"Ломаченка нехай оцінює Бог": висхідна зірка боксу – про батька-тренера, роль бабусі, зламаний ніс і Усика
Молодий, але вже титулований український кікбоксер Марк Гусар дав велике інтерв'ю "Спорт 24", у якому розповів про свій шлях у спорті.
Марк Гусар – український спортсмен, член збірної України з кікбоксингу, майстер спорту міжнародного класу, переможець та призер Кубків та чемпіонатів світу та Європи. У 21 рік він успішно поєднує виступи у фул-контакті та готовий розпочати професійну боксерську кар'єру, тренуючись під керівництвом свого батька Юрія.
В інтерв'ю Марк розповів про перехід у професійний бокс, роботу з батьком-тренером, бабусю, яка привела його в кікбоксинг, дисципліну, вимушений переїзд через війну та олімпійські амбіції. Розмова відбувалася до старту Кубка світу, де він здобув золоту нагороду.
Берінчик програв Ноуксу бій за титул і може завершити кар'єру після другої поразки поспіль– Знаю, що ви зараз перебуваєте у Львові та їдете на черговий турнір. Розкажіть детальніше про ці змагання.
– Так, так. Це буде Кубок світу в Угорщині. Почнеться 27 серпня.
– Які у вас цілі на цей турнір?
– Ну, взагалі у нас мета – це стати чемпіоном. Можливості в нас для цього є. Їх завжди треба використовувати, йти вперед і вірити, що все буде.
– Ви паралельно поєднуєте і кікбоксинг, і бокс. Чому не оберете один напрям? Мабуть, складно поєднувати одночасно два види спорту?
– Взагалі ні. Я з самого дитинства тренувався і виступав у кікбоксингу. У мене звання майстра спорту міжнародного класу з кікбоксингу. Я член збірної України з кікбоксингу. Вигравав Кубок світу, Кубок Європи, чемпіонат Європи.
– А щодо боксу?
– По боксу рухаюся, тому що там більше перспектив у кар'єрі й можливостей для розвитку.
– Плануєте з часом обрати бокс, як ключовий вид спорту?
– У майбутньому так, а поки я буду і в кікбоксингу, і в боксі виступати. Мені нічого не заважає.
– У кікбоксингу виступаєте у фул–контакті, де можна бити і ногами, і немає таких суворих обмежень, на відміну від боксу. У момент, коли ви в бою, немає плутанини в голові?
– Ні-ні. Це досвід, такого немає. Якщо бокс, то бокс. Там зовсім інша робота. Більше обміну, коротка дистанція, темп бою вищий. А в кікбоксингу більша дистанція, треба накидати ногами, бити ногами і руками. У боксі більше обміну завдяки дистанції.
– У скільки років вас привели в кікбоксинг і хто це був?
– У 5 років мене привела бабуся.
– Пам'ятаєте перші тренування?
– Не дуже, бо був дуже маленьким.
– Бабусі переважно навпаки намагаються уникати усього, що пов'язане з силовими видами спорту, але ваша відвела вас сюди. Чому кікбоксинг?
– У мене нещодавно померла моя бабуся, яка привела мене в цей спорт. І я зараз найбільше за все цілюся в кікбоксингу, тому що я обіцяв їй це. Обрала кікбоксинг, бо я із маленького селища, де була лише ця секція, тому так. У дитинстві ще займався футболом, баскетболом, але на професійному рівні лише кікбоксинг і бокс.
– Що більше до душі: бокс чи все ж кікбоксинг?
– Дуже складно сказати. Це такі два види спорту, які мені до душі, і я не можу обрати, тому що кікбоксинг у мене з самого дитинства, а щодо боксу – теж є великі мрії.
– Де складніше виступати?
– Не можу сказати, що складніше. Ти ж коли готуєшся, то весь свій час, усі свої ідеї і сили віддаєш. До якихось певних змагань з боксу, чи кікбоксингу працюєш однаково наполегливо. І там, і там дуже складно.
– Одним із ваших тренерів є батько Юрій Гусар. Батьки до своїх дітей завжди більш вимогливі ніж до інших. Як вам тренуватись під його керівництвом?
