"Їли по три цукерки на день": історія гравця Маріуполя, який вважався зниклим безвісти

"Зараз я перебуваю у відносно безпечному місці – в Одесі. Але відчуття страху мене не залишає. Звуки сирени нагадують про те, що у будь-який момент над головою може пролетіти літак або бомба розірватися. Тут начебто спокійніше, однак вибухи теж періодично чую. До того ж інформація про те, що неподалік у морі чатують російські кораблі, не дозволяє розслабитися.

У Маріуполі весь час я провів з рідною сестрою та її 4-річним сином Кирилом. Мій телефон був максимально заряджений, я підтримував заряд завдяки автомобілю. Проблема в тому, що у місті не було зв’язку. Шукали його всюди – виходив навіть на дах дев’ятиповерхівки. Було страшно, але я хотів повідомити близьким, що ми живі. Розумів, що мене шукають батьки, дівчина. Переживав за свого тренера у Вугледарі, хотів дізнатися, як він.

24 лютого ми мали виїжджати в Одесу на матч з юнацькою командою Чорноморця. За день до цього вже відчувалося, що війни не уникнути. Я зібрав основні речі, документи – усе спакував у маленький рюкзачок. О 5-й ранку наступного дня мене розбудила сестра: "Приїжджай до мене, почалася війна". Я миттєво прокинувся і поїхав до неї.

Не розуміли, куди їхати. Боялися потрапити під обстріл. З кожним днем все ставало гірше, гірше, гірше і гірше. Ми мали автомобіль, однак виникли проблеми з паливом – бензину залишилося, напевно, 2-3 літри.

Наш будинок дивовижним чином вцілів. Навіть вікна не вибило. Щитом для нас служили сусідні будівлі, які приймали весь удар на себе – вони розташувалися попереду.

Добре, що Кирило не розумів всього жаху. Проте минули три дні в облозі, війська інтенсивніше наближалися до нас. З вікон ми бачили пожежі, вибухи і чули постріли "градів". Коли Кирило запитував, що відбувається, ми відверто пояснювали: "Це погані дядьки стріляють". На вулиці усі маленькі діти теж знали, що йде війна. Приховувати щось не було сенсу.

Спершу ми намагалися скупити хлібці, консерви. Сестра у холодильнику мала багато м’яса – батьки раніше передавали їй, а вона заморожувала. Коли електроенергію вимкнули, морозилка почала танути, тоді й почали їсти м'ясо. Сильно допомогли сусіди – готували їжу з ними на вулиці.

Ми їли багато каш і шоколадних цукерок та батончиків. У середньому споживали по три цукерки на день. На щастя, встигли їх купити завчасно. А ще сусіди поділилися мандаринами – мали їх штук 20.

Вимкнення опалення співпало з погіршенням погоди. Температура у помешканні не була критичною – 8-9 градусів. Найважче було Кирилові. Довелося одягати його максимально: три кофти, колготи, дві пари штанів, шкарпетки. Та він все одно мерз. Як і моя сестра. На вулицю намагалися даремно не виходити – хотілося просто лежати під покривалом і молитися.

Засинали ми о 19-й годині. Сон постійно переривався через постріли і гул літаків. Здавалося, що авіація літає за розкладом: 22:00, 03:00… О 4-й ранку традиційно гатили з "градів". Найгірше, коли ти прокидаєшся, а звуки від "градів" стають все ближчими. Моторошності додавали і вікна, які сильно тремтіли від обстрілів. Коли на мить стрілянина затихала, складалося враження, що все нарешті закінчилося. Але за якусь мить гуркіт продовжувався.

Найстрашніше – походи по воду. Ніколи не знаєш, коли може щось прилетіти. Це за умови, що дорога в один бік займала 40 хвилин. Потім треба чергу вистояти – ще 40 хвилин. А згодом повернення назад з важкими 20-літровими банками на плечах. кип’ятили її і пили. Набирали у якійсь криничці. Вода була несмачною, та ми не мали вибору. Сніг також топили, але для господарських потреб. Наприклад, щоб у туалеті злити",  – розповів Плакса в інтерв'ю "Футбол 24".