До 24 лютого переважна більшість нашого спортивного бомонду вважала за краще триматися осторонь складних тем політики і війни з Росією. Так їм було комфортно. А дехто навіть не цурався товариських стосунків із представниками країни-окупанта.
Щоправда, 23-літній Владислав Гераскевич, учасник зимових Олімпіад 2018 та 2022 років, до цієї когорти не належав. Ще на пекінських Іграх, коли мирні українські міста не знали бомбардувань та нічних тривожних сирен, він виступив із маніфестом "No war in Ukraine". Як у воду дивився!
– Владиславе, ви були першим українським спортсменом, який відкрито заговорив про війну ще за два тижні до удару по нашій країні. Мали тверде передчуття, що бійня – неминуча?
– Цей порив виник після нашого повернення з чемпіонату Європи. Уже тоді були перші дзвоники, з’являлися війська ерефії біля наших кордонів. Я, до того ж, серйозно захворів і до останнього сумнівався, чи поїду на Олімпіаду. Але визрівала ідея заклику до миру, якщо ситуація біля кордонів не покращиться. Позитиву не було, військ стягнули ще більше. Тому ми зробили те, що зробили.
– Якою була реакція організаторів після демонстрації напису?
– Особливих претензій не виникло. Після третього заїзду підійшли до батька, який є моїм тренером, і запитали, що малося на увазі. Ми пояснили, що не хочемо війни у нашій державі і закликаємо до миру. "Окей, питань немає". Також у мене відбулася розмова з представником МОК. Він сказав, що підтримує мене, і запевнив – вони слідкуватимуть за розвитком подій.
– Тож трагедія 24 лютого не стала для вас повною несподіванкою? Як ви пережили перші години та перші дні війни?
– Як і Україна та весь світ, я до останнього не вірив, що буде війна. Навіть зараз якась частинка мене ще не розуміє, як у центрі Європи може таке відбуватися. Мені боляче бачити, що коїться у деяких наших містах. Це розриває зсередини.
Прокинувся у перший день війни – одразу шок. Виникла деяка паніка, але на це не було часу. У Києві навчалася моя сестра з Одеси, їй 17 років. Належало терміново її рятувати. Вона – на Нивках, я – взагалі в іншій частині столиці. Дістався до неї. У місті панувала велика паніка. Певний час не курсували потяги, тож ми заїхали до друзів у центрі Києва і пересиділи в них. Почалися сирени, довелося спускатись у бомбосховище. Та все ж до кінця дня потяги відновили рух, сестру вдалося відправити.
Трошки поспав і наступного ранку почав перші переписки з колегою зі Штатів. Ми стали готувати запит щодо відсторонення росіян від Міжнародного олімпійського та паралімпійського комітету. А 26 лютого виїхали у напрямку Житомира – в рідні краї мого батька. Тут перебуваємо досі. Роздав багато інтерв’ю іноземним медіа – з Олімпійських ігор в мене залишилось чимало контактів. На мою думку, дуже корисно – надавати світу інформацію про те, що у нас відбувається. Я розумію, що ось це – мій фронт, на якому я можу успішно боротися.
– Що було далі?
– Перший лист ми відправили ще 26 числа. Збирали підписи спортсменів з різних країн. Я переписувався з ними, пропонував доєднатися до нашої ініціативи. У принципі, до початку Паралімпійських ігор ми надіслали всі листи, зняли відеозвернення. Писали, до речі, не тільки у МОК, а й в олімпійські комітети різних країн.
У своїх інтерв’ю я дублював те, що говорило керівництво України. Закликав іноземців допомагати нашій країні хто чим може, надавав інформацію, як і куди можна надіслати допомогу. Також просив "закрити небо". Ділився своїми відчуттями та емоціями. У своєму житті я бачив кадри із воєн у Сирії, Іраку. Але все одно ти ніколи не зрозумієш, наскільки це жахливо, поки воно не поруч.
Спортсмени певною мірою – обличчя країни. Ми маємо хороші контакти закордоном. Тож ми зобов’язані доносити інформацію до тамтешньої аудиторії.
– Звідки отримали найбільше запитів та інтересу, а хто прохолодно дистанціювався від війни?
– Це почалося ще з Олімпійських ігор. Отримали велику підтримку, а незадоволених коментарів було мінімум. Цей мінімум виходив від Росії. Зараз я вже розумію, чому вони були незадоволені – російське керівництво знало, що війна скоро розпочнеться. Натомість інші підтримали, подякували за те, що привернув увагу, і пообіцяли стежити за розвитком ситуації.
Війну, як бачите, зупинити не вдалося, але маю сподівання, що це вплинуло на світову реакцію і на допомогу. Після 24 лютого до мене звертаються навіть із віддалених куточків планети – Гонконг, Нігерія, Бразилія, Китай, Австралія, Нова Зеландія. Окрім того – Португалія, США, Канада, дуже велика підтримка з Латвії тощо. Навіть важко сказати, де з Україною ще не солідаризувалися. Вся спільнота скелетону, окрім Росії, нас підтримала.
Влітку ми проходили тренувальний збір на естакаді у німецькому Кьонігзее. Для розуміння – це навіть не місто, а селище. Але вже в перші дні війни вони відправили в Україну три мікроавтобуси із допомогою. І продовжують збирати необхідні для нас речі. А що росіяни? Вони промовчали, висловлювали якісь нісенітниці або кричали "спорт внє політікі". Типу, вони тут ні при чому.
– Тепер російський спорт – "за порєбріком", ізольований від цивілізованого світу. Вам кортить сказати їм навздогін, як російському кораблю?
– Зараз я готую звернення до росіян, буду його викладати. Намагатимусь донести правду. Тяжко це робити, бо складається враження, що ця завіса їхньої пропаганди – непробивна. У своїх заявах ми наголошували: у нас немає мети нашкодити спортсменам-росіянам, у нас немає цілі зруйнувати їхню спортивну кар’єру. Наша ціль – зупинити війну.
На жаль, російські спортсмени не розуміють або не хочуть розуміти, що немає невинних. Тим паче, якщо ти виступаєш на міжнародній арені. Вони не розуміють, що використовуються у пропаганді. Якщо займаються спортом, фінансуються державою, показують світові "ми – русскіє" – отже це політика. Йде війна, весь світ підтримує Україну, а росіяни кажуть – "спецоперація". Ось Паралімпійські ігри. Тепер уявіть, якби вони там виступали.
В ідеалі спорт несе єдність і мир – це його головна місія, олімпійська хартія це декларує. Але Росія і Білорусь (як співучасник) зараз не несуть ніякого миру. Вони напали на нашу мирну державу. До того ж, порушили олімпійське перемир’я. Їхній бан – правильне рішення.
Участь у змаганнях під нейтральними прапорами – не вихід. Цю історію ми вже бачили на Олімпійських іграх – для них би нічого не змінилося. Неодноразово росіяни обходили ці правила. Ви бачили форму російських паралімпійців? Там великими літерами написано "Russia". Вони не мають на це права. Як не мають права на свій прапор, однак під час Олімпіади я його бачив неодноразово.
Спорт поза політикою? Багато українських спортсменів не змогли виїхати на змагання, тому що захищають Україну з автоматом, або сидять у бомбосховищах. Або навіть загинули – є, на жаль, і такі випадки. У жорстоких реаліях агресор повинен бути забанений. В історії Олімпійських ігор таке вже було – це не новина. Після Другої світової війни збірну Німеччини відсторонили на дві Олімпіади, якщо не помиляюся.
Є ще один момент, на який не всі звертають увагу. Мова про спадок совєтської системи, коли спортсмени є членами армійських клубів або ж поліцейських структур. Чимало російських атлетів вже мають там доволі високі звання. Як людина із військовим званням, ще й під час війни, може брати участь у міжнародних змаганнях? Це не вкладається у голові.
Декого з них знаю особисто. Можливо, це фікція. Можливо, це лише на папері. Але ці люди у структурах, які брали участь в нападі на Україну! Як такі спортсмени, навіть через багато років після закінчення війни, можуть нести мир і єднання, якщо вони мали стосунок до вбивства наших людей, зокрема – цивільних?!
Тож можу побажати росіянам єдине – розплющити очі і почати змінюватися. Коли був Нюрнберзький процес і судили нацистів за злочини Другої світової, совєтські прокурори сказали: "Всі німці винні у війні – на рівні з керівництвом". Чому? Бо не зупинили владу, яку самі ж обрали, і допустили злочини проти людства. Проведемо аналогію: всі росіяни винні. Кожен із них сплачує податки, голосує на виборах. Усі вони повинні нести відповідальність. Не згідні? Тоді виходьте на вулицю і змінюйте ситуацію.
Далі буде.
Інші інтерв'ю Спорт 24
