олімпійського чемпіона, срібного призера Олімпіади та шестиразового чемпіона світу вже було б достатньо для того, щоб вважатися легендою. Проте уродженець Києва дивує не лише своїми досягненнями на помості. Георгій Вадимович – власник фантастичної колекції фехтувальних раритетів, яка є найбільш масштабною у світі.
Ще цікавішою виявилась дорога Погосова до цих здобутків. Від маленького хлопчика, який захопився фільмом про Зорро, до успішного спортсмена та тренера. У 65-й день народження видатного спортсмена проходимо цей шлях разом із ним.
"Зірка втомилася і не може дати автограф" – це смішно"
– Незважаючи на те, що понад 30 років мешкаєте у США, ви частий гість у рідному Києві.
– Востаннє вдома я був 2020-го. То був розпал пандемії. Взагалі я хочу повернутися в Україну – і не лише на кілька тижнів. Збираюся провести там залишок свого життя.
– Після стількох років за кордоном це доволі неочікуване рішення.
– Донедавна я викладав у Стенфордському університеті – тепер вийшов на пенсію. Зараз переїхав із дружиною до доньки і внука у Нью-Джерсі. Я – не іммігрант, я – контрактник. Квартира, дім – у мене все в Києві. Насправді ми ніколи не планували переїжджати у Штати назавжди. Літак летить шість годин – завжди можна повернутися.
– Чому вас тягне до Києва?
– Знаєте, це як запитати "Чому вас тягне до мами?" Як пояснити? Я звик до Америки, провів тут багато років. Але Україна – це рідний дім. Мене ще в радянські часи запрошували у Москву, щоб утвердитися у збірній. Я категорично відмовився.
– Навіть якщо вас немає фізично вдома, то періодично ви проводите в Україні свої виставки.
– Безперечно. Я колекціоную автографи. Також маю велику колекцію фехтувальних експонатів, на основі яких я випустив книжку. Вона, до речі, є у бібліотеці принца Монако Альбера ІІ, олімпійського чемпіона Томаса Баха, фехтувальника і фронтмена гурту Iron Maiden Брюса Дікінсона та інших знаменитостей у світі фехтування. Маю філателістичну збірку, яка отримала золоту медаль на регіональній виставці у Києві. Тепер готуюся до національної експозиції. Взагалі моя фехтувальна колекція – найбільша у світі. За якістю, за раритетністю – не сумніваюся.
– У вашій колекції є експонати, датовані початком XIX століття. Однак ви продовжуєте наповнювати її новими артефактами?
– Роблю це більш вибірково. Для охоплення сучасного періоду фехтування у мене не так багато часу. Шукаю раритети, які покращать мою колекцію. Розширення колекції – дуже енергозатратний процес.
– В Україні колекціонування автографів є доволі стереотипним і не має елементу культури.
– Це неправильний підхід. Соромитися не треба. Якщо ти підходиш до людини з проханням про автограф, то реакція цієї людини свідчитиме про неї. "Зірка втомилася і не може дати автограф" – це смішно. Якось я розмовляв з голлівудським актором Джеком Ніколсоном. Я мав змогу поспілкуватися з ним, взяти автограф та красиво попрощатися. Те саме з Deep Purple. Я мріяв познайомитися з фронтменом групи Яном Ґілланом. Після концерту в одному з барів я впіймав його в роздягальні. І він без жодної зверхності все підписав та люб’язно поспілкувався. Так поводять себе зірки. А якщо хтось крутить носом, то – до побачення.
– У вас були такі випадки?
– Один – Нікіта Міхалков. То був 1988 рік. Поруч із московським рестораном проходив Міхалков, я попросив його поставити свій підпис, але отримав тільки відмашку рукою. Він черканув і навіть не зупинився. Цей спогад, скоріше, неприємний для мене. Бо автограф має міфічну складову, коли певна людина торкається цього листочка чи цієї шаблі та залишає частинку себе.
"Станкович написав: "Гоші від Васі"
– З чого взагалі почалося ваше колекціонування?
– З повного незнання. 1980-го я поїхав на чемпіонат світу серед молоді у Венецію. Наша команда вирушила на бенкет. З нами пішов один із тренерів Юрій Сісікін. На той момент я не знав, що це фехтувальник на рапірах, дворазовий олімпійський чемпіон. Або ж Віктор Жданович, котрий завоював перше олімпійське золото з фехтування для СРСР. Мені стало соромно, що я спілкувався з такими людьми, утім нічого не знаю про їхні досягнення. Відтоді я почав вивчати історію та збирати автографи. Моя мета і мотивація – щоб люди знали і пам’ятали.
– Які критерії вашого колекціонування?
– Я почав збирати всіх, кого люблю. Купував автографи не лише фехтувальників, а й улюблених письменників: Конан Дойля, Дюма, О. Генрі. Книжку останнього "Королі і капуста" я викупив у антикварному магазині. Там був автограф автора з побажаннями одній жінці.
– Для вас має значення, на чому ви берете або купуєте автограф?
– Візьмемо до прикладу киянина та олімпійського чемпіона Григорія Кріса, який дав мені свій майстерський квиток і розписався на ньому. Це єдиний екземпляр з автографом! Олімпійський призер Сергій Парамонов, наприклад, підписався на своєму пропуску на Олімпіаду, а Віктор Путятін – на старих 500 гривнях, що дорівнювало його зарплатні. Це теж унікальні експонати. Маю автограф Олега Блохіна на відкритці, яка існує в одному екземплярі.
– Якщо ви особисто не брали автограф, то сумнів оригінальності завжди переслідуватиме вас?
– Я завжди намагаюся дублювати. Якщо я маю такого черв’ячка, який змушує мене вагатися, то купую ще один. Я знайшов два автографи співака Кріса Рі, але перестрахувався ще й третім. Я мав автограф нашої фехтувальної легенди Василя Станковича. Якось він відвідав мою виставку в Штатах. Кажу: "Василю Васильовичу, підпишіть мені, будь ласка, фотографію". Ми дістали її зі стенда і Станкович написав: "Гоші від Васі".
– Який експонат найдорожчий у вашій колекції?
– Згаданий автограф О. Генрі я придбав за 1500-2000 доларів. До прикладу, підписи братів Недо і Альдо Наді, які на двох виграли 9 золотих олімпійських медалей з фехтування, я викупив за 1700 євро. Вони підписалися на унікальному фото, де ці двоє братів, котрі ворогували між собою, стоять поруч. Обожнюю письменника Еріха Марію Ремарка – лист написаний його рукою я теж викупив. Дорогий та цінний для мене автограф письменника Марка Твена.
– Траплялося, що хтось зі знайомих міг пожартувати – мовляв, давай я тобі розпишуся замість когось?
– Це я з вами культурно спілкуюся, але при потребі можу відповісти. Тому мені ніхто так не каже. Всі знають, що я ціную оригінали і дуже серйозно ставлюся до свого захоплення.
"Висловлюємо вдячність Георгію Погосову від сім’ї Джобсів"
– Яким у спогадах залишився Київ вашого дитинства?
– Я дуже сентиментальна людина. Коли приїжджав додому, то завжди йшов до школи та спілкувався з учителями. Мені подобається спілкування. Я навіть на Деміївському ринку маю знайомих, адже люблю поговорити. На Петрівку заходжу до знайомих, підбираю книжки та музику. Я народився на Печерську, знаю увесь центр Києва, кожне місце, кожну будівлю.
– Вам не здається, що Київ дуже змінюється? Чи впізнаєте ви рідний район, коли приїжджаєте кожного разу?
– Помічаю, що місто поступово перетворюється на мурашник. У місце, куди хочуть втиснути якомога більше людей. Якось я заїхав на Позняки – там немає тієї аури Києва. У центрі ще зберігається те відчуття. Сан-Франциско, Тбілісі, Будапешт – мої улюблені красиві міста. Уявіть собі, якщо між умовними Будою та Пештом почнуть будувати хмарочоси. Що ми отримаємо? А в Києві це відбувається.
– На початку 90-х з Києва до США ви поїхали не від доброго життя?
– То були важкі часи. Я почав працювати у міністерстві спорту і розчарувався у багатьох речах. Зрозумів, що не зможу. Випала нагода і я поїхав у США.
– Довго звикали до нового середовища?
– Було дуже важко. Голова кипіла від нової мови, від обставин. Я приїхав у Південну Кароліну, де пройшов своєрідний курс молодого бійця. Потім мене запросили в Стенфордський університет – там все пішло набагато легше.
– У Стенфорді ви навчали фехтуванню сотні дітей та юнаків. Один із них – син творця Apple Рід Джобс. Якою є ваша історія спілкування з його батьком?
– Рід прийшов до мене юним хлопцем, а пішов дорослим чоловіком. Він вимушено залишив фехтування через батькову хворобу. Завдяки роботі з Рідом я познайомився зі самим Стівом Джобсом та його дружиною.
– Автограф Джобса у вас, звичайно, є?
– Ні. Ви уявляєте? Так трапляється, коли хтось ходить поруч, ти його постійно бачиш… Він часто приходив у зал, ми розмовляли про податки та іншу рутину. На змаганнях, де багато людей, з Джобсом важко ходити. Кожен підбігає, щось запитує, багато уваги до нього. Зрештою, Стів казав, що звик до цього. У спілкуванні він був максимально простим. Ніякої охорони, виважений стиль одягу. Схожий у цьому контексті Сергій Брін – один із засновників Google, який також приводив до мене на навчання своїх підлеглих.
– Сім’я Джобса віддячила вам за багаторічне навчання сина?
– Одного дня моя керівниця прийшла і показала мені чек з нотаткою "Висловлюємо вдячність Георгію Погосову від сім’ї Джобсів". Було дуже приємно отримувати стипендію. Це тривало протягом кількох років. Кошти спрямовувалися на підтримку нашої фехтувальної команди: екіпірування, поїздки…
"Бабуся замінила мені усіх"
– Ваш дідусь по батьковій лінії народився у Вірменії з прізвищем Погосян. Однак у ваших жилах тече й українська кров – мати родом із Києва.
– Мої батьки були інженерами, мешкали у киргизькому Фрунзе, потім планували переїхати у Грозний. Коли мені виповнилося три роки, я залишився у Києві в бабусі. Тато з мамою їхали, щоб забрати мене, але у дорозі потрапили в аварію та загинули. Так я й залишився у Києві.
– Бабуся стала тією людиною, яка самотужки виховала вас?
– Вона замінили мені усіх. Дідусь пішов рано – у мене на очах, коли мені було сім років. Відтоді і аж до років 30-ти вона завжди була поруч. Бабуся отримувала пенсію 55 рублів, а я – 45 рублів за батьків. На ці гроші ми мешкали у комуналці на Печерську.
– Натхненні фільмами про Зорро та Фанфана-Тюльпана, ви записалися у фехтувальну секцію. Як виявилося, це змінило ваше життя.
– До речі, автограф героя "Фанфан-Тюльпан" Жерара Філіпа у мене теж є. Так, я почав ходити на заняття, але бабуся не була у захваті від мого хобі: "Ти собі очі повиколюєш". Натомість вона записала мене на скрипку. Врешті-решт, фехтування перемогло.
– Як щодо футболу та вболівання за велике Динамо Лобановського у 70-х?
– Мій однокласник Сашко Хільчевський грав за дитячу команду Динамо і приносив нам дитячі квитки за 10 копійок. Якщо ж я не мав квитків, то все одно потрапляв на стадіон. Навчився проходити через будь-які загороди. Мені дуже подобалися Буряк, Веремєєв, Безсонов. А ще я мріяв про автограф Давіда Кіпіані з тбіліського Динамо.
– Коли бабуся прийняла ваш вибір та почала підтримувати вас у фехтуванні?
– Перші грамоти та маленькі перемоги дали усвідомлення того, що я на правильному шляху. Бабуся стала моїм головним архіваріусом. Збирала усі грамоти, газетні вирізки, нагороди.
– В юності ви товаришували з майбутнім олімпійським чемпіоном Володимиром Смирновим, який мешкав на Оболоні. 1982-го на чемпіонаті світу він трагічно загинув через те, що рапіра суперника Маттіаса Бера зламалася, а її уламок пробив маску нашого спортсмена. Що ви пам’ятаєте про Смирнова?
– Ми часто поверталися додому з тренувань на метро. Відмовлявся вірити у цю трагедію. То був рік мого потрапляння у збірну СРСР. Я був на похороні, проте до труни не зумів підійти. Не через те, що боявся, а тому, що не хотів залишати у пам’яті ту картину. Запам’ятав Володю іншим – усміхненим та щасливим.
– Якби не безглузда смерть, то Смирнов міг досягнути ще більших висот?
– Володя був машиною, яка не зупиниться ні перед чим. Це чудовий приклад для наслідування, справжній лідер. Коли ми грали у футбол і я віддавав хороший пас, то ловив на собі схвальний погляд Смирнова. Мовляв, молодець, добре віддав. У такі миті відчував на душі полегшення. Дуже вольовий хлопець з неабиякою впевненістю та харизмою.
– Як могла зламатися та рапіра?
– Це унікальний випадок. Якщо ви ламаєте гілку дерева, то вона ламається поперек. А рапіра Бера зламалася вздовж і стала шилом. До того ж Смирнов не взяв свою маску, а позичив у шпажиста.
– Вона менш надійна?
– Шаблісти рубають в основному. А шпажисти переважно колють. Можливо, одна ланка маски була деформована. Насправді мені складно судити, чому так трапилося.
"Бачиш за вікном занедбані хати, сміття, все зрозуміло – Росія"
– Ви шість разів вигравали чемпіонат світу в командній шаблі. Вперше це трапилося за рік до Олімпіади-1984. Фактично в Лос-Анджелесі ви претендували на перемогу, проте бойкот Союзом Олімпійських ігор у США позбавив вас цього. Український плавець Сергій Фесенко згадував, що зустрів таке рішення зі сльозами на очах та назвав його "зрадою". Як ви сприйняли той бойкот?
– Уся наша команда якраз перебувала у Міністерстві спорту в Москві. Все трапилося на моїх очах. По всіх відділах почали зганяти спортсменів у актовий зал. Коли ми йшли, олімпійський чемпіон Віктор Кровопусков сказав: "Все, не їдемо". І передчуття його не підвело. Партійний чиновник Марат Грамов зачитав лист про неможливість поїздки у країну, де процвітає проституція та наркоманія. Складалося відчуття, ніби нас обікрали. Що ти можеш зробити проти бетонної стіни?
– Пропаганда сильно діяла на радянських спортсменів?
– Відчуття того, що на нас можуть напасти, створювали постійно. Хоча в мене з’явилося зустрічне запитання – навіщо західному світові нападати на нас, якщо у нас все настільки невесело?
– На наступну Олімпіаду в Сеул ви поїхали і довели невипадковість амбіцій. Радянська команда вийшла у фінал, суттєво переважала у ході бою угорців, але драматично програла. Подейкують, тренери навіть почали передчасно святкувати. Це правда чи міф?
– За період з 1984-го по 1988-й ми не програли жодного змагання. Природно, що в Сеул команда їхала за золотом. У фіналі ми перемагали з рахунком 8:4. Якщо перекласти на футбольну мову, то це перевага в рахунку у два м’ячі на 87-й хвилині матчу. Тобто практично вже все. Нам треба було виграти один бій із чотирьох, які залишалися.
– Але ви усі програли.
– Я виграв останній восьмий бій, а далі пішли поразки. Потім аналізував це з партнером Сергієм Міндіргасовим з Луганська. І пригадую поведінку тренерів, які не намагалися впливати на хід подій на помості. Не хочу шукати винних, однак зараз я розумію, що треба було струсонути нас. Взяти паузу, пересмикнути. Коли спускався з доріжки, а Міндіргасов підіймався мені назустріч, я поглянув йому в очі. Коли Сергій фехтує, його очі біліють, як у вовка – він стає безжальним. А тієї миті Сергієві очі були такі, як у мого внука, який у сусідній кімнаті зараз бігає. Спокійні та умиротворені.
– Коли ви оговталися від цієї невдачі?
– Дотепер не можу. Хоча я єдиний, хто залишився у команді та поїхав на наступну Олімпіаду. Там я таки здобув золото і закрив гештальт.
– 1992-го у Барселоні ви були найстаршим у команді, а наймолодшим – Станіслав Поздняков, нинішній президент олімпійського комітету Росії.
– Покидьок. Знати його не хочу. Як можна реагувати на слова, коли він нині каже, що для спортсмена почесно воювати за свою країну. Це нормально? Він себе опустив нижче плінтуса. Для мене його більше не існує. З великого спортсмена перетворився на велике ніщо.
– На Олімпіаді-1992, де неіснуючий СРСР представляла Об’єднана команда, золото здобула жіноча збірна з баскетболу. Українка Олена Жирко згадувала: "Відчуття були незрозумілі. Ти граєш за команду, яка представляє неіснуючу країну. Об'єднана команда республік колишнього СРСР – що це таке?" У вас яке було відчуття?
– Відчував щось схоже, але після приїзду до Києва це відчуття зникло. Нас прийняли в МВС з почестями та концертом Іво Бобула і Лілії Сандулеси. Сходили на прийом у мерію, створили святкову атмосферу. За натурою я оптиміст, тому сприйняв цю перемогу, як те, що в Україну приїхали олімпійські медалі.
– Не всі спортсмени, які народилися в СРСР та стільки років прожили за межами України, мають відчуття патріотизму. Звідки воно у вас?
– Це як запитання про маму. Чому ви її любите? Це не зовсім відповідь на запитання, проте я часто їздив потягом Київ-Москва. Коли прокидаєшся і бачиш за вікном занедбані хати, сміття, все стає зрозуміло – Росія. Коли визираєш у вікно і бачиш все пофарбоване, доглянуте і красиве – розумієш, що ти вже вдома. Словами важко передати – де б ти не був, але Україна – це своє, рідне.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка