Перший українець, який став чемпіоном світу з боксу: потрапив під ЗІЛ, витримав сокиру, бився на Олімпіаді однією лівою
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з легендарним боксером Віктором Савченком, дворазовим призером Олімпійських ігор.
Українські боксери вдало виступали на Олімпійських іграх ще до зародження зірок Володимира Кличка чи Олександра Усика. Першим українцем, котрий здобув дві нагороди на Олімпіаді, став Віктор Савченко, який у Монреалі-1976 виграв бронзу, а у Москві-1980 завоював срібло. І нехай легендарний боксер із Дніпра так і не поповнив свою колекцію олімпійським золотом, проте є знаковим спортсменом для нашої країни.
Успіхам Савченка на Олімпіаді передували важкі випробування: складне дитинство, буремна юність та численні перешкоди на шляху до п’єдесталу. В інтерв’ю Спорт 24 Віктор Григорович віддає належне своєму батькові, розповідає, як йому вдалося вижити після трагедії на заводі, ділиться досвідом роботи у статусі народного депутата і шокує подробицями травми руки, з якою боксер пробився до фіналу Олімпіади.
Унікум Усик, Верховна Рада, Тузік
– Протистояння Олександра Усика з Тайсоном Ф'юрі – головна боксерська подія останніх місяців. Які враження у вас залишилися після цього бою?
– Ви знаєте, я не знайшов прямої трансляції бою. У мене чотири телевізори, але на жодному бокс не показували. Тож довелося дивитися лише у записі. Усика я знаю добре і давно. Швидкий, добре відчуває дистанцію, знає, що робити біля канатів. Одним словом – молодець!
– Олександра ви бачили у справі ще зовсім молодим хлопцем. Тоді могли подумати, що він стане одним із найкращих боксерів сучасності?
– Я вже й не згадаю, коли це трапилося вперше. Пам’ятаю, як ми у Ризі перетнулися – Сашко бився там. Безумовно, він володів видатними характеристиками. Чудово б’є, не дає себе вдарити. Не пригадую, щоб він навіть колись на коліно встав. Усик – це унікум. Втім це буде неправдою, якщо я скажу, що міг передбачити тоді таку перспективу.
– Усик якось обмовився, що не виключає своєї появи у політиці в майбутньому. У вас такий досвід був – з 1994-го по 1998-й ви були народним депутатом. Свою діяльність у стінах Верховної Ради України оцінюєте зі знаком плюс?
– Безумовно, це цікавий досвід. Але то був такий час, коли робота парламенту залежала від найбільшої фракції – комуністів. Вони перебивали всі голосування. Складалося враження, ніби існує такий собі "заказний" список – і це не дуже подобалося. Проте я можу сказати, що чотири роки у Верховній Раді загартували мене.
– Ви народилися у селі Атамань на Херсонщині, однак ще дитиною переїхали у Дніпропетровськ. У вашій пам’яті залишилися спогади про життя неподалік Азовського моря?
– Так, я чимало пам’ятаю. Мені було сім років. Ми переїхали у Дніпропетровськ 1959-го – як зараз пригадую день, коли вантажили меблі. Чіткі спогади маю і про нашого собаку – Тузіка. Невеличкий, кудлатий, але страшенно злий. Тузік ненавидів поштарів. Вони боялися наближатися до нашої поштової скриньки, тож жбурляли газети і листи здалеку та втікали подалі (Усміхається).
– Тузік переїхав з вами до міста?
– Аякже. Ми вантажимося, а він розривається, гавкає безперестанку. Коли все завантажили, батько нарешті спустив його з ланцюга. І що він робить? З розгону вискакує на кузов машини. А висота пристойна. Тузік забився у куток і мовчав до самого Дніпропетровська. Там він ще довго жив у нас – батько періодично відпускав його побігати. Це тривало до того часу, поки Тузік не потоптався по батьковому городі. Вирив землю і всі овочі з грядок. Нашого друга не стало, коли батько його ще раз відпустив. Тузіку було років 15 – він пішов і не повернувся.
Мачуха, Д’Артаньян, Авдієвський
– Як вам жилося у Дніпропетровську?
– Тато купив "времяночку", а тоді почав поруч із нею будувати дім. А я був його помічником. Хлопці на вулиці грають у футбол, кричать, веселяться, а в мене інше завдання – підйомний кран, лебідка, лопата, бетон… Збудували ми його за чотири роки.
– Ви рано втратили матір.
