Якщо Андрія Шевченка вважали символом українського футболу, Яну Клочкову – уособленням нашого плавання, то Ярослав Попович – це синонім українського велоспорту. Численна кількість нагород, статус європейської зірки і багаторічна спільна праця із великими Армстронгом та Контадором.
Він давно мешкає в Італії та неодноразово міг розірвати зв'язок з Батьківщиною. Натомість після 24 лютого Попович з величезною енергією та запалом взявся допомагати Україні і, попри відстань, дуже важко переживає кожен день війни.
На початку травня у Ярослава розпочався ще й особливо відповідальний період – стартувала багатоденка Джиро д'Італія. У якості спортивного директора команди Trek-Segafredo Попович активно залучений до змагань. Саме у проміжках між заїздами легенда велоспорту знаходить час для розмови зі Спорт24: про дитинство, знання мов, волонтерство та сім’ю.
"Керівництво команди дало 30 тисяч євро на волонтерство"
– Коли розпочинається Джиро або інша багатоденка, то графік дуже насичений, – пояснює Ярослав Попович. – Ми приїжджаємо на обумовлене місце за кілька днів, адже маємо підготувати усе заздалегідь. Особливо складними є перші два етапи.
– Фактично це робота з ранку до ночі?
– Зазвичай робочий день у нас, директорів, розпочинається о 8:30. Масажисти, наприклад, стартують ще раніше. Працюємо приблизно до загальної вечері, але нею не все закінчується. Дійсно буває, що увесь день працюєш і вирішуєш робочі питання.
– Ви давно казали, що хочете залишитися у велоспорті після завершення кар'єри. Ви спробували і вже шість років працюєте у новій ролі. Почуваєтеся щасливим?
– Так, усе супер! Я більше нічого у житті не знаю та не вмію, оскільки завжди був пов'язаний виключно з велоспортом. А у цій сфері маю безліч знайомих та непогані навички. У багатьох командах спортивними директорами працюють хлопці, з якими я разом ганяв. Формально змінилося небагато і залишається все те саме: переїзди, готелі, літаки, нові країни… Зміна лише одна – під час паузи, коли я перебуваю вдома, у мене нема потреби тренуватися.
– Після 24 лютого ви відчули інше ставлення до себе з боку членів своєї команди та інших колег?
– То була неймовірна і крута підтримка. Війни тривають завжди, просто вони далеко від нас. Здавалося, що це десь там, у Сирії чи в Африці. Проте у Європі в цьому столітті такого не траплялося. Той страшний день я зустрів на змаганнях в Еміратах. До завершення залишалося 2-3 дні. Їх я провів у цілковитому шоці, у якійсь паралельній реальності. Підтримка? Її було надзвичайно багато. Навіть від людей, з якими я раніше не спілкувався.
– Натрапив на соцмережі латвійця Томса Скуїньша із вашої команди Trek-Segafredo – надзвичайно приємно було читати його пости на підтримку України.
– Будь-яка підтримка завжди цінна. Взагалі Томс більше часу проводить у Штатах, а у команді кожен директор має закріплених спортсменів, з якими більше контактує. Так от я постійно про нашу війну говорив з іншим представником Латвії Емілсом Лієпіншом. У важкий момент такі речі особливо важливі.
– Ви, мабуть, чули, що легендарний Ян Ульріх організував благодійний аукціон, на якому продав свій тріумфальний велосипед з Тур де Франс-1997.
– Ми не знайомі близько, але це заслуговує на повагу. Так, ми разом ганяли, та я був молодим хлопцем, а Ульріх вже вважався топом. Ми віталися, зналися, однак близькими друзями не були.
– Як відреагувало на початок великої війни керівництво вашої команди?
– Мені одразу зателефонували і запитали, що далі я хочу робити. Я розумів, що покидати ОАЕ за два дні до кінця змагань неправильно, адже створив би великі труднощі команді. Залишився, відпрацював до кінця і повернувся додому. Коли я повідомив керівникам, що хочу займатися волонтерством, мене одразу підтримали. І дали 30 тисяч євро на будь-які волонтерські потреби. Згодом, після кількох місяців, наша країна почала себе краще забезпечувати, а я повернувся до роботи, щоб мати змогу заробляти кошти і надалі допомагати.
"Жодного разу не з'являлася думка взяти італійський паспорт"
– Ви згадували про підтримку від знайомих зі світу велоспорту. У чому вона полягала?
