Чотирнадцятого квітня Михайло Мельник, президент Федерації волейболу України, відкрив робочу пошту і, мабуть, аж підстрибнув від радощів. На мейлі лежав лист від ФІВБ – головного волейбольного органу у світі. В офіційному повідомленні йшлося про те, що чоловіча збірна України – бажаний гість на чемпіонаті світу-2022. Аби краще зрозуміти винятковість моменту – ось вам історичний факт. За весь період Незалежності наші волейболісти лише одного разу виступали на ЧС. Це було далекого 1998-го у не менш далекій Японії – і посіли ми тоді високе десяте місце серед 24 команд.
Зараз процес був запущений 24 лютого – з першими російськими ракетами, які лягли на українську землю. На початку березня світова волейбольна спільнота відібрала у десяти російських міст право приймати ЧС-2022 (на користь Польщі та Словенії). Відповідно, і національну збірну екс-господаря форуму відправили вслід за російським кораблем. Постало питання – хто ж замінить рашистів? У світовому рейтингу найпершою "на вхід" стояла збірна України. Віддати їй путівку було правильно як зі спортивної, так і з моральної точок зору. Що й, зрештою, сталося. Причому ми потрапили на місце Росії у групу А під першим сіяним номером! Наші суперники – Сербія, Туніс і Пуерто-Рико.
Мельник, який очолив український волейбол у 2016-му, з гордістю відзначає прогрес, якого досягли наші збірні: за п’ять років чоловіки піднялися на 33 позиції рейтингу, а жінки – на 28. "Втриматися у цьому рейтингу вкрай складно, а перескочити стільки позицій – і взагалі з області фантастики", – каже очільник.
Квартет А, куди потрапили українці, у ФВУ називають "прохідним". Завдання мінімум – вихід з групи і потрапляння до шістнадцятки найкращих команд турніру. Це, знову ж таки, додасть нам очок до світового рейтингу, а лише топ-24 збірні планети матимуть право розіграти путівки на Олімпійські ігри-2024. Тож плани на Мундіаль, який стартує 26 серпня, окреслені щонайсерйозніші. І це правильно – несподіваним подарунком долі потрібно скористатися якомога ефективніше.
Підготовка стартувала вже зараз. Четвертого травня Угіс Крастіньш, головний тренер збірної України, зібрав хлопців в естонському Кяеріку. Відпрацьовують призабуті ігрові взаємозв’язки перед виступом на Золотій Євролізі-2022. Там українців чекають збірні Хорватії, Данії та Іспанії. Мінімум шість поєдинків – усі на виїзді. Перший матч – із хорватами – вже 25 травня. Під жовто-блакитний стяг викликано 18 гравців.
Зв’язуючі: Владислав Діденко (Епіцентр-Подоляни, Городок), Юрій Синиця, Віталій Щитков (Дніпро-Прометей, Дніпро);
Ліберо: Денис Фомін, Горден Брова (обидва – Епіцентр-Подоляни, Городок), Дмитро Канаєв (Барком-Кажани, Львів);
Центральні блокуючі: Максим Дрозд, Юрій Семенюк, Андрій Рогожин, Володимир Остапенко (всі четверо – Епіцентр-Подоляни, Городок);
Діагональні: Василь Тупчій (Камбре Волей, Франція), Дмитро Вієцький (Епіцентр-Подоляни, Городок);
Догравальники: Олег Плотницький (Перуджа, Італія), Тимофій Полуян (Соргун, Туреччина), Євген Кісілюк (Епіцентр-Подоляни, Городок), Ілля Ковальов (Сен-Назер, Франція), Олег Шевченко, Віталій Кучер (обидва – Барком-Кажани, Львів).
І тут ми підходимо до, на жаль, неприємних моментів. Адже око людини, яка цікавиться волейбольними новинами, одразу вихопить з цього списку кілька "цікавих" прізвищ.
Ілля Ковальов. Перед сезоном 2021/22 уродженець Рівного покинув львівський клуб Барком-Кажани і подався в російську глибинку – місто Сургут, клуб Газпром-Югра. Тут він виступав впритул до 24 лютого і навіть опісля. Ковальову ще довго згадуватимуть радісне фото після перемоги над Уфою, датоване останнім днем зими. Україна на той момент вже чотири дні тримала оборону по всіх фронтах перед російськими окупантами.
Ілля покинув РФ лише 5 березня. Жодних публічних вибачень чи пояснень не було аж дотепер, коли навколо збірної почав різко наростати негатив. Восьмого травня на офіційному сайті Федерації волейболу України вийшов матеріал із заголовком "Головне, що всі українські волейболісти розірвали контракти з російськими клубами!" Пряму мову Ковальова подаємо без скорочень.
"Про початок війни дізнався вранці з інтернету, одразу зателефонували родичам. Напередодні у команди вже було заплановано тривалий виїзд у ці дні на два тури одразу. Ситуація була неординарна, тож поїхав із командою, як планувалося. Вийшов на матч 28 числа, після чого, обговоривши з керівництвом розірвання контракту, домовилися, що припиняю грати вже з наступного матчу. Розірвання контракту затяглося, оскільки команда відразу ж виїхала в інше місто на наступну гру, як я вже сказав раніше. Президент клубу, він же головний тренер, також був з нами. Всі офіційні папери можна було оформити лише в Сургуті, тому довелося чекати на повернення всіх з ігор, виїзд зайняв близько тижня. По приїзду минуло ще кілька днів, перш ніж ми владнали все з документами. Паралельно був на зв'язку з агентом, удалося знайти варіант у Франції. Тоді й почали збиратися та шукати варіанти вильоту із Росії. Вже на той момент з авіасполученням було важко, тому пошук квитків зайняв чимало часу. У результаті, у нас було 5 перельотів.
Моє ставлення до війни, яку розв’язала на нашій землі російська федерація, звичайно, різко негативне. Агресія, терор і звірства що чиняться російською армією на чолі із владою не мають місця у сучасному світі, тим паче, в Україні. Увесь період з початку війни наші рідні знаходились вдома, намагаємось підтримувати їх, наскільки це можливо. Зі свого боку, будемо захищати Україну на спортивних аренах. Я вірю у ЗСУ та впевнений, що дуже скоро ми переможемо та спільними зусиллями відбудуємо нашу Україну!"
Висловився і Юрій Синиця, який до початку березня виступав за російський клуб Самотлор, а раніше засвітився у складах нижньовартовського Університету (сезон 2015/16) і Тюмені (2019/20). "Після розірвання контракту ми з дружиною поїхали до Польщі, – розповідає Синиця. – Там ходив до тренажерної зали. Пізніше надійшла пропозиція приєднатися до молодіжної збірної України U-22. Я приїхав до Естонії, щоб краще підготуватися до національної збірної та показати свій максимум. Україна – це мій дім, і я хочу прославляти її на міжнародній арені.
Я з Харкова і зараз там погана ситуація. Житлові райони щоденно обстрілюють, люди гинуть! Сестра з чоловіком та дитиною перші два тижні були ще у Харкові, ходили до бомбосховища. Потім поїхали до Дніпра. Ще через тиждень вдалося вмовити маму теж поїхати. Я і всі мої родичі засуджуємо російську агресію, усі ми віримо у нашу перемогу і чекаємо, коли можна буде повернутись додому!"
Наскільки щирими були хлопці у своїх репліках, і чи дали вони відповіді на усі запитання – вирішувати кожному з нас. Швидка реакція на критику від уболівальників заслуговує схвалення? Так. Чи вичерпався конфлікт? Скоріше – ні. Адже список із претензіями не обмежується лише Ковальовим та Синицею.
Віталій Щитков грав у російському Динамо-ЛО (2014/15). Максим Дрозд тішив уболівальників Дагестану (2015/16). А Владислав Діденко у розпал сезону 2020/21 змінив французький Нансі на Югру-Самотлор. Тобто, вони вважали нормальним варіантом поїхати на територію ворога після окупації Криму та частини Донбасу, кривавих Іловайського та Дебальцевського котлів, інших воєнних злочинів РФ. Де хоча б притомне пояснення, хлопці? Спортивна спільнота зачекалася. Нереально робити вигляд, що цього не було. Неприйнятно вдавати, наче це була норма.
"Також у Росії після 2014-го грав Вієцький (клуб АСК, сезон 2020/21, – Спорт 24). Більше того – грав там у "українського" тренера Філіппова, – пише у своєму Facebook журналіст Андрій Сеньків. – Чому в лапках? Бо Філіппов – активний прихильник лнр. Як і його син – унікальний персонаж. Теж волейболіст, який виступав за збірну Греції, але приїжджав до Луганська і роздавав інтерв'ю місцевим помийкам про те, як круто в цій псевдо-республіці і як добре в Росії. Він є у списку Миротворця. При любові до гівна – грає в Швейцарії. Вієцький активно дружить з цим покидьком. Підтвердження є у соцмережах.
(…) Я хочу почути Вієцького, про причини дружби з Філіпповим, про відрядження в Росію, про те, як гралося у Нижньому Новгороді під керівництвом відвертого сепаратюги. Я хочу почути якісь слова від кожного збірника, який після 2014-го грав у Росії. Помилитися може кожен – х*р з ним. Саша Зінченко – найяскравіший приклад. Але будьте добрі – поясніть".
Цього вимагає не лише Сеньків. Зараз Україна воює, захищає свою Незалежність і право на існування. Ніякого спорту "поза політикою". Скажу банальність: сірих тонів уже немає – є тільки біле або чорне. Це час, коли "хто ти" і "з ким ти" – не менш важливо, ніж талант бити по м’ячу. У футбольній збірній України зрозуміли просту істину ще кілька років тому.
Визнавати свої помилки – не соромно. Днями, приміром, покаялася провідна наша тенісистка Леся Цуренко. Покаявся Віталій Волочай, футбольний і кіберспортивний коментатор, який донедавна мав величезну армію шанувальників у Росії, а зараз фінансово підтримує "Азов" і ЗСУ. "Не визнавати це зараз – це бути у**бком", – переконаний він.
Звісно, у перелічених волейболістів є вибір. Можна мовчати далі. Така мовчанка виявиться красномовнішою за будь-які слова, лише поглибить негатив навколо національної збірної і в підсумку від цієї ситуації програють абсолютно всі. Або ж можна розпочати діалог із вболівальниками. Попри заклопотаність тренувальними зборами в Естонії і сконцентрованість на майбутніх турнірах, час для цього можна знайти – було б бажання. Спорт 24 залюбки готовий виступити майданчиком для озвучення думок, аргументів і позицій.
Інші тексти Спорт 24 на тему війни
Чорна дошка ганьби: Тимощук і фанати кремлівського фюрера – вони зрадили Україну