– Мені було півтора року. Батько потім одну жінку взяв – не підійшла. Згодом познайомився із вчителькою хімії на станції Чонгар, що неподалік нашої Атамані. Вона і стала мені мачухою – ми з нею поїхали у Дніпропетровськ. Сім’я була велика: нас троє дітей і ще двоє у мачухи. Батько та мачуха заробляли по 150-170 рублів – так ми й жили. Жили до того часу, поки батько не помітив, що у жінки до своїх дітей ставлення одне, а до нас – інше.
– У чому це проявлялося?
– Цукор і білий хліб були для нас під замком. Ми їли ці продукти тільки після дозволу мачухи. Зрештою, життя у них не склалося, тож невдовзі вони розійшлися.
– Яскравих кольорів вашому непростому дитинству додавала любов до боксу. Ви казали, що закохалися у цей спорт з першого погляду?
– Так, це була велика любов. Батько спочатку не сприймав моє заняття: "Що таке бокс? Ти будеш битися?" Більшість тогочасних дітей ходили зі шпагами – захоплювалися фехтуванням через Д’Артаньяна. Фільм про трьох мушкетерів якраз вийшов на екрани. На стадіоні Металург діяли кілька секцій, зокрема, й фехтування. Зал боксу розташовувався на першому поверсі, а фехтування – на другому. Коли я йшов на фехтування, то постійно заглядав у зал боксу. Дуже вже мені туди кортіло. Одного дня я підійшов до місцевого тренера Анатолія Будільського і сказав, що хочу записатися до нього у секцію.
– Скільки вам було років?
– Дванадцять. Я був легким, худеньким, важив 40 кілограмів. Він подивився на мене і сказав, що мені ще варто погуляти. На цьому я не зупинився і знайшов спортивний клуб Монтажник. Там я познайомився із тренером Сергієм Авдієвським, котрому виповнилося лише 25 років. Незабаром ми навіть разом боксували в одній команді за СТ Авангард. Там я й закохався у бокс. Не пропустив жодного тренування, бачив, що мені все вдається.
Сокира, ДТП на "Південмаші", Єжи Рибіцкі
– Авдієвський у вас повірив?
– До Сергія Макаровича я прийшов записуватися із синцем під оком. Вдома рубав дрова і мені попалася гнучка березова гілка. Сокира як бабахне! Відскочила мені обухом під око. "Б’єшся на вулиці?" – одразу запитав Авдієвський. "Та ні, дрова рубав", – відповів я. "Ну якщо сокиру витримав, то ласкаво просимо до секції", – сказав тренер.
– Хороший початок.
– Але це не найстрашніше, що зі мною траплялося. У 17 років я працював токарем на "Південмаші". Зранку на прохідній заводу потрапив під колеса ЗІЛа. Водій вантажівки не побачив мене і переїхав задніми колесами мою ліву ногу. Біль був пекельним. Але коли в лікарні зробили знімок, то ніхто не міг повірити – жодних серйозних ушкоджень. "ЗІЛ вас збив чи переїхав?" – перепитували лікарі. Я показав свої штани, які висіли на стільці. А там відбитки протектора коліс. "Ви займаєтеся йогою?" – дивувалися усі навколо.
– Ця травма вплинула на ваше заняття боксом?
– Все ж я ушкодив гомілку, тому деякий період пересувався на милицях. Набрав зайвої ваги, не тренувався. Однак наступного року виграв чемпіонат СРСР серед юніорів у Алма-Аті. Так я й потрапив у збірну Союзу.
– Молодий тренер Сергій Авдієвський дав вам хороший старт – у 23 роки ви кваліфікувалися на Олімпіаду в Монреаль і завоювали там бронзу. Кажуть, півфінальний бій з поляком Єжи Рибіцкі був видовищним – обидва боксери побували в нокдаунах.
– Ні, лише він був у нокдауні. Треба було добивати його, а я цього не зробив. І поляк виграв 3:2 за очками. У першому раунді Рибіцкі опинився в хорошому нокдауні, та я справу до кінця не довів. За це пізніше поплатився. Взагалі із цим Рибіцкі ми зустрічалися чотири рази – тричі я переміг його.
– Ці три перемоги відбулися після Олімпіади-1976?
– Так. Наступного року на чемпіонаті Європи я виграв достроково і став чемпіоном. 1978-го на чемпіонаті світу в Белграді ми знову зійшлися в півфіналі. Там я його дуже сильно нокаутував. А потім і на Олімпіаді в Москві я втретє переміг.
– Якість любительського боксу часто страждала через суб’єктивізм суддів. Пригадуєте випадки, коли у справу втручалися потойбічні фактори?
– Найбільш образливо було 1979-го в Кьольні на чемпіонаті світу. У фіналі я зустрівся з югославом Міодрагом Перуновічем. Чисто його переміг, але судді віддали золото супернику. На той момент вже шість радянських боксерів стали чемпіонами світу, тож присудити ще одну перемогу боксеру з СРСР організатори не могли. Я засмучений зайшов у роздягальню і глянув на Перуновіча – той сам зізнався: "Розумієш, це судді".
Кошкін, хибний суглоб, олімпійське золото
– На свою другу Олімпіаду ви їхали у новій вазі. Якби вимушено не перейшли із категорії до 71 кг у категорію до 75 кг, то виграли б золото?
– У нашій команді був тільки один представник Москви – Саша Кошкін, який боксував у категорії до 71 кг. А я вважався першим номером одразу в двох категоріях: до 71 кг і до 75 кг. За рік до Олімпіади я поїздив по турнірах і у категорії до 75 кг у всіх виграв. Але нестача ваги давалася взнаки – я важив 73,5 кг. А там вистачало бичків, котрі спустилися з 80 кг. Усі вищі за мене на 15 сантиметрів.
– Змінювати вагу вас змусили тренери?
– Тренер Олексій Кисельов наполягав на моєму переході, оскільки в команді не залишалося жодного столичного боксера. Втрутилася політика.
– Ще одна перешкода на Олімпіаді-1980 – ваша рука, яку ви травмували ще у першому бою.
– Трохи раніше я мав проблеми з тією рукою, коли зламав кістку. Лікарі наклали гіпс, я почав тренуватися і знову зламав кістку. Це називається хибний суглоб. "Треба робити операцію", – переконували лікарі. А до чемпіонату світу залишалося кілька місяців. Я відмовився і поїхав у Кобеляки, що на Полтавщині, до народного цілителя Миколи Касьяна.
– Допомогло?
– Микола Андрійович за п’ять хвилин вправив кості і замотав руку бинтом. Я зробив рентген через 20 днів – все минулося. Поїхав на чемпіонат світу і виграв його. Та повернімося до Олімпіади. У першому поєдинку я переміг югослава Даміра Шкаро, прийшов у кут до Кисельова і чую, як по руці йде приплив крові. Одразу відчув, що щось не те. Зробили знімок – третя п'ясна кістка зламана. Хоча тренери мені про це не сказали.
– Чому?
– Психологічно не хотіли прибити. "У тебе забій", – повідомили мені. Однак рука так набрякала! Перед кожним наступним боєм мені робили новокаїнову блокаду. Це зменшувало набряк і біль, проте рука все одно залишалася не дуже дієздатною. Тому я лівою рукою виграв ще три бої до фіналу. А там зустрівся з кубинцем Хосе Гомесом, дуже серйозним опонентом.
– Тут травма якраз і стала визначальною?
– Зламану руку я викидав, бив нею, але це не мало ефекту. Кулак не був повністю стиснутий. Холості вистріли… Я опинився у нокдауні, пропустив у ліву скроню. Заруба була серйозна – нам обидвом діставалося, але перемогу судді віддали Гомесу з рахунком 4:1.
– На цьому ви попрощалися зі спортом і пішли у науку. Цікавий вибір.
– Я опинився на роздоріжжі. Розумів, що більше не боксуватиму. Збирався йти на роботу в спорткомітет, але ректор Дніпропетровського інфізу Віктор Шаповалов запропонував очолити кафедру у його вузі. Протягом наступних 15 років я очолював кафедру, захистив кандидатську дисертацію, потім докторську дисертацію, став професором. Починаючи з 1976-го року, я пов'язаний з Дніпропетровським інститутом фізичної культури і спорту. Розпочинав тут як студент, а останні 27 років я працюю ректором.
– Відсутність олімпійського золота у колекції нагород тисне на вас усі ці роки?
– Часто про це думаю. Ви знаєте, заради олімпійського золота я б віддав свої дві медалі. Віце-чемпіон чи бронзовий призер – це добре, але олімпійський чемпіон – це назавжди. Я був першим українцем, який став чемпіоном світу з боксу. Але Олімпіаду я так і не виграв. І це не дає мені спокою.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка