"Махнув рапірою і влучив у муху": брав медалі Олімпіади, грав у футбол з легендою Динамо, бачив терористів з Палестини
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з неймовірним Василем Станковичем, мушкетером із Закарпаття, призером Олімпійських ігор 1968 та 1972 років.
Людина велетенської харизми та значних спортивних досягнень. У його відповідях на кожне запитання відчувається тонкий гумор та легкий закарпатський діалект. Уродженець Іршави Василь Станкович 5 разів ставав чемпіоном світу з фехтування та ще двічі здобував срібні медалі на Олімпіадах у 1968-му та 1972-му.
Зараз Василю Васильовичу 76 і він насолоджується пенсією. Після життя у різних куточках світу Станкович повернувся у рідне Закарпаття. Каже, що з цим поверненням реалізував свою мрію. Про пристрасть до футболу, московську "гостинність" та поразки, що турбують дотепер – в інтерв’ю фехтувальної легенди Спорт 24.
Закарпаття, Кувейт, Рікі
– Як поживаєте, Василю Васильовичу?
– Не дочекаєтеся! Дякувати Богу, я задоволений своєю пенсійною старістю. Побудував будиночок на березі річки Латориця і кайфую. Винограду повно, фруктів безліч…
– Господарка у вас велика?
– Дім і сад. Нічого не саджаю більше, тільки траву підстригаю. А ще маю котів та собаку.
– Закарпаття завжди було для вас місцем сили, куди ви прагнули повернутися?
– Де б я не мешкав і не працював, завжди приїжджав сюди. Якщо мав вільні 3-4 дні, то зазвичай заїжджав додому – до батьків, до братів, до сестри. Завжди знав і планував, що після того, як закінчу з усіма роботами, повернуся на Закарпаття. І маю сказати, що зараз я живу! А до цього працював – мій стаж 59 років. Кому позичити? (Сміється)
– Багато років цього стажу ви заробили у Львові. Ще одна особлива для вас локація?
– Я прожив там 43 роки. Поїхав звідти у 90-х, хоча не планував. Львів – моє улюблене місто. Я провів там хороші молоді роки. Проте потім почалася фінансова скрута та нудьга. Коли розмір моєї зарплати почав становити 8 доларів, я вирішив, що варто їхати за кордон.
– На чужині у вас справи йшли доволі непогано. У США, наприклад, ви мали власну фехтувальну школу. Чому там не залишилися?
– Та ні, то не наш менталітет. То не моє… Там люди по-іншому думають, по-іншому ставляться до всього. Я прожив у Штатах 14 років і не знайшов серед місцевих справжніх друзів. Спілкувався з нашою діаспорою, в основному. Не було таких людей, до яких я міг прийти будь-коли, подзвонити у двері і сказати: "Джоне, давай підемо кудись чи по 20 грамів вип'ємо".
– У вашому житті був більш екзотичний фаховий досвід в Індонезії та Кувейті. Це інший світ?
– О, зовсім інший. З Кувейту, наприклад, поїхав за рік до завершення контракту. Я його просто розірвав. За 4 роки роботи у цій країні мені жодного разу не сказали правди. Жодного разу не зробили те, що обіцяли. А я до такого не звик. Люблю конкретність та справедливість. Якщо обіцяють, то воно виконується. Плюс робота там непрофесійна. Я працював 5 днів на тиждень з 8-ї до 17-ї години. А решту часу просто не знав, куди себе подіти. Отримував газети з посольства і перечитував їх по-всякому. Спершу зверху-донизу, потім знизу-доверху, а тоді напоперек.
– Телебачення не допомагало?
– Та куди? Сидять четверо чи шестеро мужиків у білій одежі й тільки повторюють "хабібі-хабібі-хабібі". Дурієш просто…
(тут пан Василь перериває розмову вигуком) "Рікі, ану пішов звідси. В будку!" Собака до мене прибігла – уся вимазана у грязюці. Пішов… Хоч хтось мене слухає у цій хаті – коти не слухаються, жінка не слухається, хоч собака слухає. Рікі – вижла, угорська лягава. Хороший пес, але має таку звичку, любить вимазатися.
– Здається, ви є фанатом полювання.
– На жаль, зараз через воєнний стан полювання заборонене. А раніше усі Карпати облазив. Їздив у Тернопіль, Житомир, Хмельницький… У радянські часи літав у Тбілісі, у Московію їздив, Угорщину, Словаччину, в Америці полював. Словом, по світу носило добряче.
– Як щодо Кувейту?
– Ні, там полювання немає. Країна складається з одного міста, яке має передмістя на кшталт львівських Брюховичів чи Винників. Далі країни нема – лише пісок. А за цим піском – багато піску, пустеля.
Медвідь, Кубок у Львові, обід
– Ще одна ваша пристрасть – футбол. Стежите за матчами?
– Дивлюся усе – маю багато каналів. Та й ходжу тут у себе на місцеві футболи – підтримую хлопців морально та матеріально.
– Маєте улюблені команди?
– Віддаю перевагу англійському футболу. Приємно дивитися на комбінації, захоплює рівень гри. А ще усе життя вболіваю за київське Динамо – з самого народження. Прикро, що у них зараз такий важкий час – розчарувався я сильно.
– Ви ще пам'ятаєте Динамо, левову частку якого складали ваші земляки: Ернест Юст, Михайло Михалина, Михайло Коман.
– Я багатьох особисто знав. Із Федором Медвідем навчався в одній школі – грали разом у селі. Це потім у його кар'єрі були Ужгород, Динамо та збірна СРСР. Коли я виступав за фехтувальну збірну, ми базувалися у Кончі-Заспі. А буквально за сіткою тренувалися Турянчик, Сабо та вся легендарна футбольна плеяда. Ми добре спілкувалися. У США, наприклад, зустрічався з Віктором Каневським, ще одним легендарним динамівцем.
– Якщо ж говорити про футбольні смаки – чия гра імпонувала вам найбільше?
– Віталія Хмельницького. Дуже подобався його дриблінг.
– Ви і самі грали у футбол, щоправда, у воротах.
– Футбол – то моя слабість. Парадокс – хоч я і фехтувальником був, та за збірну інституту у футбол грав. До того на першість району за школу виступав. Навіть потрапив на спартакіаду спортивних клубів вузів, де ми фінішували другими.
– У 1969-му ви вже тренувалися у Львові. Пригадуєте епохальну перемогу Карпат у Кубку СРСР?
– Я бачив, як тролейбуси перевертали (Сміється). На стометрівку ходив і слухав вболівальників – мені було цікаво почути, як вони це коментують (Станкович змінює голос і цитує): "У світі є найкращі три команди. Це львівські Карпати, київське Динамо та бразильська збірна".
– У Львові теж перетиналися із тамтешніми футболістами?
– Згадую, як ми, фехтувальники, грали у футбол проти львівського СКА. Поєдинок наш відбувався на палубному полі. Перед входом на стрільбище СКА розташовувалося поле з дошок. Тому й палубне – як на кораблі. Ми там душу відводили. Так от якось запросили туди футболістів СКА і домовилися, що граємо на обід в офіцерській їдальні.
– Невже фехтувальники виграли?
– Футболісти хотіли обіграти усю нашу команду, а тоді гол забити. Та ми не такі, ми косили їх. І обіграли. З таким задоволенням пообідали за їхній рахунок. Мені потім Ромуальдас Юшка казав: "Агов, а коли реванш?" Я ж відповів: "Через років 30" (Сміється).
Андрієвський, збірна, "дєрєвня"
– Ви ніколи не шкодували, що легендарний фехтувальний тренер Вадим Андрієвський відмовив вас від футболу?
– А він не відмовив. Він наказав. Майже одночасно відбувалися фінали спортивних клубів з фехтування та футболу. Я потрапляв і туди, і туди. "Або ти студент, або фехтувальник", – поставив умову Андрієвський.
– Вам не було важко тренуватися з таким авторитетним та жорстким наставником?
– Вадим Олексійович був деспотом та тираном в контексті тренувань. Але й до себе так ставився. Після ректорської роботи приходив у зал і відводив душу. А потім ще давав 6-8 уроків. І давав так, знаєте, потужно! Пітнів та тільки змінював футболки. Фанат і Професіонал з великої літери.
– Ви не завжди розуміли таке ставлення?
– Спочатку я слова не міг сказати. Я приймаю дійсне та реальне – я був сопляком, а Вадим Олексійович – метром. Сперечатися почав тоді, коли потрапив у збірну. Коли мав свою думку, не завжди був згоден з його вимогами. "Вадиме Олексійовичу, у бою це нереально виконати", – кажу. Він парирував: "Ти зроби на тренуванні! А раптом знадобиться". Або ж: "Зроби мені дубле дегаже" – "Вадиме Олексійовичу, та хто його зараз зробить?" – "А ти зроби!" Ця вся робота відгукувалася потім.
– Читав, що у вас від природи були сильні руки. Це допомагало у володінні рапірою?
– Я б не сказав. Навпаки – у ногах я сильніший. Добре бігав короткі дистанції, стрибав у висоту, грав чудово у волейбол. Ще в інституті вистрибував вище за всіх над сіткою і дивився, куди той м'яч відправити.
– У 60-х потрапити у фехтувальну збірну СРСР – важке завдання. Як вам це вдалося?
– На той час потрапити у збірну було неможливо. Туди треба було вломитися. Так і сталося. Там свої клани та товариства заправляли. Наприклад, на лавці московського ЦСКА була друга збірна Радянського Союзу. Всім давали звання, усіх забезпечували: "Тільки сиди". Пояснення просте – щоб не заважали. Багато талантів так поховали.
– Вас зі Львова, мабуть, безліч разів кликали у Москву?
– Мені показували ключі від двокімнатної квартири у Москві. Як зараз пам'ятаю – на вулиці Біговій.
– Чому відповіли відмовою?
– Не хотів, ось і все (Усміхається).
Ліворуч – Вадим Андрієвський
– У збірній рапіристів виступали лише росіяни, за винятком вас та Віктора Путятіна з Харкова.
– Віктор вже тоді до Києва переїхав. Дійсно, нас було двоє. У шпазі був хлопець з білоруського Вітебська, а у шаблі – Віктор Сидяк, який у Львові тренувався. Потім, правда, у Мінськ переїхав.
– У листопаді виповниться рік, як не стало Путятіна. Ви з ним спілкувалися?
– Так, підтримували стосунки. Востаннє бачилися у Києві на чемпіонаті Європи у 2015-му.
– Як щодо спілкування з московськими чи саратовськими колегами?
– Ні, все випало. Ми завжди були для них "дєрєвньою". Хіба трохи тренувався із олімпійським чемпіоном з Нижнього Новгорода Германом Свєшніковим – ось і все. Львів у фехтувальному світі вважався периферією, хоча спартакіаду спортклубів вигравав. Скільки я разів не бував у Москві, а це сотні поїздок – дуже рідко місцеві запрошували до себе у гості. Зате скільки б ці москвичі не приїжджали до Львова – я завжди запрошував усю делегацію збірної до себе. У Мінську чи Таллінні хлопці теж були гостинними. А от москвичі – ні.
Травми, теракт, суддівські помилки
– Ваша перша Олімпіада відбулася у Мехіко у 1968-му. Особливе місце?
– Ох, дотепер сниться.
– Там ви здобули срібну медаль у командних змаганнях. В контексті побуту Мексика запам'яталася через шалену спеку?
– Ні, я там чи не вперше у житті кондиціонер побачив. До того не чув, що така річ існує.
– Починаючи з 1969-го по 1971-й ви ставали чемпіоном світу. У 1971-му вперше виграли індивідуальні змагання, хоча напередодні старту зазнали травми.
– На турнірі в Італії у суперника зламалася рапіра. Не пощастило – проколов мені пах. До чемпіонату світу залишалося півтора місяці – на щастя, нічого серйозного. Поболіло 10 днів, я пізніше на збір приїхав. Відтак, почав тренуватися із запізненням.
– Ви згадували про Віктора Сидяка. На Олімпіаді-1972 у його суперника зламалася шабля, і її гострий шматок влетів через сіточку маски прямо в око.
– Якщо добряче кресанути по масці, то іскри йдуть. Віктору серйозно не пощастило. Добре, що все зайве з ока витягнули, прооперували і все минулося.
– Та Олімпіада назавжди ввійшла в історію через кривавий теракт проти ізраїльських спортсменів.
– Я навіть тих палестинських терористів бачив і те, як їх звідти виводили. Це трапилося неподалік від інтернаціонального клубу, де ми Олімпіаду дивилися. Там на кожній стінці встановили телевізор і можна було стежити за різними видами спорту. Пригадую, як поліція переговори з ними вела. Тоді за територією олімпійського селища приземлилися два гвинтокрили – терористи пішли у тому напрямку. Далі ще була стрільба в аеропорту.
– Більш приємна згадка стосується перемоги радянської збірної з баскетболу, за яку виступав українець Анатолій Поливода. Історія "трьох секунд" наробила шуму?
– Я на тому матчі був, адже на той момент наші змагання завершилися. До 4-ї ранку вирішували, крутили повтори… Тільки наступного дня ухвалили рішення. До речі, я наших баскетболістів усіх знав особисто – ми ж тренувалися поруч. Це не єдина історична подія, яку довелося побачити на власні очі.
– Що ще запам'яталося?
– За чотири роки до того у Мехіко мені пощастило сидіти на трибунах, коли Боб Бімон виконав легендарний стрибок на 8,90. Спочатку ніхто не подумав, що цей стрибок такий унікальний. Коли почали розтягувати рулетку і робити заміри, тоді й висвітлили на табло. "Вау!" – закричали усі. А з трибун все виглядало буденно. Стрибнув, ну й стрибнув. Ніхто й подумати не міг, що там новий рекорд.
– Останній шанс виграти олімпійське золото ви мали у 1976-му. Якось ви заявили, що не стали чемпіоном через дві помилки арбітра.
– Боже мій, це важкі спогади… Не завжди сила, спритність чи мужність вирішують остаточний результат. Багато залежить від його величності випадку. Я мав бути мінімум другим. В одному бою суддя допустився трьох помилок. Ну нехай – не зараховуй нікому той укол, а коли навпаки дають… Це була трагедія.
– Якби ви перемогли італійця Фабіо Дель Зотто, то отримували б чудові шанси на золото?
– Я навіть знімок маю з того бою. Інколи передивляюся і думаю: "Ну як можна так судити? За що?!" Очевидно, я потрапив під роздачу. Напевно, аргентинський суддя вказівку мав.
– Ви згадували, що перебували у найкращій своїй формі і розраховували на нагороду.
– Як ніколи! Не боявся жодного суперника, був упевнений у власних силах. Я виграв багато кубків світу, у рейтингу тримався серед лідерів. То був мій рік. Проте один бій перевернули і все – історія того не пам'ятає.
Сни, тренерство, муха
– Ще одна ваша цитата стосується того, що поразки цікавіше згадувати, ніж перемоги.
– Мені вони сняться. На чемпіонаті світу 1969-го на Кубі я змагався з Фрідріхом Весселем за перше місце і припустився тактичної помилки. Тут програв сам, без суддівських помилок. Відтоді минуло понад 50 років – а я й зараз уві сні розігрую ту ситуацію і знаходжу правильне рішення. Найцікавіше, що ні до того, ні після – я німцю Весселю не програвав. Те саме із Дель Зотто – він узагалі для мене ніколи суперником не був.
– Ви красномовно закінчували кар'єру. Одного дня зібрали увесь свій інвентар і принесли його другові зі словами: "Не віддавай назад, навіть якщо благатиму". Вас тягнуло на поміст?
– Мене й зараз кличуть за ветеранів пофехтувати. Усім відповідаю – ні! Одного разу лише на ветеранському турнірі у Львові змагався. Сам його й організував. Сказав хлопцям: "Результат нікого не цікавить, подарунки отримають всі, потім банкет". І всі прийшли (Усміхається).
Юний Василь Станкович (у центрі верхнього ряду) та його сім'я
– Як тренер ви також мали їхати на Олімпіаду, та у 1988-му в Сеул вас не взяли.
– Я ж з "дєрьовні" був. Зате поїхали усі москвичі. Ми виграли ту Олімпіаду і накатом взяли чемпіонат світу наступного року. Це при тому, що ми прийняли команду у 1978-му, яка була сьомою на чемпіонаті світу. Не можна сказати, що ми працювали – пахали! Я додому приїжджав лише змінити зимові речі на літні. У нас була прекрасна тренерська команда. Більше такої дружньої не зустрічав. Щовечора сідали і все аналізували, розписували тренувальний процес, думали в одному напрямі.
– Невдовзі ви поїхали в Угорщину, де вразили всіх на співбесіді. Історія з мухою – реальна?
– Чиста правда. Але то було один раз і більше такого не буде. Хоча смішно дотепер. У президії сиділа уся угорська федерація фехтування. Я давав показовий урок, але одразу попередив – ніяких тактичних завдань вирішувати не будемо, адже учнів цих не знаю. Просто відпрацьовуємо технічні прийоми. Зняли маски, готуємося, раптом летить муха. Я махнув рапірою і влучив.
– Фантастика!
– Та я ще тисячу разів махатиму і не влучу. А тоді влучив. Президія у всьому складі встала, поаплодувала і сказала "досить".
– Як вам сучасне фехтування – цікаво його дивитися?
– Так, фехтування змінилося дуже. Воно стало більш швидкісним. Я б не сказав, що атлетичним. Вони фехтують менше, ніж ми. У теперішніх спортсменів менше боїв – ми по 33 бої за день проводили. Тепер на Олімпіаду потрапляє 16 спортсменів. Ти за три місяці вже знаєш, з ким битимешся. У нас такого не було: відбіркові, кругові, олімпійка, фінал… Але бої тепер більш напружені.
– На дозвіллі відвідуєте фехтувальні турніри?
– Майже усі змагання скасували. Залишається лише мух ловити (Усміхається).
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка