"Приземляєшся – і вибух емоцій"
– Першою людиною у світі, якій вдалося виконати “Ураган”, був американець Джерет Петерсон. Власне, він і придумав цей надскладний елемент. Петерсон згадував журналістам, ледь стримуючи сльози: “Перед Олімпіадою у Ванкувері я написав на аркуші паперу “Я можу зробити “Ураган”. І я зробив, бо я впертий, я працював, я перфекціоніст. Мене ніколи не полишало почуття, що я прийшов у цей світ, щоб показати, скільки лайна може пройти людина, і все одно досягти успіху”. Яка ваша передісторія досягнення?
– Почнемо з того, як я взагалі прийшов до цього стрибка. На тренуваннях настав час, коли мені треба було пробувати щось нове, складніше – три сальто з п’ятьма гвинтами. Як варіант тренер запропонував “Ураган” – я погодився. Мені сподобалося, бо цей стрибок унікальний – його ніхто не виконує. Тобто, я знаю ще одну людину, яка робить цей елемент на воді під час літніх тренувань. А от на сніг, крім себе, не можу назвати нікого.
Ще чому я люблю “Ураган”... Бо мені легше виконувати кілька гвинтів у одному сальто, ніж розділяти їх.
За кілька днів до етапу Кубка світу я інтенсивно налаштовувався на стрибок, прокручуючи його покадрово у своїй голові. Як відпрацьовую відхід з трампліна, саму фігуру, приземлення. І так багато разів. Вирішили з тренером, що я буду виконувати цей елемент на Кубку, бо треба відточувати його перед основними стартами – світовою першістю.
– Як ви налаштовували свій організм перед цим стартом?
– Особисто я лягаю перед відповідальними змаганнями раніше, щоб добре виспатися. Етап в Дір-Веллі відбувався ввечері, тож зі сном проблем не було. Зранку збадьорився холодним душем, сніданком – це для мене основне. Якщо зранку нормально не поснідаю, не буду мати сил упродовж дня.
Музику дуже люблю слухати. Мій фаворит – електронна. Але можу слухати будь-який жанр, якщо пісня припаде до душі.
– Було цікаво спостерігати за емоціями глядачів, тренерів, суддів у Дір-Веллі після вашого стрибка. Публіка була приголомшеною. А що ви відчували в момент польоту і після приземлення?
– Під час стрибка на змаганнях думок взагалі немає жодних. Не до того. На тренуваннях ще можна якісь думки зловити. Озираючись на свої виступи цього сезону, можу пригадати тільки моменти, коли рушаю, доїжджаю до трампліна і приземляюся. А сам стрибок відбувається на відчуттях, на автоматі.
Найбільше на змаганнях мені подобається різниця в емоціях. Між стартом і приземленням минає секунд десять максимум. Спершу ти стоїш, не знаєш, як все вийде, але маєш надію. А приземляєшся – і вибух емоцій.
Першими привітали колеги по збірній, потім вже підбігла вся команда. Було дуже багато теплих слів.
– Почуваєтеся зіркою? Часто підходять колеги на вулиці, щоб привітати?
– Зіркою ніколи не почувався. Але було дуже приємне відчуття, яке минуло за два дні. Бо треба готуватися далі.
– До речі, чи активно зараз підтримують іноземні колеги нашу збірну в контексті війни росії проти нас? А може інтерес до цієї теми вже згасає?
– Дуже активно висловлюють співчуття. Зі збірниками ми переважно гуляємо в курточках з українською символікою, американці бачать, підходять, цікавляться, висловлюють підтримку.
– А що кажуть іноземні атлети стосовно можливого повернення російських спортсменів на міжнародну арену?
– Всі проти. Не зустрічав наразі жодного, хто б висловлювався “за”.
– Перший олімпійський чемпіон України з фрістайлу Олександр Абраменко сказав: “Котовський – спортсмен, якому можна довірити подальшу історію нашого виду спорту”. Чи відчуваєте зараз тиск відповідальності після історичного досягнення?
– Не чув раніше цієї цитати, але мені дуже приємно. Якогось додаткового тиску не відчуваю. Все, що я роблю, – це для близького кола людей. І, насамперед, для себе.
"Якщо не переживати взагалі, то нічого не вдасться"
– На своїй першій Олімпіаді у Пекіні ви йшли дуже добре, але не змогли пробитися у фінал. Згодом сказали, що не очікували від себе такого мандражу. Зараз навчилися справлятися з цим хвилюванням?
– До Олімпіади морально я себе налаштовував десь місяць. Старався підвести свій психологічний стан до такого рівня, щоб виступ на Іграх не здавався таким грандіозним. У принципі, я думав, що мені це вдалося. Але як тільки опинився на старті перед стрибком, якось все пішло не так, як думав. Зараз на змаганнях я вже хвилююся не так сильно. Втім, вважаю: якщо не переживати взагалі, то нічого не вдасться.
– До речі, чи було у вас на Олімпіаді передчуття великої війни? Тоді світом ширилися чутки, що росія повномасштабно нападе на Україну вже після завершення Ігор. Власне, так і сталося.
– Відчуття у мене такого не було. До останнього я не міг припустити, що може таке статися у XXI столітті. Та навіть коли повномасштабна війна вибухнула, все одно важко було це усвідомити.
– Які загалом емоції залишилися від Олімпіади? Тоді ще й коронавірус був у розпалі.
– Так. Навіть попри те, що нас закрили на карантин, це не могло затьмарити захват від розмаху форуму. Пам’ятаю олімпійське селище, найсильніші атлети планети. Приємно відчувати себе серед них.
– Як хлопчик із Рівного здолав шлях до зірки фрістайлу? В Україні займатися зимовими видами спорту – особливий виклик.
– Я сам зі селища Квасилів, але тренуюся в Рівному. Займатися почав у першому класі. Батьки простого хотіли, щоб я активно розвивався. Спершу планували записати мене на спортивну гімнастику, але найближча секція була в Києві. А в Рівному була ДЮСШ №1: бруси, кільця, акробатика, батут. Пам’ятаю, як мама майже кожного дня возила мене в місто, поки я ще не міг добиратися самостійно.
Спершу я навіть не знав, що цей спорт буде пов’язаний з лижами. Тільки потім тренери сказали, що наш спорт – фрістайл. Почали нас возити на місцеві Бармацькі гори опановувати техніку. Згодом були збори в Буковелі. А через кілька років за кордоном.
– Вам зразу припав до душі цей спорт? Чи часом хотілося безтурботного дитинства?
– Деякий час мені це подобалося. Потім був момент, коли почало набридати: постійно те саме, 5 разів на тиждень. Було бажання покинути спорт. Але до мене підійшла тренерка і сказала: “Якби я не бачила в тобі потенціалу, то навіть не говорила би з тобою”. Це подіяло – я передумав. А невдовзі були мої перші змагання за кордоном, після яких зрозумів, що дійсно хочу пов’язати життя зі спортом.
"Рідні прокинулися о п’ятій ранку, щоб стежити за моїм виступом"
– Ви згадували, як мама майже щодня возила вас на тренування в Рівне. Вона стежить за виступами в режимі реального часу? Чи надто хвилюється і лише хоче дізнатися результати?
– Я точно знаю, що вона дуже хвилюється, вона зізнавалася. Але завжди дивиться. Тато, мама, сестра стежать за всіма етапами Кубка світу. Навіть, що стало для мене здивуванням, без проблем прокинулися о п’ятій ранку, щоб стежити за моїм виступом.
– Далі вас чекає чемпіонат світу в Грузії. Розкажіть про особливості тамтешніх трамплінів.
– На моїй пам’яті змагань такого рівня в Грузії ще не відбувалося. Тому не знаємо, які там будуть трампліни. Як це працює: за кілька днів до стартів приїжджають тренери з фрістайлу і самі будують трампліни. Фахівці різних національностей вирізають їх по-своєму. Китайці по-одному, американці по-другому, швейцарці ще по-іншому. Маленькі нюанси, але нам, спортсменам, вони відчутні.
Якщо порівнювати, до прикладу, інфраструктуру в Канаді та в американському Дір-Веллі, то в першому випадку місце, по якому ми розганялися, було більш пологим, а транзит довший. Перелаштуватися іноді буває важкувато. Але нам дають три дні перед змаганнями, щоб адаптуватися. У Дір-Веллі, наприклад, були два трампліни, які робили китайці та швейцарці, якщо не помиляюся. Можна було обирати.
На світовій першості хочу повторити “Ураган”. Але до цього ще треба дійти. Вдячний воїнам, які захищають нашу країну, і завдяки яким ми можемо взагалі змагатися. Віримо у якнайшвидшу перемогу України!
Інші інтерв'ю Марічки Кулачковської
"Можу цілий мішок картоплі сама підняти": 67-річна українка пробігає 260 кілометрів за 48 годин
