"Спочатку було важко. І не лише через постійні прильоти. Коли росіяни зайшли сюди, у місті не працювали ринки та магазини. Потім ми якось пристосувалися. Нас виручили ринки – фермери привозили свою продукцію. Приїжджали люди із Білозерки, Комишан… З Миколаєва не пропускали нічого... На третій день війни до нас намагалися прорватися шість фур АТБ. У Посад-Покровському їх зупинили, почали розстрілювати. На цьому все.
Дружину та дітей відправив за кордон. Я сам нікуди не поїхав, оскільки не міг покинути маму у Херсоні – їй 76. Раніше у матері інфаркт був, а на початку війни вона мікроінсульт пережила. У Дніпрі мешкає мій молодший брат, тож відправляв маму до нього, там безпечніше. Відмовилася. Отже, вибору у мене не залишилося.
Як часто перетинався з російськими окупантами? Були стандартні обходи по хатах. Безпосередньо мене не шукали. Якось під'їхали на двох джипах. Я відчинив ворота, зайвих запитань не ставив, провокувати не хотів. Прогулялися по подвір’ю і все. Шукали конкретно Володю Лебедя, мого екс-партнера.
Нічого не вкрали? Нічого такого. Чемпіонська медаль та інші нагороди на стіні висять. Один вояка у шоломі цікавився, що це за медалі. А я ж зустрів їх у спортивному костюмі збірної України. Чи боявся? Вони застали мене зненацька, проте до одягу не чіплялися. Та що з тих бурятів взяти? У нього зріст 112 сантиметрів. Навіть автомат більший за нього", – цитує Сергія Воронежського Футбол 24.