– За роки, проведені у велоспорті, я маю чимало знайомств у різних країнах. І тепер це стало у нагоді. Майже щодня я переживав історії, які мене дуже приємно дивували. Люди багато донатили. А я активно займався пошуком рідкісних медичних препаратів для наших військових та дітей, а потім віз це на український кордон, де товар зустрічав мій батько. Це був шалений ритм. Я позначав кожен ящик окремим символом. Наприклад, кружечком маркував товари для Миколаєва, трикутником – для Херсона, а Х – це для Києва. Батько привозив усе це у село, розвантажував і потім приймав автобуси з різних регіонів, які доставляли пакунки кінцевим адресатам.
– Половину свого життя ви провели за кордоном. Чому ваш зв'язок з Україною такий стійкий?
– Все просто – тому що я українець. Хоч і з італійським менталітетом. Я прожив у Італії 23 роки, давно міг отримати італійський паспорт. Проте я ніколи не бачив у цьому проблеми. І жодного разу у моїй голові не виникала думка взяти італійський паспорт.
– Ваш старший син Джейсон мешкає у Новій Каледонії. Про своє походження він знає?
– Мій син – українець, у нього українське прізвище. Він сам на цьому наголошує. Моїм молодшим дітям п'ять та два роки. Старша Софія в італійському садочку завжди малює українські прапори, серце з українськими кольорами… Вона народилася в Італії, однак розмовляє українською, італійською та трохи англійською. Софія знає, хто вона і звідки її батьки. Джейсон, коли навідує мене в Італії, теж завжди просить з’їздити в Україну.
– За час кар'єри у вас було багато знайомих у Росії. Хтось писав вам після вторгнення?
– Я бачив реакцію російських гонщиків, з якими випадково перетинався у готелях. Коли їхали разом у ліфті зі спортсменами з RusVelo, то вони опускали очі донизу. Їм було соромно. Люди, які побували за кордоном – вони все розуміють, у них інший менталітет. Безпосередньо у Росії я мав одного знайомого, з яким давно познайомився на Тенеріфе. Він – гонщик-аматор. Коли я публікував у соцмережах якесь відео, то він одразу писав мені пости із вибаченнями. Якось він розповідав, що має там завод і не може знайти нормальних людей, щоб найняти до себе на роботу. Це промовистий факт.
"У нас із велосипедом виникла любов з першого погляду"
– Ваш дідусь брав участь у Другій світовій війні. У дитинстві розповідав про цей жах?
– Історій було багато. Мені запам’яталася розповідь про те, як він потрапив у концтабір. Ця історія певною мірою розвинула і спонукала мій мозок до вивчення мов. Дідусь розказував, як усіх полонених розділили на різні бараки на основі національної ідентичності. І він помітив одного чоловіка, який добре комунікував з людьми із різних бараків, бо володів різними мовами. Як виявилося, то був професор зі Львова. Мій дідусь залишився вражений побаченим і часто наголошував мені: "Вивчай мови".
– Дідуся ви не підвели, адже колись казали, що володієте сімома.
– Вони не забуваються, але останнім часом новими свою колекцію я не поповнив. Мені завжди легко це давалося, я не відкривав жодного словника і ніколи не відвідував спеціалізовані курси. Мій мозок просто це сприймав.
– З ким маєте практику спілкування українською?
– Лише зі сім'єю. Також періодично з українцями, які беруть участь у гонках: Марком Падуном та Андрієм Пономарем. У роботі використовую мікс: іспанська, англійська, італійська. Залежить від обставин та людей, які оточують.
– Trek-Segafredo – інтернаціональна команда. За вас виступають представники багатьох країн: від італійців до хлопців з Еритреї.
– Основною мовою команди є англійська – нею ведеться уся кореспонденція. Коли ми збираємося всією командою разом, а це 45 осіб, то за одним столом можуть перебувати восьмеро людей з різних країн. Я це називаю спілкуванням на суржику (Усміхається). Повертаєш голову до одного колеги – розмовляєш іспанською, до іншого – італійською.
– Продовжуючи тему вашого дідуся – як йому вдалося повернутися додому?
– Одного дня він втік звідти. Це було надзвичайно складно, оскільки йому довелося перепливати річку, хоча він не вмів плавати. Дивом він вибрався на волю і повернувся додому – сім’я мешкала неподалік Перемишля, ці території раніше були українськими.
– Це саме той дідусь подарував вам перший велосипед?
– Так, це він. У нас із велосипедом виникла любов з першого погляду. Як тільки дідусь подарував мені ровер, я об’їздив на ньому сусідні села, усі навколишні поля. То була якась пристрасть, яку я не міг пояснити словами. Я таке витворяв: різні "ластівки", ставав на ходу ногами на раму, ніби циркач, багато падав…
– Ваше дитинство минуло у Калинові на Самбірщині?
