"Батьки не могли собі дозволити придбати рукавиці": снайперка №1 нашого біатлону ризикувала життям під російськими бомбами
Відверта розмова Любомира Кузьмяка та Оксани Хвостенко, зірки жіночої збірної України з біатлону попередніх десятиліть.
Навіть якщо вести мову про оціночні судження у спорті, то існують такі речі, які просто не підлягають обговоренню. Константи, факти, теореми – їх можна називати як завгодно. В українському біатлоні їх декілька, та чи не головна з них – статус Оксани Хвостенко як найкращого снайпера в історії цього виду спорту. Те, як вона закривала мішені – елемент мистецтва і особливої насолоди.
Хвостенко стала лідером нашої жіночої збірної у буремні часи. Зірки першої величини на кшталт Зубрилової, Петрової, Цербе та Водоп’янової пішли з подіуму, а належної заміни у них ще не було. Саме у цей перехідний період роль №1 в українській команді взяла на себе Оксана Хвостенко, поруч з якою зростали сестри Семеренко, Підгрушна та інші. І хоч Хвостенко не здобула олімпійських медалей, проте була променем світла для українських вболівальників на інших світових форумах.
Усе життя відомої біатлоністки тісно пов’язане з рідним Черніговом, де вона нині працює в екстремальних умовах у Центрі олімпійської підготовки України та СДЮШОР з лижного спорту. Про потенційне започаткування династії біатлоністок, екстремальні поїздки під російськими бомбами та унікальні хобі у вигляді вишивання і риболовлі – про все це у великому інтерв’ю Оксани Хвостенко для Спорт 24.
"Завантажувала авто медикаментами та їздила до лікарні"
– Один із головних спортивних об'єктів, які знищила Росія за час великого вторгнення – чернігівська біатлонна база, де ви раніше працювали. Що зараз із цим комплексом?
– Лижна база зруйнована вщент. Ці руїни слід повністю зносити і зводити абсолютно нову споруду. Деякі інфраструктурні об’єкти все ще реально експлуатувати, тож ми намагаємося це робити. Наприклад, на лижоролерній трасі можна кататися, але бігова траса закрита, оскільки ліс ще не розміновано. Орки залишили там багато сюрпризів. Тому на лижній базі ми проводимо свої тренування лише частково. Буває, виїжджаємо у міські парки – там бігаємо і займаємося.
– Ваші особисті речі було знищено разом із будівлею бази?
– Власне майно, лижне спорядження, гвинтівки – усе це залишалося на лижній базі. Частина з цього перебувала у моїй кімнаті. Так, усе знищено, ми не встигли вивезти жодної пари лиж. Все згоріло.
– Як вдається вирішити проблему з інвентарем?
– Напевно, зайве казати, що його дуже бракує. Проте нам допомагають інвестори, ми отримуємо гуманітарну допомогу. Завдяки цьому відновлюємося, далі працюємо і, що важливо, не думаємо зупинятися. Маємо хороших дітей, з якими слід займатися. Віримо, що все відновимо, надолужимо і все у нас буде гаразд.
– Під час окупації Чернігівщини ви залишалися вдома?
– Ми виїхали з міста 15 березня. Не могли більше чекати, адже боялися за дітей. Постійні бомбардування, звуки прильотів, щосекундні загрози… На щастя, наш дім вцілів, але вікна ударною хвилею повибивало.
– "У перші дні окупації Оксана робила неможливе. Чоловіки відмовлялися розвозити гуманітарну допомогу, а вона їздила під обстрілами", – розповідали про вас. Можете поділитися деталями?
– У перші дні повномасштабного вторгнення у міську лікарню привозили велику кількість поранених хлопців. Через це у медиків швидко завершилися розхідні матеріали: бинти, вата… У певний момент просто не мали чим перев'язувати поранених воїнів. Тому до нас звернулися медичні сестри, які мешкали неподалік. Треба було дещо зібрати та привезти.
– І ви погодилися?
– Чернігівська обласна лікарня розташована на окраїні міста – туди усі боялися їхати, адже над головою постійно щось літало. Деякі чоловіки відмовлялися, тож довелося їхати мені. Люди збирали медикаменти, харчі – це була спільна робота. Я завантажувала автомобіль усім необхідним та їздила до лікарні з іншими небайдужими містянами.
