Йому лише 21. Вихованець донецького Шахтаря, пробувався у воротах ФК Полтава і житомирського Полісся, але справжню довіру отримав за кордоном – в іспанському клубі Монтіхо. Зараз Федотов мав шанси розпочати нову сторінку молодої кар’єри у складі харківського Металіста. Але життя всієї країни на 180 градусів перевернув напад російських окупантів.
Голкіпер, не вагаючись, взяв до рук зброю. Ба більше – активну участь в обороні від "русского мира" бере вся його родина.
"Мені змалку давали зброю в руки"
– Як розпочалося для вас 24 лютого?
– Я їхав із Мукачевого до Харкова – підписувати контракт з Металістом. Угода вже була готовою – про це мені написали о першій ночі, тож я сів у потяг. О сьомій ранку зателефонував батько – він у мене військовий, пройшов АТО і Афганістан. "Синок, почалася війна". Сім’я у паніці, а я у вагоні. Приїхав до Дніпра і прийняв для себе рішення, що буду пліч-о-пліч з батьком. У лави ЗСУ вступити не міг, бо не маю бойового досвіду, тож записався у територіальну оборону. Мені видали зброю, виконую поставлені завдання.
– Перші думки та емоції, коли дізналися про війну? Далеко не кожному поколінню випадають подібні випробування… А тут ще й такий серйозний ворог.
– Скажу чесно: вважаю, що для нас, українців, не існує серйозних ворогів. Людей із нашим характером просто немає. Ми готуємо коктейлі Молотова, лягаємо під танки, голими руками роззброюємо ворога.
Спершу, звісно, був страх та нерозуміння що відбувається і як відбувається. Не розумів масштабів. Але що ближче доїжджав до рідного міста, то спокійніше ставало. Усвідомлював: зі свого міста нікуди на Захід виїжджати не хочу. Тут мій дім, моя сім’я, тож я зобов’язаний залишитися.
– Якщо ваш батько – військовий, отже певний досвід володіння зброєю у вас вже був?
– Мені, мабуть, ще змалку давали зброю в руки (Усміхається). З автоматом і всім іншим поводитись умію. Не спецназівець, звісно, але щось та й знаю.
"Ловили одного дезертира"
– Опишіть свій день на війні. Який у вас режим?
– Ночую вдома. Зазвичай о 7-ій ранку – підйом, мене забирають, везуть на певну ділянку і дають завдання. Поки що, звісно, ніхто мене вперед пускати не буде. Тож допомагаю евакуйовувати мешканців, сприяю волонтерам, займаюся медійним напрямком, набираюсь досвіду у старших колег. Мама, брат і моя кохана подалися у волонтерство. Словом, працюємо всією сім’єю.
– В екстремальні ситуації потрапляли?
– Кулі, дякувати Богу, ще не літали, але був поруч із ділянкою, де працювала ППО – збивали ворожі ракети. Ну й ловили одного дезертира. Це поки що – максимум. Сподіваюся, цей максимум так і залишиться.
– Як змінилося ваше ставлення до Росії?
– Хороші люди там теж є. Але до тих, хто підтримує чинний режим, я ставлюся негативно, звичайно. Кожен із них за це відповість. Думаю, там вже зрозуміли, що Україна ні для кого з них не стане легкою прогулянкою.
Я телефоную і пишу всім своїм російським колегам, товаришам. Прошу, аби поширювали, постили інформацію, що росіяни сюди йдуть на вірну смерть, і що їх тут ніхто не чекає. Прийдуть – тут і помруть.
– І що кажуть російські друзі? Вони розуміють ситуацію, чи дехто стверджує "вы все врете"?
– За цей час я зрозумів, скажу чесно, що ми з росіянами – абсолютно різного характеру і складу розуму. Вони всього бояться. Бояться, що опублікують пост – і їм почнуть писати гидоту. Бояться будь-якої ініціативи. Це ми, українці, якщо поперли – то премо до кінця. Росіяни ж бояться і переживають кожен за себе. Вони до кінця ще не розуміють, куди залізла їхня країна і що з ними всіма буде.
– Російсько-українська війна розпочалася ще у 2014-му. Вам тоді було 14 років. Розуміли, що насправді відбувається?
– Тоді багато хто не розумів, хоч мій батько тоді пішов на війну. А зараз зрозуміли вже абсолютно всі. Як зрозуміли й те, що ми здатні перемогти і нарешті зупинити Росію з її хворими людьми біля керма. Теперішня війна зачепила всіх. Вісім років тому було по-іншому, та й я був ще хлопчаком. Пригадую, трохи пізніше, у 16-17 років, побував у зоні АТО, жив там упродовж тижня. Ось такі виховні методи у мого батька (Сміється).
"Із Зозулею постійно на телефоні"
– Донедавна ви були голкіпером іспанського клубу Монтіхо. Поділіться трьома своїми найкращими моментами на Піренеях.
– Ми здобули чемпіонський титул, який дав право кваліфікуватися в Сегунду Б. Другий момент – це дебютна перемога на виїзді (2:1), я на 90+2 хвилині здійснив дуже класний сейв, врятувавши свою команду. І ще пригадується, як ми всією командою чекали жеребкування Кубка Іспанії. Нам витягнули Бургас із Сегунди. Монтіхо поступився, пропустивши вирішальний гол на 93 хвилині 59 секунді (Усміхається).
Все було добре до певного моменту, коли я збирався переходити у Фуенлабраду, де грає наш Роман Зозуля. Але Монтіхо дуже некрасиво повівся з моїми документами, тож я не зміг підписати контракт. Надійшла хороша пропозиція з Батьківщини, тож я повернувся в Україну.
– Із Зозулею знайомі особисто?
– Звичайно. Тепер він, можна сказати, мій близький друг. Ми постійно з ним на телефоні. Зозуля постійно поруч, допомагає з волонтерством і всім іншим. Думаю, всі в Україні давно знають, хто такий Рома – це просто неймовірна людина.
– Мені розповіли, що вам кожного дня телефонують іспанські журналісти, які розпитують про ситуацію. Мову знаєте досконало?
– Не досконало, але можу спокійно спілкуватися на розмовному рівні. За цей час вже двічі встиг поговорити із Radio Marca. Зараз хочу налагодити зв’язок з іспанськими друзями, які хочуть допомагати фінансово волонтерам, військовим і їхнім сім’ям. Сподіваюся, що незабаром повернуся до більш звичної діяльності і ще пограю у футбол (Усміхається).
– Про що іспанці запитують найчастіше? Чи всі вони розуміють, хто розпочав війну?
– Вони запитують: "Хто винен у війні? Путін?" Відповідаю: "Так, звичайно". Друге запитання: "Чим ми можемо допомогти?" Я їм пояснюю: "Ви повинні не тільки говорити, але й розуміти, що ми зараз захищаємо всю Європу. Якщо не ми, то наступними станете ви".
– Росію можуть викинути з УЄФА та ФІФА – все до цього йде. Ви підтримуєте таке рішення?
– Звичайно, що підтримую. Адже народ завжди відповідальний за своє керівництво. Тим паче, там вистачає людей, які підтримують Путіна, зокрема – і російські футболісти. Вони повинні за це відповідати.
– Чемпіонат України взяв паузу на невизначений термін. Легіонери роз’їжджаються. Вся підготовка до другої частини сезону – змарнована. Які це матиме наслідки для українського футболу?
– Знаєте, наша країна пережила вже стільки катаклізмів, що ми впораємося з будь-якими труднощами. Футбол – футболом, але зараз найважливіше – це наше життя і життя наших рідних. Думаю, ми швиденько закриємо всі питання з війною, а тоді відновимо наш чемпіонат і всі міста. Все буде чудово. Буде навіть краще, ніж раніше. Я в цьому абсолютно не сумніваюся.
Інші тексти Спорт 24 про війну
Кожен із нас – солдат! Заява редакції Спорт 24
Російська атака на Україну: реакція спортсменів та організацій
