– Чи були якісь моменти, коли опускались руки за кордоном? Чи загалом є підтримка?
– Напряму завжди підтримують, єдине що – у людей або завжди чорне, або біле. "У вас війна, а ви тут спортом займаєтеся". У них якісь речі не можуть існувати разом.
Можливо, ми теж колись так думали, але зараз живемо в умовах, коли ми тут якісь заходи проводимо, а паралельно продовжується війна. Для іноземців це важко для сприйняття. У них або ви воюєте, або змагаєтесь – ви вже там визначтесь. Це важко доносити.
Я памʼятаю момент, коли торік була за кордоном, а потім приїхала додому. Серед своїх тобі нічого не треба пояснювати, ти навіть по погляду розумієш, що та людина переживає, і ти переживаєш. Це спільне горе, якщо можна так говорити. Ми це все знаємо.
І важко іноді словами донести це до інших людей з іншим менталітетом, що ми хочемо, щоб наше життя повернулося до норми, що ми просто хочемо жити.
Хто хотів зрозуміти, ті зрозуміли від самого початку. Хто не зрозумів – не зрозуміє й потім, у якому ми становищі, і чому ми боремося, щоб просто жити нормально, – сказала Левченко в коментарі для Tribuna.
Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну загинув 361 наш спортсмен.