– На щастя, усе минулося?
– Кожна поїздка перетворювалася на лотерею. Насправді навколо творилося жахіття. У дорозі в салоні автомобіля усі мовчали, боялися навіть щось сказати. Пригадую, одного разу я міцно схопилася за кермо. Напруга та хвилювання були настільки сильними, що я відчула, як по долонях просто тече вода.
"Вишиті картини віддала батькам. На жаль, їх викрали"
– Чи не головне ваше захоплення у житті, окрім біатлону – вишивання. Як часто знаходите можливість для заняття улюбленою справою?
– Зараз часу менше на це все. Під час кар’єри я вишивала більше. Але тепер, як тільки з’являється вільна година, то насамперед намагаюся сісти за вишивання. Завжди вожу із собою все необхідне.
– Яка тематика ваших картин?
– Віднедавна почала вишивати квіти. А до цього малюнки були різні. Усе залежало від душевного стану.
– Це хобі у вас із дитинства?
– Ні, до народження першої дитини я в'язала. Вишивати спробувала трохи пізніше. А зараз вже й забула, як це, в'язати (Усміхається).
– Свої роботи виставляли на аукціони?
– Бувало, що передавала картини на благодійні аукціони, за підсумками яких виручені кошти відправляли на корм тваринам. Частину вишитих картин я віддала батькам. На жаль, їх викрали. Тепер треба знову щось на стіни повісити – активніше візьмуся за вишивання.
– У період занять біатлоном могли сісти за в'язання перед гонкою?
– Так, бувало. Хоча мені казали, що не можна шити і взагалі голку до рук брати. Я – людина не забобонна, тож не переймалася цим та не обмежувала себе. Щоб відволіктися трішки, я сідала за улюблену роботу.
– Траплялося, що посеред ночі сон не брався і ви заспокоювали нерви в'язанням?
– Ні, я завжди була спокійною. Зазвичай лягала спати вчасно – проблем зі сном не було, навіть коли хвилювалася напередодні гонки.
"Батьки не могли собі дозволити придбати біатлонні рукавиці"
– Ваша стрільба була еталонною та вже стала частиною спадщини українського біатлону. Цьому феномену є певне пояснення?
– Складно навести один елемент чи секрет цієї стрільби. У біатлон я прийшла з лижних перегонів. Пригадую навіть сам момент знайомства з цим видом спорту. То був чемпіонат України з біатлону у Чернігові, одній із команд не вистачало біатлоністки. Мене попросили пробігти, дали гвинтівку, показали, як стріляти. Я лише раз пробіглася і все – закохалася у біатлон. І що найцікавіше, я відчула азарт саме у стрільбі.
– У вас вона одразу склалася, як слід?
– Я встановлювала собі цілі на тренуваннях. Наприклад, сьогодні маю відстріляти не більше трьох штрафів. Наступного разу – не більше двох. Ця наполегливість зіграла свою роль. А ще я постійно змагалася із хлопцями. Дуже хотіла їх перемагати, у нас були цікаві стрілецькі дуелі.
– Хто вважався вашим головним конкурентом?
– Сашко Біланенко. Зазвичай ми стріляли по 30 стоячи та лежачи. Одне змагання я виграю, інше – Олександр. І також щоразу. За кожне очко була нереальна заруба.
– Ви згадували про спокій. Можливо, це один із секретів фантастичної стрільби?
– Я б не сказала, що є спокійною людиною. Я увесь час кудись біжу, за щось переживаю і мені щось потрібно. Усе залежить від вміння стримати свої емоції. Наскільки ти можеш їх опанувати. Подекуди треба вибухнути. Якщо б я була винятково спокійною та не мала характеру, то, мабуть, нічого б з цього не було і в біатлоні узагалі б не реалізувалася.
– Ваша фішка – стрільба без рукавиць. Коли зрозуміли, що так стріляти зручніше?
– Наша сім'я не була заможною, грошей ми не мали багато. Коли я почала тренуватися, батьки не могли собі дозволити придбати біатлонні рукавиці. Тому на свої перші збори на Урал, де рано випадав сніг, я поїхала без рукавичок. Там і звикла до холодів, тож у подальшому не боялася морозів та не мала страху, що можу відморозити руки. Бувало, потім на розминку виходила у рукавицях, однак на змаганнях знімала їх. Краще відчувала у руках гвинтівку та спусковий гачок.
– Пальці від холоду не німіли?
– Якщо гонка відбувалася в умовах вологого клімату, то руки трохи підмерзали. Особливо, коли стоїш та готуєшся до старту. Як тільки починала рухатися, то руки ставали теплішими і не мерзли. Просто не варто боятися холоду і пройти цей бар’єр. Дивлюся, як зараз у дітей трішечки мерзнуть руки, так одразу починається велика трагедія. Беруть теплі в'язані рукавиці. Загартування до холоду відсутнє.
– Чи можете ви пригадати гонку, де ваша стрільба була зразковою та ідеальною?
– Масовий старт у словенській Поклюці на Кубку світу 2007-го. Я почувалася надзвичайно втомленою і взагалі не хотіла стартувати. Проте таки потрапила на той мас-старт під 17-м номером. Кожне коло, а це п’ять кіл по 2,5 кілометрів, мені давалося нереально важко. Стрільба теж була натужною, як на зубах. Пригадую, приїхала стріляти на останню стійку. Розпочався вітерець, я зробила поправку. Тренери потім ще сміялися: "Навіщо ти цю поправку робила?" Я лише після фінішу усвідомила, що прийшла з чотирма "нулями" і змогла виграти цю гонку. Зрозуміла, що змогла перебороти себе.
"За увесь час у збірній ні з ким не конфліктувала"
– Ви маєте ще одне захоплення, яке прийнято вважати не зовсім жіночим. Ви дійсно є затятою фанаткою риболовлі?
– О, я дуже люблю рибалити, дуже! Могла б на річці жити кілька діб. Однак у цьому році я не встигла нікуди вибратися. У нас було багато води та комарів, та й вільного часу обмаль. Риболовля – це хобі на усе життя.
– Улюблена Десна поза конкуренцією?
– Та я виросла на Десні. Наш дім поруч із річкою. Так, Десна – моя улюблена локація.
– Це хобі у вас від батька?
– Скільки себе пам’ятаю, завжди захоплювалася цим процесом. Ми можемо й зараз сісти з татом на човен, взяти намет і поїхати разом на риболовлю. Більше нікого з собою не беремо.
– Це заняття, скоріше, про душевну гармонію, ніж про рибальські рекорди?
– Це правда, я обожнюю сам процес сидіння з вудкою на річці (Усміхається).
– У важкий перехідний період для українського біатлону саме ви виконували роль головної зірки. Відчували тиск через це?
– Я себе ніколи не вважала зіркою. Так, у команді я була найстаршою, дівчата усі тягнулися до мене. Проте колектив був дружнім, жодних суперечок не виникало, ми стояли одне за одного стіною.
Цербе і Хвостенко
– Ви застали старше покоління та переймали досвід у Водоп’янової, Зубрилової, Петрової, Цербе. Що було найціннішим?
– Під час зборів та змагань я мешкала у кімнаті майже з усіма дівчатами. Та найбільше, напевно, з Валею Цербе, Ніною Лемеш і Танею Водоп'яновою. От на них я рівнялася. Розумієте, у команді я наймолодша, не знаю, як себе поводити. Валя, наприклад, вчила, як треба відновлюватися після тренування – це елементи професіоналізму. Я це все засвоювала, а вони мене виховували. Коли старші дівчата закінчили, то я мешкала у кімнаті з Оленою Петровою. І маю сказати, що за увесь час у збірній ні з ким не конфліктувала.
– Усе через ваш добродушний характер?
– Кожна людина має шукати свій баланс, дотримуватися у всьому золотої середини. У мене таке бачення. Я можу ужитися із будь-ким. І зі старшими, і з молодшими. Я мала хороші стосунки із сестрами Семеренко та Підгрушною, які, наприклад, запитували, чому щось не вийшло, питали поради. Я казала, що настане і їхній час.
"Донька заявила: "Біатлон – це мій спорт, ти його не чіпай"
– Ви були учасницею трьох Олімпіад. Яка найбільш улюблена?
– Найкращі спогади про останні ігри у Ванкувері. Попередні дві Олімпіади не дуже добре пам'ятаю. Турин мені не сподобався, бо ми мешкали далеко від олімпійського селища. Штати? Теж не були у селищі, не відчули тієї атмосфери. Склалося враження, що то були якісь звичайні змагання. А ось у Ванкувері сподобалося і селище, і траса, і атмосфера. Розчарування залишилося тільки через результат. Кожен мріє про олімпійську медаль – її у мене немає. Осад все-таки присутній.
– Перечитував архіви біатлонних форумів після ваших гонок. Здається, такої народної любові не мав ніхто?
– Підтримка у мене завжди була хороша. У Чернігові навіть зараз люди підходять, запитують, як справи. А по Україні я мало їздила, не так часто спілкувалася з фанатами біатлону. Однак у тому ж Львові вболівальники добре до мене ставилися, додому запрошували. Коментарі в інтернеті? Я різні бачила, тому старалася менше читати.
– У вас навіть був персональний фанат у Німеччині. Підтримуєте з ним стосунки?
– До війни він надсилав листівки – зазвичай вітав мене зі святами: Новий рік, день народження дитини. Зберігаю їх дотепер. Та після російського вторгнення зв'язок перервався. Можливо, з адресою якісь проблеми виникли, не знаю.
– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що той фанат знайомив вас зі своєю мамою.
– То було, здається, в Оберхофі. Він запросив мене до ресторану зі своєю мамою та подружкою. Посиділи, поговорили… Було незвично, але цікаво.
– Нещодавно тренером жіночої збірної з біатлону став Микола Зоц, з яким ви працювали протягом майже всієї кар’єри.
– Я дуже вдячна Миколі Миколайовичу за те, що він з мене зробив людину. Тренер виховував мене, навчав усьому – разом ми почали працювати, коли мені виповнилося 16 років. Щиро вдячна йому за все. Зоц загартував мій характер, сильно допоміг у житті. Звичайно, у роботі траплялося різне, траплялися непорозуміння. Та я усвідомлюю, що без нього не було б моїх високих результатів. Зоц дійсно вкладає душу у своїх спортсменів і хоче показати, що нація українців – найсильніша.
– Тепер за збірною стежитимете уважніше?
– Так, кожен старт дивитимуся. Вболіватиму за нашу команду і буду дуже щаслива, коли наш прапор підійматиметься на нагородженнях. Не сумніваюся у цьому – Микола Миколайович завжди досягає своїх цілей.
– Ваш син Микита раніше займався у футбольній школі Десни. Як його успіхи?
– Він грає на любительському рівні. Назви команд вам не скажу, бо зовсім не орієнтуюся у футболі. А ще Микита допомагає мені працювати з дітками, які залишилися вдома. Поки я на виїзді займаюся з олімпійською командою, син готує моїх вихованців у Чернігові.
– Ви казали, що не хочете бачити своїх дітей у спорті через ті навантаження та труднощі, які колись долали ви. Однак ваша донька все-таки займається біатлоном?
– Так, я не хотіла, але донька зараз зі мною тренується. Минулого року Анна навчалася у школі дистанційно, каталася зі мною по зборах. Я сказала їй: "Якщо не вчитимешся у школі, то не буде ніякого біатлону". Так у відповідь донька заявила мені: "Навчання – навчанням, а спорт – спортом. Біатлон – це мій спорт, ти його не чіпай". Я зрозуміла, що цю дитину не переробити і вона все одно тренуватиметься.
– Невдовзі нам варто очікувати на зародження біатлонної династії Хвостенко?
– Зараз починаємо потрохи стріляти. Аня ще маленька, допуску до змагань немає. На днях їй тільки 11 виповнилося – такої категорії ще не існує.
– Але ви маєте спадкоємицю, якій зможете передати усі секрети стрільби?
– Аякже! До речі, в олімпійській збірній моя племінниця виступає. І теж із прізвищем Хвостенко. А ще скільки вихованців є! Тому щаслива, що маю з ким ділитися своїми знаннями.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка