"На четвертий день після повномасштабного вторгнення я пішов до військкомату, але там не було місць і мене направили в територіальну оборону.
В ТРО теж не було місць, але я ублагав жіночку на КПП: "Пропустіть мене, я домовлюсь". Там був командир відділення з позивним "Джейкоб". Я йому сказав, що дуже вмотивований і хочу допомогти країні. Він знайшов мені місце і взяв до себе.
Ми три місяці пробули в навчальному центрі у Києві, потім – місяць під Дніпром, після чого нас відправили на Донеччину. У той час людей вистачало і комбат через чотири дні сказав, що всі хлопці молодше 21 року відправляються на ППД (Пункт постійної дислокації, – прим.), займатися охороною об’єктів і побутовими питаннями.
– Як ваша сім’я відреагувала на те, що ви пішли служити?
– Звичайно, дуже сильно переживали, але це був мій свідомий вибір.
– Що найстрашніше ви побачили на війні?
– Обстріли. Коли поруч прильот – це дуже страшно. Але порівняно з іншими хлопцями, з якими служив, я був так – скраєчку. Можна сказати, прогулянка біля Краматорська.
– Серед ваших товаришів по службі були футбольні фанати чи колишні гравці, вас упізнавали?
– Всі знали, що я футболіст, але на війні не до цього. Коли був вільний час, то товариші знаходили два дерева, давали мені м’яч і говорили: "Показуй, що вмієш".
– Як Колос поставився до вашої служби?
– Спочатку я не повідомляв клуб, все вияснилося постфактум, коли почали дізнаватися – хто де. Колос відреагував максимально коректно, у клубі питали, чим можуть мені допомогти. По контракту все виплачували, навіть – більше. Коли відновлювався чемпіонат, то клуб писав листи, щоб мені надали змогу грати, — розповів Велетень в інтерв'ю для Українського футболу.
