“Машина жовта – далеко видно. Не пам’ятаю самого виїзду, все робила на адреналіні”
– Ви пережили окупацію Київщини. Розкажіть, будь ласка, як минули перші ваші дні після повномасштабного вторгнення росії.
– Повномасштабну війну я зустріла на олімпійській базі в Кончі-Заспі. У нас був збір, 24 лютого ми мали якраз виїжджати. Зранку прокинулася від вибухів. Рідні почали писати мені. Мене почало трусити, страх стиснувся всередині, але з ліжка я ще не вставала. І тут до мене заходить покоївка і налітає: “Та встань, включи телевізор!! Ти що не бачиш, що в країні робиться??!!”. А я сиджу і думаю: “Що ти хочеш від мене? Думаєш, я не чула, що в нас війна?”.
Потім я поїхала в Дмитрівку (5 км від Ірпеня), де живуть мої рідні. Я залишила тут більшість речей. Забула тут документи. Потім через кілька днів поверталася по них. Сіла в машину і сама по них поїхала. І це був величезний стрес для моєї бабусі. Тому що вже не було зв’язку. Я мала повернутися через годину, але мене не було кілька.
Сиділи ми постійно в підвалі. У квартиру піднімалися лише за гострої потреби. Тому що вона на четвертому поверсі була розташована. Боялися, що прилетить, бо вже багато влучань в будинки було поруч.
І тут одного дня (5 чи 6 березня) я вийшла на четвертий поверх і побачила у вікно, як поруч в лісі висаджується російський десант. Це десь кілометр від нас. Тоді я сказала рідним, що буду виїжджати. Дорослі не хотіли покидати квартиру і їхати в невідомість. Говорю: “Давайте я візьму дітей. Ви маєте розуміти, що у вас більше не буде шансу виїхати, бо я заберу машину. Евакуації нема. Постачання ліків нема”. Врешті вмовила і дорослих поїхати зі мною.
Було страшно, бо по трасі було вже повно розстріляних цивільних автівок – в Капітанівці, Стоянці. А з боку Макарова по Житомирській трасі вже були російські військові. У мене жовта машина, видно далеко. А росіяни по машинах стріляли на ураження без розбору.
Я не пам’ятаю самого виїзду, бо все робила на адреналіні. Я була за кермом і розуміла, що в мене ціла машина людей, за яких я відповідаю. Зібрали мінімум речей в пакет, забрали кота і поїхали. А через тиждень чи два нам зателефонували, що в нашу квартиру прилетіло – було пряме влучання. Все вигоріло вщент. Бо зрозуміло, що ніхто полум’я не гасив.
– Знаю, також стався приліт у спортивний зал в Ірпені, де ви тренувалися.
– Так, зал був пошкоджений. Але в наших людей така сила і витримка! Через кілька місяців після деокупації люди, які там тренувалися, зробили своїми силами ремонт і далі там займаються.
– Бачила, ви зараз відкрили свій зал, де тренують дітей…
– Так, ми розвиваємо боротьбу в Ірпені. Створили міську федерацію вільної боротьби. Орендували зал у підвальному приміщенні в місцевій школі, де можна і під час тривоги займатися. Тренуємо і малечу, і дорослих. Є навіть група, в якій тренуються люди, які зацікавилися в 40-45 років нашим видом спорту.
Ще я є співзасновницею Молодіжного парламенту Ірпеня. Мій напрямок, звісно, розвиток спорту. Спілкуюся з молоддю 9-11 класів. Їх дуже цікавить, як я починала, як взагалі робити перші кроки в спорті. Також займаюся медійною справою, коли є час. Чесно кажучи, його дуже бракує. А я, якщо комусь пообіцяю, то 100% мушу виконати.
Раніше я була в Молодіжній раді при президентові України. Але вийшла з неї, бо не вистачало часу. Не хотіла займати чиєсь місце.
“Моя сестра – вогонь, який миттєво спалахує. А я – вода, яка його гасить”
– Мені також цікаво, як ви починали? Якою дитиною були? Як минав, наприклад, час після уроків?
– Я була активною дитиною. Після школи з хлопцями завжди затримувалася. Було таке навіть, що бабуся з дідусем ходили мене шукати у сутінках по всьому місту. А я просто затрималася з друзями на якомусь майданчику. Телефонів не було просто тоді ще.
Якось помітив мене тренер і запросив на боротьбу. До того я спортом не цікавилася, не мала такого прицілу. Він мене зацікавив різними поїздками на змагання. Я з самого дитинства мегавідповідальна. Тож як взялася за ці тренування, вони стали для мене обов’язком. А потім вже втягнулася, і спорт став професією.
У мене є сестра Віка: ззовні ми дуже схожі, але за характерами абсолютно різні. Вона більш емоційно запальна, а я стримана – в емоції, поведінці, висловлюваннях. Віка – вогонь, який миттєво спалахує, а я – вода, яка його гасить.
Але на килимі, я, звісно, вибухова. Бо якщо будеш дуже спокійна, то не матимеш ніякого результату. Це в житті я дуже спокійна.
Хоча… був період, коли я конфліктувала з усіма. Я тоді навчалася в Харкові у спортінтернаті. З сьомого по дев’ятий клас з усіма билася, сварилася. Конфліктувала з усіма. Дівчат я, звісно, не била, але могла щось в портфель покласти чи відібрати. А за що? Не так хтось подивився на мене, не те сказав, інформацію мені не так подали.
На той час я виглядала, як хлопчик: в мене була коротка стрижка, я була маленькою, дрібненькою. Важила в сьомому класі всього 30 кг. На мене могли сказати, наприклад, “мальчик-гимнаст”, – і в мене ставався спалах гніву. Зараз розумію, що якби поводилася трохи стриманіше, то, можливо, ніхто й не зачіпав би мене.
А коли вступила в Ірпінь, ці всі конфлікти зникли.
“Дуже ціную миті, коли можу підняти український прапор на європейській арені”
– У нещодавньому фіналі чемпіонату Європи ви зустрілися з українкою Катериною Зелених, яка зараз представляє Румунію. Чи складніше виступати проти суперниць, яких добре знаєш?
– Коли знаєш свою опонентку, то здається, що має бути легше. Але вона-то також знає тебе. Їй відомо, що ти будеш робити, чого можна чекати. Тому це ускладнює сутичку. Хоча в такому випадку бувають цікаві непередбачувані ситуації, з яких треба знайти оригінальний вихід. Втім, у цьому випадку не було нічого непередбачуваного.
– У мене як глядача завжди накочуються на очі сльози, коли бачу український прапор в руках у чемпіона і чую гімн на його честь. Які емоції у вас викликає цей момент?
– Для мене в такі моменти приходить усвідомлення, що я недаремно проливаю на килимі свої піт, кров і сльози. Що моя команда недарма вкладала в мене сили і час. І відчуваю гордість, що можу підняти прапор України на всю Європу. Що це бачать інші країни. Що це дає позитивні емоції нашим вболівальникам. Дуже ціную такі миті.
– І наостанок: чи є речі, від яких доводиться відмовлятися через те, що боротьба займає майже весь час?
– Хіба бракує часу на родину. Але близькі вже трохи звикли, бо така ситуація з самого дитинства. На свята ніколи нема, бо я на зборах чи змаганнях.
Але що стосується таких речей, як, наприклад, навчання, то завжди можна знайти час, а не відмазки.
Інші інтерв'ю Марічки Кулачковської