– Я мешкав там до 12 років. Коли згадую той час, то жартую: "Дякувати Богові, мої батьки розлучилися і тому я записався на велоспорт". Можливо, я став би пілотом чи військовим, не знаю. Так трапилося, що після розлучення батьків ми з мамою переїхали у Дрогобич і вже там я почав відвідувати різні секції.
– На одній із зустрічей з учнями дрогобицької СДЮСШОР "Медик" ви сказали, що, якби не велоспорт, то ваше життя могло піти трохи не туди.
– Я замислювався недавно про це і навіть хлопцям в автобусі розповідав про своє дитинство. Сподіваюся, я був не настільки дурний, щоб потрапити у халепу і наробити дурниць (Усміхається). То був такий час: багатоповерхівки, різні сумнівні компанії… Після занять велоспортом я повертався додому дуже втомлений, тож не мав бажання та сил на якісь зайві речі. А у 14 років я поїхав на навчання до Броварів і зосередився виключно на спорті. Та деякі хлопці з моєї компанії обрали не той шлях і згодом потрапили до в’язниці.
– Самому у столиці вам, мабуть, було не легше?
– У мене не було великого вибору. Наша сім’я не вважалася заможною, існували проблеми з їжею. А в училищі я отримав нічліг, харчування, велосипед, форму. Було непросто, але я намагався триматися на позитиві. Я цього не пам’ятаю, але тато розповідав, як одного разу, коли він мене провідував у Броварах, дуже здивувався моїй поведінці. Казав, що я виглядав стомленим і худорлявим, та все одно усміхненим і щасливим. Насправді не легше мені було в Італії. Ти тільки приїхав, не знаєш мови… Водночас я усвідомлював – шляху назад немає. Грошей я не маю, вдома бідося. Нічого, звикнув, страждав, ганяв і таки вижив (Сміється).
"Сідаю на велосипед, їду і думаю: "Як я це робив? Як же це важко!"
– Ви зізнавалися, що багато падали, та ніколи нічого собі не ламали. Що це: хороша координація, фізіологія?
– Я просто щасливець (Сміється). Координація не допоможе, коли ти падаєш на асфальт на швидкості 60-70 кілометрів на годину. Мені просто сильно таланило і я ніколи не ламався. Так, шматки шкіри багато разів залишав на асфальті, але жодного разу не ламав ні руку, ні ключицю.
– У велоспорті ви були новатором ще й тому, що писали власні блоги задовго до того, як це стало модно.
– Я отримував від цього задоволення, оскільки розумів, що людям це подобалося. Блоги я писав з різними людьми, розповідав про внутрішню кухню велоспорту. Це зараз у соцмережах все відкрито, нікого не здивуєш новинами зсередини, а тоді це вважалося чимось новим і невідомим. Було круто!
– Напевно, у кожному інтерв’ю вас запитували про Ленса Армстронга. Спробую обмежитися двома запитаннями. Ганяючи разом із Великим, що почерпнули для себе?
– Спостерігаючи за цією людиною, я зробив для себе висновок – якщо ти чогось хочеш, то повинен цього добиватися. Для досягнення мрії слід бути наполегливим і вірити, що немає нічого неможливого. Ленс – суперпрофесіонал і офігенна людина для друзів у команді.
Ленс Армстронг / Фото Getty Images
– Коли востаннє спілкувалися?
– Мабуть, перетиналися на другому чи третьому місяці війни. Того ж Контадора зустрічаю частіше, адже він їздить по змаганнях зі своєю командою. Буквально вчора бачилися. Та це стосунки на кшталт "привіт-привіт", "як справи?"
– Ще до війни ви періодично приїжджали в Україну та могли оцінити велосипедну інфраструктуру наших міст. Наприклад, Львів позиціонує себе у якості комфортного веломіста.
– Я приїжджав додому у грудні 2021-го. Відвідував Київ та Львів. Наша проблема навіть не стільки в інфраструктурі, як у самій культурі поведінки на дорозі. У нас її майже немає, вона взагалі не розвинена. Утім я не сумніваюся, що вона з часом буде. У Львові відбуваються багато змагань – та ж Львівська Сотка. Гадаю, після війни відбудеться великий поштовх.
– Ще після 2014-го ви розповідали про свою мрію проїхати усю Україну на велосипеді. Такі плани все ще маєте?
– Рюкзак у мене завжди готовий. Але для початку треба потренуватися хоч трохи, бо можна вмерти. Велосипед – це нелегко (Сміється). Інколи сідаю на велосипед, їду і думаю: "Як я це робив? Як же це важко!" Мрія залишається і дуже сподіваюся, що після деокупації усієї території України така нагода обов’язково з’явиться.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
