"Дев’ять годин воював в одному приміщенні з кадирівцями": легендарний футбольний коментатор про свій шлях на війні

– Вікторе Івановичу, як для вас розпочиналася ця виснажлива війна з росією?

– У 2014-му я пішов на фронт, 56 років мені було – не брали. Але я був офіцером запасу, старший лейтенант. У військкоматі їм сказав: "Будете шукать мене ще". Свого часу служив на Донузлаві. Побачив, як там топлять наші кораблі – і сльоза накотила. Пішов і кажу: "Я знаю там усе, знаю фарватери. Заберіть мене в армію". Та ні, відповідають. Але потім Порошенко підняв віковий поріг до 60 років. Я потрапив у Нацгвардію.

– У 2022-му, щоб знову воювати, ви у військовому квитку підробили свою дату народження, виправивши цифру 5 на 6. Усе, як в часи Другої світової?

– Я помер би біля телевізора, якби дивився, що відбувається у Бучі, Ірпені, Маріуполі, Гостомелі і так далі. Пішов, бо знав, що мій досвід допоможе не лише мені, а й молодим хлопцям. Мій досвід життєвий + військовий посприяє пацанам, які поруч зі мною. Вони всі – мої сини. Втрата кожного з них для мене – це особиста втрата, як ото батько втрачає сина чи доньку. Найважче, що я пережив на війні, – це втрату своїх побратимів.

– Що ви побачили, прибувши на фронт?

– Різниця з 2014-м полягала в тому, що тепер були прямі бої. Свій перший бій не забуду ніколи. Дев’ять годин воював в одному приміщенні з кадирівцями. Спочатку – на різних поверхах, потім – на одному. Вони вже кричали "Аллах акбар!" Я для себе розумів, що в полон здаватися не буду – це точно. Усвідомлював, що на мене чекає. Я ж "атошник" із 2014-го, та й зараз – командир підрозділу.

І тому ми бились до останнього. Через дев’ять годин бою надійшла команда, що наша авіація буде руйнувати це приміщення. Ми вийшли. Вижили. Із двадцяти осіб лише четверо були з пораненнями. А авіація зробила свою справу – рознесла будівлю разом із ротою кадирівців. То були очисні споруди міста Рубіжне. Позиція називалась "Молот".

– З трьох підрозділів нас зібрали у 100 осіб. Я йшов у першій тридцятці, коли спіймав осколок. Спочатку хлопці моєї роти ушістьох довго мене несли. Потім друга рота підхопила, а наостанок – ще й третя. Після чого ще 2-3 кілометри несли за переправою, бо під’їзду не було. Знаєте, українці своїх не кидають. Винесли командира, врятували.

На жаль, не всіх пам’ятаю, хто ніс. Тому що важке поранення було. Врятував мене головний сержант батальйону із позивним "Денчик" – Денис Кальчук. Він перетягнув мене двома турнікетами. Буквально – долі секунди. За дві хвилини я міг померти, бо перебило пахову артерію, – розповів Віктор Ожогін в інтерв'ю для Футбол 24.