– Він знає мене з самого дитинства. Знає, куди натиснути, де збавити, де дати прочухана. Оскільки він мій батько, то відчуває, де мені дати більше, де менше, де насварити, а де треба похвалити.
– Окрім вас, він тренував ще інших дітей?
– Так
– А чи було у вас таке відчуття, що до інших дітей він більш поблажливий, а до вас – із батогом?
– Так, було таке.
– Не ображались на нього через це?
– Та ні, я одразу розумів, що з мене багато вимагатимуть.
– Окрім вас, у родині ще хтось займається спортом?
– У мене взагалі спортивна сім'я. Дідусь теж займався боксом. Брат займається професійно плаванням і є майстром спорту. Також сестра менша тільки почала свій шлях у боксі. Батько раніше займався важкою атлетикою ще.
– А як мама дивиться на те, що двоє з трьох дітей займаються таким видом спорту, де отримують по обличчю?
– Це ж спорт, а не вулична бійка, тому особливо не хвилюється. Сприймається нормально.
– Коли батько у вашому куті під час бою, це більше підтримка чи навантаження? Чи немає тиску не розчарувати його?
– Коли ти на ринзі, то тиск є завжди. Це нормально. Перед тобою лежить велика відповідальність, тобі треба привезти медаль у збірну, для області. Ти робиш колосальну роботу: віддаєшся цьому на два місяці, більше нічого не робиш – тренуєшся, спиш, їсиш, тренуєшся, їсиш, спиш. У тебе фокус тільки на одному. І тиск відповідальності дуже великий перед виходом на ринг. Ти думаєш про те, скільки зробив, скільки вклав часу, підготовки, грошей, усього. Помолився – і йдеш уперед.
– До слова, ви сказали "помолитися". Спортсмени – доволі забобонні люди. У вас є якісь прикмети чи ритуали перед виходом?
– Ні, я вірю в Бога, і в мене немає ніяких забобонів чи чогось такого.
– Усик, наприклад, перед своїми боями завжди молиться і звертається до Бога.
– Так само і я. А щодо забобонів – це все від лукавого. Бог попереду, ти перехрестився, прочитав молитву і йдеш упевнено. І це, до речі, дуже допомагає справитися з цим тиском відповідальності. Тому що ти покладаєшся на Господа: як він дасть, так і буде. І з цим дуже легко справлятися з тиском.
– Щодо батька-тренера. Чи сварилися з ним під час тренувань і через що?
– Звісно. Коли ти в тренувальному таборі, обмежуєш себе в їжі, у всьому, то починаються якісь емоційні гойдалки. Я бачу по-своєму... Це певні робочі моменти, без цього ніяк не буває.
– Чи не псувалися ваші особисті стосунки на тлі робочих? Адже потрібно балансувати.
– Ні, взагалі ні. Просто розуміємо всі ці робочі моменти.
– Чи є якась порада від батька, що запам'яталася найбільше?
– Змалечку привчати себе до віри, вірити в Бога, не здаватися, іти вперед, чого б це тобі не коштувало. Тому що важка праця дає свої плоди.
– Яким було ваше дитинство? Спортсмени змалечку часто жертвують багатьма речами заради результатів.
– Жертвував і зараз жертвую. Багато моїх однолітків гуляли, а я тренувався. Влітку я їздив на збори, а однолітки гуляли. Мені теж усього хотілося. Батько дуже допоміг, щоб я не зірвався і залишився в цій колії. Я дуже вдячний йому за це. Тому що зараз мені 21, я дивлюся на своїх знайомих – вони просто так і залишилися гуляти. А в мене вже є певні результати, є ціль, і я йду вперед.
– Тоді, коли ви були підлітком, розуміли, для чого це робите? Чи просто так потрібно?
– Тоді я ще був малим... У років 10, 11, 12, 13 я ще думав: теж хочеться погуляти, теж хочеться розваг.
– Але батьки пояснювали?
– Звісно, батько пояснював, що для моєї кар'єри, для майбутнього це дасть свої плоди.
– Було образливо?
– Було, звісно. Коли ти їдеш на збори працювати й тренуватися, а всі відпочивають, дискотеки і все таке.
– Коли прийшло усвідомлення, що це не просто дитяче захоплення, а професійна діяльність, яка приноситиме кошти?
