"Гроші, які батьки давали на обід, витрачав на тренування": історія українського чемпіона зі сноубордом
Ексклюзивне інтерв’ю Спорт 24 з Михайлом Харуком – володарем золота Універсіади і чемпіоном світу серед юніорів. Про гордість бути гуцулом, присвяту загиблому другові-розвіднику і зламаний сноуборд на світовій першості.
“Люблю гори, а приїжджаю в місто – голова починає боліти від шуму”
– Ви завоювали золото Універсіади в гіганті. Чи є ця дисципліна коронною для вас?
– До того моменту коронною дисципліною був слалом, я й юніорський чемпіонат світу в ньому виграв. Але після того, як його забрали з олімпійської програми, ми зробили акцент саме на гігант.
– Як виглядає ваш день перед відповідальними змаганнями?
– Обов’язково треба добре виспатися. Також я візуалізую в голові, як завтра буду їхати. Але робити це треба не ввечері, бо адреналін може не дати заснути.
Також раціон перед змаганнями дуже важливий: стараюся менше м’яса їсти, більше овочів, червоної риби, фруктів, води вдосталь, щоб організм не був зневоднений.
– Який екстрим любите, крім вашого виду спорту?
– Люблю на мотоциклі поїздити. Ми тут живемо у гірській місцевості. Минулої весни купив собі кросовий байк. Люблю поїхати ним в гори. Це дозволяє розслабитися, очистити думки після сезону. І водночас загартовує щодо швидкості.
– Маєте улюблені місця, де душа відпочиває?
– Так, люблю поїхати на гору Костричу: там і полонини є, і Верховину дуже гарно видно, звідки я родом. Також на гору Пушкар – просто сісти, дивитися вдалечінь і залишитися наодинці зі своїми думками.
Я взагалі міста не люблю: цей весь гамір, кіпіш. Після змагань завжди є велике моральне і фізичне навантаження, тому мені хочеться приїхати в тишу і просто відпочити від цього всього. А в місто приїжджаю – і мене голова починає боліти від того всього шуму.
Маршрут на гору Костричу/ Фото Verhovyna.life
– В одному інтерв’ю ви сказали, що дуже любите українські традиції і пишаєтеся тим, що ви – гуцул. Які традиції найбільше шанують у вашій сім’ї?
– Наприклад, дуже люблю Різдво. У кожному селі збирається компанія чоловіків у традиційному гуцульському одязі, ходять від хати до хати, колядуючи і прославляючи Христа. Традиції тут дуже збереглися. Шкода, що останні 7 років не вдається бути на Різдво вдома.
“Дорогу дуже cильно замело снігом. Один автобус мені не зупинився, інший зламався, і я не мав чим добратися додому”
– Перший сноуборд вам купили батьки у 6 років. Тобто з того часу у вашому житті присутній спорт. Чи не хотілося на якомусь етапі махнути рукою і зайнятися якимись безтурботними дитячими розвагами?
– Ніколи не хотілося закинути цей вид спорту, бо я його дуже люблю! Коли мені купили перший сноуборд, спочатку вчився сам кататися біля хати. Потім потрапив на секцію в Буковель і почав інтенсивніше займатися. Буквально через рік я став чемпіоном України серед юнаків.
З Верховини до Буковеля треба добиратися близько 60 км. У батьків не було можливості кожного разу мене возити. Спочатку вони навіть не хотіли відпускати. Казали: “Куди ти поїдеш? Тобі 12 років!”. Тим більше треба було добиратися з пересадками.
Але, коли мені забороняли, я просто ті гроші, які мені давали на обід у школі, витрачав на проїзд на тренування. Про це навіть ніхто не знав. Потім увечері дзвонили мені, а я кажу: “Я на Буковелі”. Тоді батьки зрозуміли, що не зможуть мене від цього відмовити, і почали підтримувати.
Траплялися різні ситуації. Пам’ятаю, одного разу дуже сильно замело дорогу снігом. Один автобус не зупинився мені, інший поламався – і я не мав, чим добратися додому. Татові казав, щоб він по мене не їхав. Але коли стемніло, зрозумів, що сам не впораюся. Тоді батько вже забрав мене машиною.
Одного разу проспав зупинку і мусив пішки йти 5 кілометрів, бо не мав грошей і боявся, що водій мене вижене. Але ці всі ситуації мене загартували, виховали характер. І зрозуміло, що після всього пережитого в мене навіть в думках не було покидати сноубординг.
– Які ще міжнародні старти чекають вас до завершення сезону?
– Цього сезону ми робимо акцент на Кубки Європи, щоб набратися досвіду. Бо все-таки до рівня Кубка світу потрібно ще підтягнутися. Ще маємо змагання у Швейцарії та Італії. Треба підійти в хороших кондиціях, бо в загальному заліку я зараз йду на третьому місці.
– Перемогу на Універсіаді ви присвятили своєму загиблому другові Олегу Мазуру, вихованцю львівських Карпат. Він віддав життя, захищаючи Україну від російських окупантів. Розкажіть, якою людиною він був.
– Познайомились ми у 2016-му, Олег був хлопцем моєї сестри. З першого дня знайомства він привернув увагу своєю добродушністю, співчутливістю. Завжди відгукувався, якщо комусь була потрібна допомога.
У 2016-му Олег пішов в АТO у 82-гу окрему десантно-штурмову бригаду, згодом перекваліфікувався в снайпера-розвідника. Його запрошували у президентську охорону, але він відмовився. Сказав: на фронті дуже багато моїх побратимів, не можу їх залишити.
Коли Олег приїжджав до нас, допомагав мені у фізичній підготовці. Він же був у ДШВ, був дуже міцним і здоровим. Також давав настанови, як завжди ментально бути в тонусі.
Загинув Олег на Сумщині. Їхню групу відправили на завдання – вона потрапила в засідку диверсантів. Мій друг сказав до побратимів: “Відходьте, я вас прикрию”. Так врятував їм життя, пожертвувавши своїм.
“Друг прикрив відступ побратимів. Пожертвував своїм життям заради інших”
– Війна – це постійні емоційні гойдалки. Можете назвати подію за рік повномасштабного вторгнення, яка найбільше вас пригнітила, і другу, яка дала найбільше оптимізму?
– Найважчим, мабуть, був початок повномасштабної війни. Ми якраз повернулися з етапу Кубка Європи в Грузії, я залишився в дівчини в Івано-Франківську. Зранку прокинувся, коли почався цей кіпіш. Все було, як у тумані. Виглянув у вікно – а там видно хмари диму, якраз тоді у франківський аеропорт поцілили. Шок!
А найбільше надихають дії наших військових. Наприклад, коли ще у нас не було так багато зброї від західних партнерів, а все одно наші воїни знищували цілі колони ворожої техніки. Розумієш, що українці – це дуже сильна нація. І ти на спортивних стартах теж починаєш розуміти, що ти нічим не гірший за представників інших країн. Потрібно просто працювати і ніколи не здаватися.
– Ви нещодавно виступили на чемпіонаті світу в Грузії. Чи побачили там підтримку України від місцевого населення? Адже ця країна добре знає, що таке російський окупант.
– Ми гуляли у своїй “синьо-жовтій” формі, то на вулиці місцеві вигукували: “Слава Україні” або сигналили з машин. Але з іншого боку, виглядає, що вони трохи перелякані. Було видно дуже багато автомобілів з російськими номерами. Мені не зрозуміло, чому вони пускають в Грузію окупантів, які відібрали в них частину території.
“Під час тренування перед самим стартом об камінь відірвав кант у дошці”
– Як ви оцінюєте свій виступ на чемпіонаті світу?
– Загалом не дуже задоволений. Припустився багатьох помилок, та й траса була погано підготовлена, кондиції снігу були не найкращі. Всі спортсмени це підкреслювали. Першу спробу в гіганті я навіть з падінням десятим заїхав. Але в другій було аж три падіння, тому у підсумку став аж 27-м. Розумію, що з моєю підготовкою можна було потрапляти в топ-16.
А в слаломі завадило добре виступити те, що під час тренування перед самим стартом я об камінь відірвав кант у дошці. Бо там було мало снігу. Запасної не мав. Спочатку взяв дошку в тренера: вона була доволі стара, викатана. Відчував, що вона не працює так, як треба. На другу спробу вже принесли мені іншу дошку, але там не були добре канти підготовлені. І дуже сильно прогладили трасу, спортсмени її вичухали, був сильний лід. Тому не зміг продемонструвати результат, на який я здатний. Ставав на кант і чув, як дошка просто з-під мене виїжджає, не чіпляється. Посів 24 місце, але це взагалі не те, що я міг би показати.
На командних змаганнях моя їзда мені вже сподобалася. Я і Аннамарі Данча добре пройшли кваліфікацію проти японців. Далі ми потрапили на сильну австрійську пару – Промігер і Сабіна Шосманн. Я зразу задав хороший темп, австрієць розхвилювався, почав їхати дуже прямо, і його стягнуло вниз. На наступний поворот він запізнився, через це впав. А я зробив 1,2 секунди запасу для Рії. Вона також добре йшла, але припустилася невеликої помилки і не змогла доїхати до фінішу. Хоча в нас були дуже хороші шанси пробитися у топ-8 та навіть далі.
Інші інтерв'ю Марічки Кулачковської