"Біг у шароварах за три копійки": трагічно програв фінал Олімпіади, ледь не став футболістом Динамо, тренував Рінкона
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з легендарним легкоатлетом Євгеном Аржановим. У 60-70-х йому не було рівних на дистанції 800 метрів.
Фінал 800-метрівки на мюнхенській Олімпіаді запам’ятався однією з найбільш драматичних розв’язок в історії української легкої атлетики. Потрапляння до переліку найкращих бігунів світу і здобуття срібної медалі було великим досягненням Євгена Аржанова. Проте до змагань уродженець Калуша демонстрував фантастичні результати, тож ніхто не сумнівався – золото у кишені.
Євген Олександрович визнає – він і сам втратив пильність через надмірну впевненість. Спортсмен переконливо подолав усю дистанцію, але припустився фатальної помилки на фініші. Помилки, що мала значний вплив на усе подальше життя Аржанова.
В інтерв’ю Спорт 24 легкоатлет аналізує той епохальний забіг 1972-го, а також розповідає про роботу коментатором, знайомство із зірками Динамо та проблеми, з якими зіткнувся після завершення спортивної кар’єри.
"Біг у шароварах за три копійки і у шипівках на трьох цвяхах"
– Через російське вторгнення мені довелося покинути Київ, – розповідає Євген Олександрович. – Мій будинок розташований безпосередньо поруч із вантажним в’їздом в один із важливих заводів. Його бомбили вже мінімум десять разів. Також ракета влучала у кілька будинків. Нам пощастило, утім від вибухів у навколишніх будівлях повилітали усі шибки. Я відремонтував пошкодження, але невдовзі прилетіло вдруге. Я знову все відновив. Однак після третього прильоту я перестав будь-що робити.
– Квартира нині простоює?
– Так все і залишив – де зміг, там легенько закрив. Ми з дружиною кілька разів поверталися, але мені важко сприймати нові бомбардування. Я – вже немолода людина. У дружини тиск під 200, у мене також. Цілу ніч не спиш і усе це жахіття доводиться витримувати. Тому ми поїхали з дому. Сподіваюся, що колись повернуся до Києва.
– Це місто стало для вас домівкою?
– Я переїхав до Києва після закінчення Калуського технікуму влітку 1967-го. Моя кар’єра настільки швидко розвивалася, що мене вже й до Москви запрошували. Я ж був не відомим нікому хлопцем, котрий виграв молодіжний чемпіонат СРСР в Гомелі. І зробив це фактично на одній нозі.
– Як це?
– Біг у шароварах за три копійки і у шипівках на трьох цвяхах. Інших просто не було. Мені їх у Калуші дав викладач фізкультури з технікуму. Гадаю, до мене це взуття носив десяток бігунів. Змагання я виграв із величезною перевагою. Всі тільки очі повилуплювали і не розуміли, звідки взялася ця людина. А наступного року я вже був на Олімпійських іграх у Мехіко.
– Коли ви зрозуміли, що можете бігати з фантастичною швидкістю? Ви ж баскетболом займалися.
– І у футбол також грав у рідному Калуші. Я з дитинства займався спортом: бігав з ранку до вечора, грав у настільний теніс, у баскетбол, ганяв на велосипеді, штангу тягав, катався на лижах. Словом, усе вмів за винятком гімнастики – я був трохи дубовим. У школі вчився на відмінно, але водночас вважався рухливою дитиною. Найбільше проявлявся мій футбольний талант – я грав за калуські команди Хімік та Будівельник. Бачив себе у футболі, однак паралельно музикою займався.
– Ви ж закінчили музичну школу?
– Клас баяну. Мама працювала бібліотекарем, тож грошей наша сім’я потребувала. Я грав на танцях у місцевому оркестрі з трьома іншими хлопцями. Попри любов до спорту, на фізкультуру я рідко ходив. Одного разу вчитель – легкоатлет зі Львова – підійшов і каже: "Треба тобі якусь оцінку поставити. Хоч крос пробіжи".
– Ви пробігли і всіх шокували?
– З цього все почалося – так розпорядилася доля. Як зараз пам’ятаю той результат – кілометр пробіг за 3 хвилини і 3 секунди. Другий найкращий результат у моїй групі суттєво відставав – орієнтовно 3,40. Мені не повірили, сказали, що на дистанції я десь зрізав. "Відпочинь 15 хвилин і пробіжи ще раз", – сказав викладач. І що ви думаєте? Вдруге я пробіг ще швидше – 2,47.
