"Це зовсім інша історія, коли ти бачиш ці зруйновані будівлі на власні очі, а не через телефон. Уявіть, що ви намагаєтеся поспати уночі зі своїми дітьми, а потім раптом з 1 до 5 ранку лунає сирена. Потрібно прокинутися, піти в укриття та сховатися. Ніколи не знаєш, куди може влучити бомба чи ракета.
Уявіть, що ви дитина, і бачите, як хтось приходить до вас додому з маскою, щоб вкрасти щось. Але це ще гірше. Вони приходять зі зброєю, вони роблять набагато страшніші речі, а потім просто йдуть.
Я можу допомогти своїй країні й людям звідси набагато більше, ніж якби я був зараз там (в Україні, – прим.). Але я запевняю, що я дійсно хочу бути там – навіть тепер. Адже минулого тижня, коли я тільки приїхав... Не знаю, це моя батьківщина.
Я почув страшну історію після підриву Каховської ГЕС про одну жінку, яка тримала на руках двох маленьких немовлят. Вона була з ними на даху, намагаючись вижити. На жаль, їм це не вдалося. Слухаючи ці історії – реальні історії, а не з інтернету – ви просто думаєте: "Для чого? Щоб що?". Я злюся кожен день, тому що я дійсно хочу знати, для чого вони це роблять.
Ось чому я думаю, що сьогодні футбол – це така потужна можливість триматися разом, бути єдиними. Футбол – це моє життя, і коли я на полі, то починаю забувати про все. Наші герої втрачають життя, вони ризикують ним на передовій. Ось чому ми повинні продовжувати йти далі, інакше... Я знаю, у всіх є певна втома, але в моєму випадку я не можу зупинитися.
Я просто хочу зробити щось хороше. Тому коли діти виростуть та запитають: "Тато, коли ця війна була в нашій країні, що ти робив? Наскільки ти допомагав людям?", то я просто хочу подивитись їм у вічі та сказати: "Ми з мамою намагалися зробити все можливе". Ось що у мене в голові. Я так пишаюся своїм народом і тим, що я українець", – цитує Зінченка Evening Standard.
