"На операційному столі мені лікарі сказали, що в Україні почалась повномасштабна війна"
– Твій попередній бій відбувся ще у грудні 2019-го проти Сінді Сільвестр. (Для Олени це був переможний поєдинок за пояс WBC в тайському боксі). Чому після того настала така тривала перерва?
– У 2020-му я прибула в Альбукерке готуватися до бою з ММА під егідою Bellator. Враховуючи ковід, за два дні до бою його скасували. Точніше, суперниця відмовилася нібито через коронавірус. Але багато людей вважають, що вона просто злякалася. Бо ковід насправді був у її мами, а не в неї. А в самої суперниці були негативні тести, які вона задавала кожного дня. Тому дивно якось вийшло.
– Що в твоєму житті відбувалося після цього? І що підштовхнуло повернутися?
– Якраз під час підготовки до того бою, який зірвався, я добила своє коліно. А воно в мене було травмоване вже давно. Тяжко було на ногу ставати. Я приїхала в Україну, зробила операцію і планувала, що через кілька місяців зможу знову втягнутися в роботу. Але коліно себе краще не стало почувати. Навпаки, стало ще гірше. І через деякий час я наважилася на ще одну операцію. Цього разу в Німеччині. І мені її призначили на 24 лютого 2022 року.
Тож 20 лютого я виїхала на операцію і до цього дня не поверталася. На операційному столі мені лікарі сказали, що почалась війна. Були свої нюанси. У мене впав тиск. Мені треба було взяти кров, щоб відділити плазму і вколоти її в коліно. Але цього ніяк не вдавалося зробити. Мене взагалі перевернули вниз головою, щоб хоч якось пішла кров. І взяли її з артерії на шиї.
Я сподівалася, що війна закінчиться через кілька днів. Що це якесь непорозуміння. Але цього не сталося. Прожила в Німеччині чотири місяці. Я їхала на операцію з рюкзачком речей на тиждень часу. А довелося переїжджати у США. У Німеччині теж дуже класно, але занадто багато рамок, і я не знала, куди себе подіти. А я хотіла розвиватися, і зрозуміла, що Штати – це мій шанс.
Тож за програмою U4U я полетіла в Америку, в Альбукерке. Те саме місто, де раніше готувалася до бою. У Німеччині мені лікарі казали, що через кілька місяців зможу вже нормально ходити, але насправді я десь ще рік тягнула ногу. Не могла навіть дорогу перейти. Тому довелося поставити спорт на паузу.
З часом почала повертатися до норми завдяки правильним помірним навантаженням. Але я досі боюся боротьби. Тому що там вирвати коліно дуже легко. Тож я вирішила підіймати питання боксу тут. У залі, де я займаюся, походить екс-чемпіонка UFC Холлі Холм. Свого часу вона якраз займалася боксом. Тренер із цього залу каже: "Так, я тебе підготую, без проблем".
Та я зіткнулася з проблемою. Мені кажуть: "Так, ти 14-разова чемпіонка світу з MMA, муай-тай, K-1, але в нас інший спорт. Тут серйозні гроші платять тільки боксерам з іменем. Для цього треба пройти боїв 10-15-20". Я відповідаю: "Серйозно? Та я взагалі-то планую максимум 4-5 боїв. Мені вже 37 рочків" (Сміється). Спершу мені пропонували 200 доларів гонорару, потім підняли до 600. Я кажу: "Ви що, смієтеся? Це ж Америка. Я за ці гроші навіть вітамінів собі не куплю".
Через деякий час мені запропонували вже тисячу доларів. Але підібрали таку суперницю, яка має більше 115 боїв. Я відповідаю: "У мене велика перерва була, я після травми, не маю досвіду в боксі. Ви знущаєтеся". У Лос-Анджелесі мені сказали: "Ти дуже класно працюєш, удар в тебе дуже сильний. Але з боями важко".
Коли ти сидиш в Україні, все круто. Ти співпрацюєш з американцями, маєш хороші контракти з великими грошима. Думаєш: приїду в Америку, тут буде ще крутіше. Але ні! І я вже думала: напевно, треба завершувати кар’єру. Бо я і так щаслива, у мене в житті є все, про що я мріяла. У мене все чудово. Я заробляю не в спорті. То навіщо мені це? Але коли я вирішила завершувати, мені дзвонить менеджер з боксу: "Є хороший бій. Платять нормальні гроші. Суперниця адекватна". І я погодилася. Це ще й бій за пояс.
"Дебют у боксі – це шанс оновити моє ім'я"
– Моя суперниця – Чаз Готті, яка має чотири бої на профі-рингу, три з яких вона виграла. Вона афроамериканка, трохи вища за мене, має довгі руки. Мабуть, мені буде нелегко з нею. Я вже билася з темношкірими спорстменками – там така природня фізуха! Реально, пам’ятаю, як я одну дівчинку била-била, била-била, а вона тримається. Це був чемпіонат світу з кікбоксингу в Німеччині. І вона падає-встає, падає-встає! Голова непробивна! Я розбила собі руку. До речі, на той чемпіонат світу я поїхала вже з поламаною рукою, тож мусила бити лише одною. І в останньому раунді я не втрималася – і вдарила її ще й травмовано рукою. І зламала її ще раз! У мене наклався один перелом на інший.
Цей бій з боксу для мене – шанс оновити своє ім’я. Зараз мені дуже багато пишуть люди. Висловлюють підтримку. Підписники, що дуже чекають на цей поєдинок. Та й шанс заявити про себе в Америці. Показати, що ця країна теж може тобою пишатися і отримувати плюси від мене. Тим більше, я можу передавати свій досвід іншим бійцям у майбутньому. Бо зараз я не займаюся тренерською діяльністю.
– Чого очікуєш від американської публіки? Яка вона за темпераментом?
– Упродовж своєї кар’єри я провела 7 чи 8 боїв в Америці. І реально мене публіка тут любить. Як я вже колись казала, мене за кордоном знають більше, ніж в Україні. Зараз мені пише так багато людей в Instagram, що я не встигаю все читати. Пишуть, що приїдуть з інших штатів. Недавно була прес-конференція в Лас-Вегасі, і менеджер мені сказав, що люди були дуже раді мене бачити. І організатори теж були дуже задоволені мною – їхня аудиторія ожила.
"За 300 доларів купила машину, яка стояла в когось у городі 11 років"
– Розкажи трохи про життя в Америці. Чого не вистачає, за чим скучаєш? І навпаки, від чого тут дуже кайфуєш?
– Чесно, спершу було дуже складно. Бо починати життя з нуля завжди непросто. У США я прилетіла, маючи тисячу доларів запасу. Бо я не розраховувала потрапити на інший кінець світу, коли їхала з України. Думала, що орендую квартиру і буду готуватися до боїв. Деякий час поживу в борг, а потім погашу його з гонорарів. Але вийшло так, що людина, яка зробила мені запрошення, запропонувала ще й житло безкоштовно. Це допомогло зекономити гроші. І з цього почався мій автобізнес в Америці.
Усе почалося з купівлі колеса від мотоцикла Harley Davidson. Воно коштує нормальних грошей. А тут хтось через оголошення хотів дуже швидко продати. Я взяла і перепродала його дорожче. І наступна покупка була машина за 300 доларів, яка стояла в когось у городі 11 років. Яка поросла бур’яном, вгрузла в землю, там взагалі згнила бензопомпа. За ті 300 доларів купилась та машина. Почистилась, помилась, відремонтувалась і оперативно продалась. Тому що дешеві машини тут розходяться дуже швидко. Тут дуже багато мексиканців, які люблять таке купувати. Люди можуть їздити без бамперів, з пом’ятими дверима – вигляд не важливий. В інших штатах так не дозволено, а тут, у Нью-Мексико, простіше. Головне – не порушуй.
Потім пішла дорожча машина – за тисячу доларів з хвостиком. І так потрошку, потрошку набрали обертів: 2 машини, 3 машини. Зараз у нас 8 будинків на колесах. Купуємо, доводимо до хорошої кондиції і продаємо.
На початках було дуже тяжко, рахувала кожен долар. Заходила в магазин і думала: "Жах, хліб по 40 гривень". Хоча зараз вже й в Україні така ціна.
Ще розкажу про плюси Америки. Якщо чесно, тут трохи більше свободи відчувається. І перспектив набагато більше. Багато людей думають, що ти приїдеш у США – і тобі посипляться гроші з дерев. Звісно, так не є. Тут реально треба пахати. Але! Якщо ти працюєш і розвиваєшся, то за ті самі зусилля, які ти би докладав в Україні, тут ти матимеш набагато більше!
Скільки років я жила в Україні, там я собі на квартиру не заробила. А тут... Ну, я ще квартири не купила, але просто збираю гроші на інші потреби. Тут реально придбати житло за 2-3 роки. А якщо взяти кредит, то ще швидше. Хоча я кредити не беру. Та, думаю, що не за горами той час, коли можу щось придбати.
Оскільки ми з партнером займаємося автобізнесом, то багато подорожуємо різними штатами, щоб знаходити хороші машини. Тобто роботу постійно поєднуємо з мандрами.
Ми їдемо в точку призначення машиною, купуємо будиночок на колесах. І можемо так подорожувати 3-4 дні, заїжджати в різні цікаві місця. І ти абсолютно нічим не обмежений – у тебе в будинку є абсолютно все.
Зараз ми якраз живемо в одному з таких будинків. Якщо в Україні однокімнатна квартира, в якій я мешкала, мала десь 48 квадратних метрів, то цей будиночок на колесах – 42 квадратні метри. Там стіни складені. Але коли паркуєшся – вони роз’їжджаються. Там є диван, крісла, кухня, величезний холодильник, душ із гарячою водою, пральна машина з сушкою, туалет, окрема спальня з гардеробом. Таким чином економлю гроші, бо не плачу за оренду квартири.
Зараз я щаслива, відчуваю, що життя прекрасне.
Але, звісно, до того моменту, поки не почитаю новини з України чи не поговорю з рідними телефоном. Зокрема, моє рідне місто Дніпро останнім часом дуже сильно страждає від російських обстрілів. Недавно от тато розказував: вийшов з метрополітену, а метрів 15 від прохідної – величезна вирва від прильоту, який стався за кілька хвилин до того.
Більше ексклюзивів Марічки Кулачковської