"Займався у маленькому залі в польському костелі"
– Той крос став вагомим поштовхом до занять легкою атлетикою?
– Іноді я почав приходити на тренування. У Калуші не було манежу, тож ми займалися у маленькому залі, який розташовувався у польському костелі розміром 20х10 метрів. Радянська влада перебудувала храм на склад, а потім – на спортзал. Там займалися всіма видами спорту. Також я бігав кроси з Калуша до Підгірок. Кілька кілометрів поруч із трасою та вихлопними газами.
– Свої сенсаційні виступи на змаганнях ви продовжували?
– Восени 1966-го я виграв чемпіонат Івано-Франківської області, а навесні поїхав у Ялту і переміг на чемпіонаті України.
– Невдовзі ви перебралися до Києва і покинули Калуш. Зараз вас із рідним містом щось пов’язує?
– Буваю там нечасто, їжджу до матері на цвинтар. Але маю великий контакт з калушанами. Знаю про всі новини, котрі відбуваються у моєму домі, на моїй вулиці. Раніше допомагав тамтешньому спорту: і фінансово, і методично.
– Повернімося до моменту, коли вам довелося обирати справу всього життя. Музика, наука, футбол і легка атлетика – чому ви обрали те, що фактично взялося нізвідки?
– Коли на тих трьох цвяхах я виграв чемпіонат СРСР серед молоді, я зрозумів, що це варто розвивати. Мій шлях у футболі не був гарантованим. Чи буде щось із мене, чи ні – я достеменно не знав. Я поїхав до Києва, розпочав тренування, а невдовзі вирушив на Олімпіаду в Мехіко. Все розвивалося стрімко.
– Незважаючи на віднайдений у собі талант, ви дуже багато працювали?
– Я – бойовитий хлопець. Вроджені дані потрібно було підтримувати. Моя фішка – бігти тоді, коли вже не можеш. У мене зародилася психологія переможця. У видах витривалості – а біг на 800 метрів це якраз такий вид – без цього неможливо. Ледарі тут не затримуються.
– На Олімпіаді-1968 ви кваліфікувалися до півфіналу, проте потім знялися зі змагань через травму. У чому справа?
– На розминці я наступив на металеву бровку, яка обрамляє першу доріжку. До речі, тепер навіть по першій доріжці стартувати бігунам не дають. Тоді я сильно пошкодив гомілку і не зміг продовжити виступи. Якщо справедливо, то я мав бути десь четвертим-п’ятим. Німця Дітера Фромма та чехословака Йозефа Плаху я випереджав – а вони фінішували на п’ятому та шостому місцях відповідно.
"Ця трагедія – на все життя. Заспокоїтися тут вже не можна"
– У яких кондиціях ви підходили до Олімпіади в Мюнхені?
– За півтора місяці до старту я взагалі не бігав через періостит, тобто запалення окістя. Проте все одно почував себе доволі впевнено. Шкода, що помилок налупив під час фінального забігу.
– Той фінал – суцільна драма.
– У певний момент на старті я зупинився і пропустив усіх наперед. На відео це помітно. Там згубив півсекунди – це точно. Потім цей жахливий ривок за 230 метрів до фінішу… Темп був слабким і за таких умов існують великі шанси, що тобі хтось може зірвати шипівку, хтось може штовхнути або виштовхати за бровку. Я був настільки впевнений, що виграю, тому без вагань відірвався від усіх. Як виявилося, ривок був занадто сильним. Хоч би трохи слабше…
– Коли ви побачили периферійним зором Дейва Уоттла, який вас випередив за мить до фінішу?
– Та вже на останньому метрі. Я не знав, що він наближається. Якби знав, то зробив би крок управо і просто не пропустив би його. Американець застав мене у фазі польоту на останньому метрі.
– На відео видно, як ви налітаєте на фінішну лінію. Це саме через набігання Уоттла?
– Ні, я просто зачепився. Хотів виконати поштовх, та було надто пізно. Не встиг навіть подумати, що треба робити. Я зачепився ногою за ногу, тому і впав. Цікаво, що на одному з фото взагалі складається враження, наче я – перший.
– Доля золотої медалі вирішилася не одразу – результат оголосили із запізненням. У цей момент ви зберігали віру в те, що все-таки вирвали перемогу?
– Після падіння я лежав на землі. Здійняв голову, повернув її на трибуну і побачив там усе наше керівництво на чолі з міністром Павловим. Чиновники мені показали, мовляв, ти – перший. Наш діалог без слів можна побачити на архівній світлині. Я ще показую на себе пальцем і запитую чи я дійсно переміг. Тобто впевненості у мене не було. Табло довго не загорялося.
– З Уоттлом вас розділили 0,03 секунди.
– Не так суттєво 0,03 чи навіть 0,01 секунди. Це трагедія. Тоді електронного хронометражу не існувало, виключно ручний. Тому спершу в нас результат був ідентичним – 1,45,9…
– Пригадуєте, що відбувалося у вас на душі?
– Тут як дивитися на цю історію. Ніколи раніше СРСР не мала свого представника у фіналі 800-метрівки. Тому срібна медаль – величезний успіх. З іншого боку, я був на голову сильнішим за усіх. Перед Олімпіадою витримував скажені тренування. Я виробляв дива. Знав, що маю виграти без проблем. Ця величезна трагедія – на все життя. Заспокоїтися тут вже не можна.
"Бразильці Динамо? Таких ледарів ще пошукати треба"
– Заглушити біль від невдачі ви могли через чотири роки.
– Звичайно, кожен мріє стати олімпійським чемпіоном. Та цього не сталося з кількох причин. По-перше, наш спорт став робити кроки у бік анаболічних стероїдів. Люди почали сходити з розуму. Починаючи з Монреалю, спорт втратив сенс. Не кажу вже про московську Олімпіаду. Протягом наступного року я вигравав усі світові змагання, однак згодом мене почали переслідувати травми. У тому числі, через мій непростий характер.
– У чому це проявлялося?
– Інколи треба дати паузу. Я й сам це знаю. Зупинись, відпочинь, дай вилікуватися. Ні, я продовжую тренуватися до того моменту, поки зовсім не доконаю цю ногу. Одна травма, друга, третя… Бережеш одну ногу, більше навантажуєш іншу – і вже вона страждає. Почалася трирічна смуга, наприкінці якої я посварився з керівництвом.
– Через що?
– У мене вимагали негайно брати участь у відборі до Монреалю. "Дайте мені підготуватися, – кажу. – До змагань ще чотири місяці". Я плюнув, поклав їм шипівки зі словами "Нате, бігайте самі". І почав грати у футбол.
– Це могло бути велике повернення.
– У Києві я товаришував з багатьма динамівцями. Мабуть, найкраще з Володимиром Веремєєвим. Йожефа Сабо я знав ще з часів виступів у Калуші. Спілкувався з Матвієнком, Трошкіним, Блохіним. У певний момент я навіть розмовляв з Анатолієм Пузачем про виступи за дубль. У футболі можна було б хоч якісь гроші заробити. Але виходити на поле неготовим, бути клоуном… Я не хотів.
– Якось ви сказали, що після легкоатлетичної кар’єри залишилися без грошей.
– Я бігав безкоштовно! За срібну олімпійську медаль отримав 800 рублів. Я міг на ці кошти купити велосипед середньої якості. Запасів ніяких не було, я залишився жебраком. Я міг ще бігати, але заради чого? Гробити свій організм задля отих 800 карбованців?
– Де ви знайшли порятунок?
– Головний редактор редакції спортивних програм Українського телебачення і радіо Віктор Захарович Фісюн запропонував спробувати себе у новій ролі. У Москві модно було запрошувати у якості коментаторів колишніх спортсменів. Українську мову я знав добре, англійську теж, голос мав поставлений, досвід також. Вирішив спробувати.
– У якому році ви пішли у журналістику?
– У травні 1978-го. Працював там до 1984-го. Коментував матчі київського Динамо, вів репортажі на "Маяку" і на "Промені", брав участь у футбольних перекличках на поєдинках чемпіонату СРСР. Частіше я працював на тематичних передачах. Доводилося робити матеріали спортивно-психологічного напрямку. Наприклад, їздив у Прикарпаття, де виступав мій давній друг Петро Кушлик. Зробив матеріал про психологію футболістів, намагався зануритися глибше.
– Пізніше ви знову були близьким до Динамо – виконували функції тренера з фізпідготовки.
– Це трапилося 2005-го, коли команду тренував Леонід Буряк – він і запросив мене у штаб.
– Ви застали одіозних бразильців: Клебера, Рінкона, Родріго. Як з ними працювалося?
– З товариської точки зору – дуже легко. Та якщо ми говоримо про виконання – це нуль (Усміхається). Казати щось до них – це наче чолом об стіну битися. Таких ледарів ще пошукати треба. Я багато працював за кордоном і можу сказати, що бразильці – всюди однакові.
"Хто хоче втекти, той і від комуністів втече"
– У часи молодості ви були близьким з нашою легкоатлетичною легендою Валерієм Борзовим. Пригадуєте, як зародилося ваше спілкування?
– Наша дружба зародилася 1969-го, коли Валерій виграв 100-метрівку на чемпіонаті Європи в Афінах. У наступному році ми почали разом мешкати в одній кімнаті, а я виграв у Відні свій чемпіонат Європи – до речі, перший офіційний у закритих приміщеннях. Зазвичай Валерій приходив у номер першим та вішав свою золоту нагороду. Минало кілька годин і зі своїм золотом приходив я. Протягом чотирьох років ми не програвали жодних змагань у світі.
Аржанов і Борзов
– Зараз підтримуєте стосунки з Валерієм Пилиповичем?
– Виключно телефоном. Наприкінці кар’єри в нас виникли розбіжності. Валерій Пилипович – зовсім інша людина. Бачив себе у політиці, там реалізовувався. Мене, наприклад, у комсомольці так і не затягнули. Коли я їздив у турне в США, то тільки й чув від наших чиновників: "Такого рівня спортсмен повинен бути членом партії". Та у них так нічого й не вийшло. Хто хоче втекти, той і від комуністів втече.
– З іншим великим спортсменом епохи – Валерієм Лобановським – у Динамо ви перетнулися?
– Я знав Валерія Васильовича з 1970-го, коли ми вперше зустрілися у санаторії "30-річчя Радянської України". Він тоді ще Дніпро тренував. Туди з’їжджалися усі відомі футболісти: Бишовець, Онищенко, Мунтян. У Валерія Васильовича я багато навчився. До речі, тоді трапився цікавий епізод. Андрій Біба привіз у той санаторій новачка Динамо Віктора Колотова, котрого вкрали у Казані. Щоб Вітю не перехопили москвичі, Біба заховав його у санаторії.
– Справжній детектив.
– Ми з Веремєєвим грали у настільний теніс. Дивлюся, якийсь хлопець в червоному адідасівському костюмі ходить. Підходжу і питаю: "Ти трошки у футбол граєш? Ми зазвичай три на три бігаємо. Нам якраз не вистачає одного". А Колотов відповідає: "Да немножко играю". Веремєєв коли це почув, то не міг перестати сміятися.
– Якщо абстрагуватися від дружніх відносин і оцінювати виключно футбольні якості. Кого відзначите?
– Кожна епоха мала своїх героїв. Мені найбільше подобалося Динамо 60-х-70-х. Дуже добре виглядали Олег Блохін та Віталій Хмельницький. У захисті чудово діяли Вадим Соснихін і Василь Турянчик. А взагалі я вболіваю за Ліверпуль. З далекого 1971-го.
Аржанов і гросмейстер Віктор Корчний (1981 рік)
– Наш чемпіонат не дивитеся?
– Зовсім. Для чого дивитися, якщо потім Динамо програє командам рівня Ференцвароша 0:4. Не хочу навіть час на це витрачати. З останнього – мав нагоду переглянути протистояння Карпат і Руху в чемпіонаті. От Карпати дуже сподобалися – повністю переграли суперника. У перспективі в цього тренерського штабу може вийти щось цікаве.
– У лютому вам виповниться 77 років. Активний спосіб життя підтримуєте?
– У селі дрова рубаю, воду тягаю, на городі пораюся, дерева копаю. Проте не бігаю – у моєму віці цього не треба робити. Особливо, коли є зайва вага. Суглоби – вони не вічні.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка