Минулого тижня жіноча збірна України з гандболу спромоглася на особливе досягнення – вперше за 14 років вийшла на чемпіонат світу. Раніше наша команда була стабільним учасником турніру за участю найсильніших гандболісток планети. А у 2003-му взагалі зупинилася за крок від п'єдесталу. Зате вже наступного року здобула бронзу Олімпіади в Афінах – єдину командну медаль на ОІ в історії українського спорту.
Ляпіна, Цигиця, Вергелюк, Яценко, Райхель, Сюкало, Радченко, Борисенко – це лише частина з переліку золотих імен українського гандболу. Власне, однією з головних натхненниць тих успіхів була Наталія Ляпіна. Вже після завершення активних виступів Ляпіна очолювала головну команду країни, а нині входить до тренерського штабу одного з учасників Суперліги.
"Отримую задоволення від розвитку дітей"
– Вам, як спортсменці, яка пам’ятає піковий розвиток українського гандболу, цікаво працювати у нинішніх реаліях? Яким є рівень теперішньої Суперліги?
– Без слів (Усміхається)… Особливо, якщо враховувати воєнну дійсність. Багато спортсменів загинуло, чимало вирушило за кордон… Тому про високий рівень чемпіонату та гандболу загалом говорити складно.
– У теперішній Суперлізі лише 6 команд. У вас немає відчуття ностальгії, що супроводжується фразою "От у мої часи…"?
– Ні, життя змінюється, це нормально. До того ж така ситуація у нас вже давно. Звичайно, хотілося б певного поштовху. Щоб в Україні гандбол розвивався, щоб лідер Галичанка, наша команда та інші команди українського чемпіонату виступали на високому європейському рівні. Від цього тільки збірна виграватиме. Але поки маємо інші тенденції.
– Ви входите до тренерського штабу броварського КОСФК. Формально ви є асистенткою Андрія Портного?
– Андрій Портной тренує основу КОСФК, що виступає у Суперлізі, а я працюю з молодшою командою. Мені подобається моя робота, я отримую задоволення від розвитку дітей. Коли ти бачиш їхнє бажання тренуватися та грати, їхнє захоплення… Такі речі надихають.
– У 2019-му ви очолили національну збірну, а до цього працювали вчителем фізкультури у Броварах. Нереальний контраст?
– Передусім це цікавий досвід і можливість розвиватися. Тож попри усі труднощі, я згадую той час із позитивом. На момент призначення у збірну я мала 20 років гандбольного стажу, зокрема і 10 років у національній команді. Я хотіла працювати у гандболі. Нехай все не було так просто, але я вирішила, що треба розпочинати саме з дітей. Бачила, що у Броварах існувала певна проблема – відсутність вільних залів. Усі школи зайняті, тренувальні зали розписані. Навіть три заняття на тиждень провести проблематично. Коли ти викладаєш у школі, то отримуєш більше можливостей. Працювала я не довго, утім це було цікаво.
"У буденному житті по-іншому подивилася на Ратнера"
– На професійному рівні ви дебютували у 15 років.
– Коли я починала займатися гандболом, то навіть потрапити у спортивний коледж було дуже престижно. Що вже й казати про професійну команду. Коли я прийшла у броварський Автомобіліст, то у колективі перебували чемпіонки світу. Я потрапила у команду з майбутніми збірницями Наталією Борисенко та Оксаною Сакадою – до нас з перших днів чудово ставилися.
– Минає п’ять років і ви потрапляєте у заявку збірної на чемпіонат Європи. Ви здивувалися такому авансу?
– Я відчула додаткову відповідальність і добряче хвилювалася. Це зовсім інший рівень змагань та суперників. Пригадую, у перших матчах я боялася помилку зробити, відчувала певний тиск. Взагалі кожен матч за збірну – це величезне бажання провести найкращу гру. Так було не лише на початку кар’єри, а й пізніше.
– Очолював ту збірну Леонід Ратнер. На публіці тренер був дуже емоційним, особливо під час тайм-аутів. У спілкуванні за межами майданчика він поводився аналогічно?
– Залежно від обставин Леонід Анатолійович поводився по-різному. З часом ми навчилися його сприймати, розуміли, чого чекати. У буденному житті – це зовсім інші враження. Коли я вперше побачила його у спілкуванні з дітьми, онуками, його поведінку вдома… Я по-іншому подивилася на цю людину – Ратнер душевний та доброзичливий. Натомість у тренувальному процесі тренер був вимогливим. Нам, спортсменкам, не все могло подобатися. Однак ми разом рухалися до певного результату. Звісно, що Леонід Анатолійович вимагав від нас максимуму.
– Бувало, що могли образитися на тренера?
– Дівчата від природи очікують на добре слово та більшу підтримку (Усміхається). До спортсменок трохи інше ставлення. Ви повинні слухати та виконувати. Все, більше нічого не цікавить. Мабуть, це як в армії. Ніхто не враховує – дівчина перед тобою чи ні. Важливий тільки результат.
– Жіночий гандбол є більш емоційним, ніж чоловічий. Які моменти вашої кар’єри були настільки драматичними, що могли викликати сльози?
– Чомусь згадуються матчі на клубному рівні. Мотор мав шанс виграти Кубок ЄГФ, однак зупинився за крок від фіналу. Схожа була історія зі Спартаком у 2003-му, коли ми поступилися у фіналі француженкам. Такі моменти були дійсно болісними. В обидвох випадках не вистачило зовсім трохи.
"Народжувати хотіла виключно в Україні. Сумувала за домом"
– Статистика свідчить, що ви неодноразово отримували вилучення у матчах за збірну, Спартак та Мотор. Зазвичай вони були наслідком виключно боротьби на майданчику?
– Дійсно у мене було їх доволі багато. Зараз я розумію, що це неправильно. Більша частина – це ігрові епізоди, де я захищалася попереду у схемі 5-1. Там найбільше навантаження. Або ж коли я виконувала роль напівсередньої. Так щоб дисциплінарне вилучення? Одразу не пригадаю. Напевно, тільки одного разу довелося брати участь у масовій бійці. Мотор поїхав на турнір у Росію і ми у буквальному сенсі команда на команду пішли.
– З чого все розпочалося?
– У росіянок завжди був жорсткий та грубий гандбол. Самі дівчата там фактурні. І клуби, і збірна завжди грали дуже жорстко. Можу помилятися, але все розпочалося з брутального прийому проти Анастасії Підпалової.
Підпалова і Ляпіна
– Наприкінці кар’єри ви пограли в іспанській Альмерії. Якось ви казали, що не розкрилися сповна через те, що очікували на поповнення у сім’ї.
– Коли ти розумієш, що маєш себе берегти, коли кар’єра йде до завершення… Щороку я казала собі: "Все, це останній сезон". А потім знову і знову (Сміється). Я підписала контракт з Альмерією на півтора роки. Мала варіант залишитися в Іспанії, та мене тягнуло додому. Навіть народжувати хотілося виключно в Україні. Я сумувала за домом.
– Окрім приємних причин, як у випадку з вагітністю, у спорті трапляються важкі травми. Ваша багаторічна партнерка по збірній Оксана Сакада згадувала, як на ЧС-2007 на певну мить перестала відчувати ноги внаслідок зіткнення з німецькою гандболісткою.
– Ой, ця ситуація з Оксаною була справді дуже неприємною. Взагалі будь-яка травма – це завжди складно. Я не раз бачила, як гандболістки розривали зв’язки. Окрім болю та тілесних страждань, завжди насторожувала думка про майбутню операцію, реабілітацію та виліт щонайменше на півроку. На щастя, у мене таких серйозних ушкоджень не було.
"Нещодавно дізналася, що потрапила у топ бомбардирів Олімпіади"
– Ви долучилися до історичного виступу нашої збірної на чемпіонаті світу-2003 у Хорватії. Розуміли, що це зірковий час?
– Наша команда завжди їхала на будь-який великий форум з думками про перемогу. Ми не зациклювалися на медалях, але знали, що зробимо все для максимуму. У Хорватії ми вдало зіграли у своїй групі. Кожна гра була важкою, проте ми пробилися до півфіналу. Як на мене, далася взнаки наша зіграність. Кістяк команди вперше сформувався ще у той час, коли нам було по 15 років. Спартак, Мотор та Автомобіліст грали на високому рівні у Європі – це теж важливо.
– Четверте місце на світовому форумі відкрило нам шлях на Олімпіаду. Ігри в Афінах виявилися для вас персональним піком кар’єри?
– Так, то був найкращий результат. Ви знаєте, я буквально нещодавно дізналася, що потрапила у топ бомбардирів Олімпіади. Для мене це значення не мало на той момент. Просто хотілося добре грати разом з командою. Трапилося так, що і я непогано закидала, і збірна показала результат.
– Бронза з відчуттям золота?
– То була наша таємна мрія. Про це вголос ніхто не говорив, але усі прагнули виступити якнайкраще. Сама атмосфера Олімпійських ігор незабутня. У мене складалося відчуття, ніби це окрема планета, на якій мешкають лише спортсмени. Спогади про Афіни – фантастичні.
– У матчі за бронзу ви взяли реванш у Франції, яка закрила вам дорогу в фінал на чемпіонаті світу.
– Коли ми виходили на гру для привітання з суперницями, відчувалася наша особлива впевненість. Я помітила це ще у роздягальні перед поєдинком. Ми подолали довжелезний шлях до цієї медалі. Особисто я була впевнена, що Україна завоює бронзу.
– Пригадуєте емоції, коли почули фінальну сирену?
– Хоч ми й виграли у три м’ячі, та я дуже чекала на завершення гри, на сирену. У нас ще тренера вилучили. Зібраною була до останньої секунди. Словом, розслаблятися не можна було ні на мить. Усі дівчата дуже раділи, але ми були настільки втомленими, що ця перемога не одразу сприймалася, як щось унікальне. Я навіть боюся підраховувати, скільки ми кілометрів пробігли на тренуваннях та передач зробили. А ця медаль – підсумок роботи, винагорода. Частково ми принесли себе у жертву: режим, харчування, дисципліна, тренування. Та у нас навіть відпустки, як такої не було. Днів 10 максимум.
– Ви згадали про вилучення Леоніда Ратнера. В одному з інтерв’ю його дружина ділилася враженнями: "Була впевнена, що він не досидить на тренерській лаві до кінця".
– О так, емоції зашкалювали у всіх. І у тренерів, і у суддів – вони ж також люди. Всидіти на лавочці спокійно в таких іграх – нереально. Все йшло до вилучення Леоніда Анатолійовича (Усміхається).
"На місці, у Києві, нас поки четверо залишилося"
– Де зберігається ваша олімпійська медаль?
– Не на видному місці (Усміхається). Я не розцінюю її матеріально, як щось надзвичайне. Для мене це, скоріше, внутрішній спогад, цінний особистий досвід. Буває, інколи хочеться руки опустити. Але повертаєшся у минуле і згадуєш, що траплялися і складніші моменти. Спорт загартовує, змушує робити висновки та йти далі.
Саладуха, Цигиця, Ляпіна, Заспа
– З ким підтримуєте зв'язок із тієї бронзової команди?
– У нас є група, де ми вітаємо одна одну із днями народження. Зустрічатися складніше, адже чимало дівчат роз'їхалися, багато зараз за кордоном. На місці, у Києві, нас поки четверо залишилося: Олена Цигиця, Олена Яценко, Лариса Заспа і я.
– Коли востаннє зустрічалися всім складом?
– Мабуть, у 2019 році. А у 2018-му приїхали майже всі. Приємно було побачити давніх друзів. А саму зустріч ми організували не випадково. Леонід Анатолійович Ратнер приїхав до Києва на весілля до онучки. А тут ми його несподівано запросили: "Вас чекає ще одна подія". Він тоді був добряче здивований.
Леонід Ратнер в оточенні своєї неймовірної команди
– Окрім роботи у гандболі, ви активно займаєтеся волонтерством. З чого почалася ця історія для вас?
– Насправді зараз роблю це не так активно. Плюс вектор підтримки дещо змістився – більше зосереджуюся на ЗСУ. Я давно задумувалася про допомогу дитячим будинкам, сиротинцям. Вперше поїхала туди ще коли грала у Запоріжжі, а згодом продовжила після повернення у рідні Бровари. Моя старша донечка ходила на танці, а мами і тренери відвідували дитячі будинки. От я й почала з ними їздити.
– Кожна з таких поїздок змушує задуматися про життя?
– Безперечно. Пригадую свою першу поїздку та хвилювання. Я мала певні помилкові судження, які згодом розвіялися. Там діти дорослішають набагато раніше. Ми везли туди усе, що можна: смаколики, одяг, спортивний інвентар, книжки. Також допомагав і НОК. Наша мета – показати дітям, що вони не самотні у цьому житті, не чужі. У розмовах вони інколи скаржилися, що не бачать свого майбутнього. Ми розповідаємо, що життя дає багато шансів та можливостей: хороше навчання, здобуття фаху, все це можливо… Словом, наша мета – сформувати переконливе відчуття дітям, що вони не самотні у цьому світі.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