– Мені здається, після перших 1-2 років тренувань стало зрозуміло, що йтиму в цьому напрямку. Батьки одразу почали вкладати гроші в екіпірування: шолом, рукавички, накладки, бинти.
– Пам'ятаєте свій перший гонорар?
– Так, у 2019 році на чемпіонаті Європи, мені тоді було 14 років. За призове місце виплатили премію в 10 тисяч гривень. На той час це була хороша сума.
– На що витратили?
– У подальший розвиток, купив нові рукавички. Коли цим займаєшся, весь час хочеш нове екіпірування.
– У вас у кікбоксингу дуже багато звань і нагород. Кому завдячуєте найбільше своїми результатами? Собі, батькові чи бабусі?
– Усім потроху. Але найбільше завдячую бабусі, тому що вона посадила це зернятко.
– Присвячуєте свої перемоги їй?
– Так, звісно.
– Коли здобули свою першу нагороду?
– Перша серйозна нагорода – це десь у 11–12 років. У 12 років я став чемпіоном України і виконав норматив кандидата в майстри спорту.
– А коли вперше на міжнародний турнір поїхали?
– У 13-14 років – це був Кубок світу в Угорщині.
– І яке місце ви тоді посіли?
– Тоді я програв у першому бою (сміється – прим.).
– Чи є поразка, що найбільше на вас позначилась?
– Так, це ще коли я виступав серед молоді на чемпіонаті світу. У нас був фінал із представником Казахстану. Перед цим я з ним боксував на Кубку світу в Стамбулі, де виграв у фіналі й став чемпіоном. І через півроку був чемпіонат світу. Ми знову вийшли з ним у фінал. Був рівний бій. У третьому раунді сказали, що рахунок нічийний, треба накидати. Я почав працювати, накидати і програв в один бал. Це одне влучання. І це залишило слід, тому що це був мій останній рік серед юніорів перед переходом у дорослий спорт.
А от поштовх мені дав випадок, коли я вперше поїхав на чемпіонат світу серед дорослих до Албуфейри в Португалії. Перший бій виграв, вийшов до 1/8 фіналу і зустрівся з представником Італії. Теж був рівний бій: перший раунд пройшов добре, усе відчував, дихав. А в другому раунді пропустив дуже сильний удар, і мені зламали ніс. Я впав, мені відрахували, я потім підвівся і продовжував боксувати. Лікар уперше зупинив бій, бо була сильна кровотеча, удруге зупинив, а на третє мене зняли, бо кров не зупинялася. Мені це дало такий поштовх... Того року цей італієць, якому я програв, боксував з іспанцем у фіналі, який став чемпіоном світу. Через півроку ми боксували в Анталії на Кубку світу. У категорії було 30 осіб, і був цей чемпіон світу. Він програв у другому бою, а я вийшов у фінал і став чемпіоном Кубка світу.
– Довго аналізували цю поразку?
– Звісно, ми зробили аналіз, не вішали носа, провели роботу над помилками й пішли далі. І через півроку я став чемпіоном Кубка світу.
– Ви розповіли про зламаний ніс. Наскільки кікбоксинг травматичний вид спорту?
– Переломи в бою бувають дуже рідко. У футболі чи інших видах спорту – травм більше. У самому поєдинку це, мабуть, 0,001% імовірності. Більше травм трапляється під час підготовки, коли йде бойова практика, спаринги з іншими хлопцями. А сам вихід на ринг – це рідко.
– Знаю, що батько знайшов фінансову можливість відправити вас на переможний Кубок світу в Туреччину в травні 2022 року. Писали, що через війну тоді не було можливості фінансувати делегацію від України?
– Так, тоді було дуже складно. Почалася війна, у нас велика сім'я: я, мама, брат, сестра. Треба було кудись їхати, і він вивіз нас до Латвії. Там було складно зрозуміти, де лишатися, що робити. Це була велика сума. Я тоді відчував дуже сильну відповідальність
– Ви згадали про Латвію. Від війни туди виїхали?
– Так. Я там дуже довго тренувався.
– А чому саме в Латвію?
– Я приїхав з Хорватії з Кубка Європи, і в мене мав бути професійний бій у Кам'янському, де я живу. Приїхав батько і рідний брат з Латвії подивитися мій бій 22 лютого. Я виграв його, а через два дні почалася війна. Дядько запропонував спробувати в Латвії, бо немає мовного бар'єру, багато хто розуміє мову, легше адаптуватися.
– І як вам було там?
– З березня 2022–го по 2024 рік я жив у Латвії. Прийняли взагалі безкоштовно, дуже підтримували Україну.
– Чому вирішили переїхати?
– Переїхав у Чехію, щоб тренуватися більше з акцентом на бокс. Зараз живу в Празі. Мені тут дуже подобається, гарне місто, хороший тренер, є своя команда, з якою працюємо на спільні цілі.
– Коли вдома були востаннє?
– Зараз я виїжджаю з України разом зі збірною. Половина моєї сім'ї живе в Латвії, батько в Україні, я в Празі – трохи розкидані по світу.
– Наскільки дорогими видами спорту є бокс і кікбоксинг?
– Дорогі, особливо, якщо враховувати всі змагання, екіпірування, бади, добавки, збори.
– На початку розмови ви сказали, що хочете далі обрати бокс, як основний вид спорту. Ким надихаєтеся?
– Олександр Усик, Василь Ломаченко.
– Ломаченко подобається саме як боксер?
– Так, у нього дуже гарна спортивна кар'єра.
– А що можете сказати про нього, як про громадянина?
– Я не той, хто має оцінювати, це зробить Бог.
– Хотіли б познайомитися з Усиком?
– Звісно.
– Чи не зустрічались з ним, можливо, на якихось змаганнях?
– Поки не перетиналися.
– Зараз він активно взявся за Олександра Хижняка. Має свою промоутерську компанію, організовує бої українським боксерам. Хотіли б побоксувати під його егідою?
– Буде час – буде видно. Можливо, найближчим часом побачите мене під його промоутерською компанією.
– А як щодо Олімпіади, думали про це?
– Думав про Ігри-2032. Є така ціль у мене. Мені здається, тоді я вже більше буду в боксі.
– У вас вже були бої на профі-рингу?
– Були напівпрофесійні.
– У чому головна відмінність?
– Різниці в самому бою немає, просто для професійного потрібна ліцензія, яку я нещодавно отримав, і буду розпочинати офіційний шлях. А напівпрофесійні бої – це те ж саме, як професійні, але не вноситься офіційний рекорд.
– Наскільки складно організувати професійний бій?
– Заплатити організаторам, а якщо ти виступаєш від промоутерської компанії, то вона це все вирішує за тебе.
– У вас вона є?
– Так, у мене є ця команда. І в цьому році, я думаю, усе відбудеться, дай Бог.
– Чи знайомі з кимось із відомих українських боксерів?
– Та я багато з ким знайомий. Олександр Дрозд, Артем Мельник, Денис Берінчик.
– Можливу, якусь пораду в них просили.
– Ви знаєте, я багато де їздив і був на багатьох зборах. Все одне й те саме. Просто треба час і стабільність.
– Як із Берінчиком познайомилися?
– Приїхав з тренування, батько каже: "Поїхали на дачу". Приїжджаємо, а там Денис сидить на дачі наших знайомих. Це було десь у 2020 чи 2021 році.
– Про що спілкувалися?
– Він теж свою кар'єру починав із кікбоксингу, з фул-контакту. І Віталій Кличко починав.
– Можливо, їхня кар'єра є прикладом для вас?
– Так, є таке.
– Спорт вимагає багато ресурсів. Скільки годин на день у вас займають тренування?
– Якщо говорити про спеціальну підготовку як зараз, то я роблю 2-3 короткі тренування по 40-50 хвилин. Якщо ж про ЗФП, то 2 тренування по 2 години, загалом 1011 тренувань на тиждень.
– Як вдається не втомлюватись морально і фізично?
– Віра в Бога і віра в те, що ти робиш. Ти знаєш, для чого і для кого це робиш.
– Яка у вас зараз найбільша мрія?
– Стати чемпіоном світу з боксу.
– У якій ваговій категорії?
– Перша середня вага (Super Welterweight).
– Бажаю вам успіху!
Більше про бокс на Спорт 24: