Олімпійська призерка Ліщинська вже двічі тікала від війни: "Постійно очікуєш на вибухи та постріли"

Ліщинська до 2014 року жила у Донецьку. Після приходу до влади сепаратистів легкоатлетка виїхала до Києва. Українка сподівалася, що окупація Донбасу - це тимчасово і вона зможе зовсім скоро повернутися додому.

"До нас надійшла інформація, що нам загрожує небезпека для життя. Тоді ще мій чоловік прийшов і сказав: "У нас є 30 хвилин, аби покинути місто". А ми тільки побудували дім, у нас була маленька дитина. Це був шок. Ти стоїш і розумієш, що зараз треба швидко приймати рішення. Завдання №1 – це зберегти життя та здоров’я. Усе інше – дрібниці.

Я тоді злякалась брати з собою українську символіку. У нас була легенда, що ми їдемо в Крим. Окупанти оглянули нас, нічого не знайшли, ми поїхали далі. Коли я вже побачила українські прапори, де стояла наша армія, у мене потекли сльози. 

Коли я приїхала до Києва, у мене викликало здивування те, що всі поводяться так, наче їх це не стосується. Усі ведуть "розкішне" життя. У нас же в Донецьку вже були й блокпости, і нам не можна було виходити ввечері, і все зачинено було. Усі дуже боялись за своє життя, могло статись усе, що завгодно. Ми шугалися від кожного звуку, ми приїхали до Києва без нічого. Я не могла зрозуміти, як це взагалі можливо? Наче війна відбувається десь осторонь і не зачіпає інших.

Із 2014 року я можу розрізнити дуже багато звуків. Узагалі я дуже чуйно сплю. І коли я почула два глухі залпи зранку, то одразу підскочила. Я зрозуміла, що це саме постріли, а не інший звук. Увімкнула телевізор і побачила Володимира Путіна, який оголосив нам війну. У мене в той момент почали руки трястися, бо я зрозуміла, що це воно, почалось. Було дуже страшно. Але я в той момент доволі швидко впоралась із панічною атакою, стресом, почала думати, що робити.

Уявляєте, удруге ми зупинились у тих же друзів, тільки вони зараз мешкають у Європі. Ми спочатку були в Україні. Але, розумієте, коли ти постійно очікуєш на вибухи та постріли, постійно відчуваєш тривогу… Це стало негативно відбиватися на моїх дітях. Та й мені стало вже важко психологічно.

Я вже думала: "Господи, це вже вдруге. Напевно, ти мені хочеш щось сказати. Знову починати щось з нуля". Мені важко, але зараз я настільки пишаюсь українцями, нашою армією, тим, як ми всі зараз згуртувались. Це так мотивує. Це така гордість за свою країну, за людей. У мене сироти по шкірі та сльози від усвідомлення того, які в нас круті люди. Низький уклін усім.

План росіян щодо нападу на Україну провалився. Вони можуть скільки завгодно "бряцати" зброєю, але вони нічого не можуть зробити з українською армією. Авжеж, вони зляться. Їм тільки і залишається, що бомбити мирне населення, влаштовувати гуманітарні катастрофи і чекати, щоб ми благали про помилування. Да фіг вам! Не буде такого. Українці вже настільки об’єднались і готові обстрілювати ворога в кожному селі. Можливо, це жорстко звучить. Але йде війна, і в нас гинуть невинні люди. Нехай ідуть за російським кораблем", – цитує Ліщинську "Суспільне.Спорт".