"Сидиш у наметі і гребеш": ветеран і волонтер подолали 3000 морських миль на веслах – Сенека і мрії про борщ в океані
Ексклюзивне інтерв’ю Спорт 24 з українським ветераном-морпіхом Іваном Гаврилком і волонтером, відомим мореплавцем Дмитром Резвим. Розмова про дивовижний перехід від Гран-Канарії до Барбадосу заради благородної мети.
"Капітан сказав: "Збирайся і стрибай за борт"
– Ви запланували перехід через Атлантичний океан задля благородної справи: підтримати проект "Обличчя героїв" благодійного фонду YANKO, що займається відновленням та реконструкцією облич українських захисників, які отримали мінно-вибухові травми внаслідок російсько-української війни.
Іван Гаврилко: Як ви знаєте, ситуація з донатами в Україні зараз доволі скрутна. Зібрати на будь-що дуже тяжко. Економічна ситуація у всіх не вельми весела. А ті люди, які могли би ділитися, не дуже це роблять. Як мінімум, трьом захисникам вже зробили операції.
Посилання на конверт Приватбанку для підтримки проекту "Обличчя героїв" / Посилання на банку в Монобанку– Спершу все пішло не за планом. Експедиція могла завершитися вже на третій день. Склад команди мав бути зовсім іншим (за винятком Івана). Розкажіть детальніше про всі ці форс-мажори.
Дмитро Резвой: Насправді склад мінявся кілька разів. У кінцевому результаті перетинати Атлантику мали двоє британців, Іван і ще один українець Павло.
Іван Гаврилко: У нас на палубі утворилася невелика тріщинка. Не в корпусі, на палубі. Як на мене, вона була косметичною. Таке буває. На стадії побудови бувають якісь дрібні вади, які в принципі під час випробувань мали би проявлятися. Але чомусь вони проявилися на другий день експедиції. Може, ми дуже інтенсивно гребли. Ну, не знаю. Капітан сказав, що це небезпечно. Я йому пропонував ремонт: епоксидна смола, скловолокно – всі необхідні матеріали для ремонту у нас були. Кількадесят хвилин роботи – і на спеці за годинку воно застигає. Ну, може, трохи більше години.
Але британці вирішили, що це небезпечно. Також їм не сподобалося, як працює автопілот. Тобто, на їхню думку, зібралася критична маса небезпечних обставин. І британці вирішили евакуйовуватися. Я не дуже був з тим згоден, але, як матрос на човні, я зобов’язаний виконувати накази капітана. Він сказав: "Збирайся і стрибай за борт". Я і вистрибнув за борт. Нас підібрав гелікоптер і доправив на Гран-Канарію. А човен залишився бовтатись в океані на плавучому якорі.
Потім ми з Дмитром знайшли той човен за допомогою яхтсменів-українців зі Sale me. Це одесити, які мають свій бізнес на Тенеріфе. У принципі, завдяки їм наш проект продовжився. Ці хлопці взагалі унікальні – вони ще й ветеранів-ампутантів катають в рамках проекту "Титани під вітрилами".
Ми знайшли човен – хвилин за 10 з Дмитром його оглянули. Капітан яхти оглянув усю електрику, сказав, що все добре. Ремонт зайняв хвилин 15 – далі ми сіли на весла і почали експедицію.
– Дмитре, ви спершу взагалі не планували брати участь в цій мандрівці. Як вдалося так миттєво змінити плани?
Дмитро Резвой: Я вичекав два дні після того, як хлопці першого разу стартували з Гран-Канарії. А тоді збирався вилітати додому. Коли мені подзвонили і сказали, що кидають човен, я вже був всередині аеропорту, в duty free. Тож мені довелося йти до security, забирати свою валізу і їхати в порт.
Потім більше тижня ми шукали човен в океані. То був такий важкий для мене час. По-перше, купа хейту від британців, які звинувачували мене у всьому, в чому можна. Дуже погано себе почував. Не міг ні їсти, ні спати і т.д., але вже дорогою я для себе вирішив та Івану сказав: "Якщо з човном все буде гаразд, то ми підемо в експедицію". Так і сталося. Як каже приказка: "Якщо хочеш зробити щось добре, зроби це сам".
Наскільки я знаю, Іван теж дуже переживав, що не вийшло. Бо він три роки чекав на цю мандрівку: поки човен добудовувався, тренування тривали тощо.
– Іване, а як на ваш настрій вплинули ці негаразди на старті експедиції?
Іван Гаврилко: Для себе я розумів, що або зараз, або ніколи. Я довіряв експертній думці Дмитра і капітана яхти Сергія, які сказали, що човен в порядку. І проблем насправді не було ніяких. Гребли в своє задоволення два місяці.
– Дуже цікаво, як виглядав ваш побут, ваш розпорядок дня.
Дмитро Резвой: У принципі, нам постійно було що робити. Коли почали рибу ловити, це займало кілька годин: хтось ловить, хтось чистить, потім треба її приготувати. Ми діяли за такою філософією: можеш гребти 4 години – греби; можеш 1 годину – то одну. Не було такого, як задумували британці: чітко 2 години гребеш, 2 відпочиваєш. І в принципі наша швидкість не набагато відрізнялася від цього спортивного напрямку.
Іван Гаврилко: Я б сказав, що у нас було рекреаційне веслування. Я міг собі якісь плани будувати, міг читати книжку. Правда, зміг читати вже десь на другий місяць. Бо спочатку ходив з пластирем за вухом проти захитування. А потім вже читав навіть з мобільного без проблем, в будь-якій позі.
– Що брали зі собою читати?
Іван Гаврилко: Паперових книжок мені радили зі собою не брати. Я перечитав Пратчетта на планшеті. Потім, коли зрозумів, що можна отримати файли по супутниковому зв’язку, перечитав Стівена Кінга, те, що давно хотів. Сенеку почав читати – "Моральні листи до Луцилія".
– А самі себе не відчували героями якоїсь книги?
Іван Гаврилко: Напевно, ні. Це було схоже на мандрівку в гори, але ти сидиш у наметі, з нього стирчать патики, і ти веслуєш. Намет пливе океаном. Приблизно так це відчувалося. Правда, краєвиди не так міняються, як в горах. У мене це було схоже на туризм.
Дмитро Резвой: Я давно вже кажу, що я не спортсмен, а турист. І човен у нас не суто спортивний. Ми насолоджувалися моментом.
– Іване, знаю, що ви малюєте. Чи робили це під час експедиції?
Іван Гаврилко: Не малював. Хоча Дмитро мені пропонував. Казав, що всередині своєї каюти можу робити все що хочу. Малювати хоч на стінах маркерами. Але я зробив багато фотографій, які буду вдома переосмислювати і вже тоді малювати. Думаю, що матеріалів у мене є на кілька років морської тематики. Буду малювати або у війську, або, якщо звільнюся з армії, то вже вдома. У себе на кухні, де я зробив собі майстерні.
"Летючі риби – як оселедець з крилами"
– Що найдивовижніше вам доводилося бачити в океані?
Дмитро Резвой: Ну, наприклад, ми бачили велетенську черепаху. А ще пливучі острови з водоростей. Бо океан плюс-мінус має одноманітний колір: а тут бах – і такі зелені, жовті, бурі плями. Дивовижно! Це трапилося десь в середині нашої мандрівки.
Іван Гаврилко: Ті острови водоростей розміром були десь із футбольне поле. І цей килим пливе, похитується на хвилях – краса.
Дмитро Резвой: Дуже багато живності в самих цих килимах: якісь крабики, маленькі рибки. Птахи до нас залітали ночувати.
Іван Гаврилко: Сідали на кабіну і могли вночі між собою сваритися.
– Бачила, що небезпечні мешканці океану вам теж траплялися. Наприклад, отруйна медуза.
Дмитро Резвой: Я її впізнав, бо ще батько мені розповідав, що він читав про цих медуз. Я її легенько пальцем торкнувся, і потім добу вся рука була оніміла. Дуже неприємне відчуття. У цієї медузи є якийсь нервово-паралітичний фермент. Але зате красива (Усміхається).
Ще акулу одного разу бачили, вона поплавала неподалік від нас. Дельфіни.
Іван Гаврилко: А в мене були домашні рибки (Усміхається). За нами плавала зграя махі-мах (корифен) десь по метру завдовжки. Я їм кидав летючих риб, і це виглядало, ніби я годую піраній. Правда, ми час від часу цих корифен ловили. Вони входили до нашого раціону.
Дмитро Резвой: Ще ми їли летючих риб. Вони, як оселедець з крилами. Дорад також ловили. Тунця. І одного разу спиноріг нам попався.
Бо нам дуже швидко набридли ті раціони, які взяли британці. Їсти можна. Але іноді відкриваєш люк, бажаючи щось з’їсти, дивишся, а мозок тобі каже: "Ні, я сьогодні не голодний".
Іван Гаврилко: Дуже багато індійської їжі там було. А хотілося борщу.
Дмитро Резвой: Останні тижні ми їли українські пайки "Джеймс Кук" і "Їдло". От вони були смачні.
– Борщу вже вдалося поїсти після того, як причалили?
Іван Гаврилко: У перший же день.
Дмитро Резвой: І вже багато разів.
Іван Гаврилко: І деруни ще були, до речі (Усміхається).
– Читала, що човен два рази перевертався. При яких обставинах це сталося?
Дмитро Резвой: У принципі, човен розрахований на перевертання. Це нормально. Єдине, що коли ти до цього не готовий і це стається вночі, то це неприємно.
Іван Гаврилко: Я нормально, а Дмитро собі ребро пошкодив.
Дмитро Резвой: Так, думаю, в мене тріщина була в ребрах. Бо боліло. Бадьорило (Усміхається).
– Це через негоду ви перевернулися?
Дмитро Резвой: Ну іноді човен кидає поперек хвилі. Одна хвиля тебе нахиляє, інша додає, і в цей момент перевертає. Але в нас все прив’язано завжди. І на палубі, і ми самі прив’язані.
– Ще бачила, що Іван собі гачок під час риболовлі загнав…
Дмитро Резвой: Й Іван, і я. Це нормально. То була перша риба. А коли витягуєш дораду, вона дуже буйна. Більше, ніж метр довжини, і вона починає бити. Треба схопити її і заспокоїти. Але все нормально: не було ні запалень, ні нічого. Ми рани обробили – і все добре.
– Помітила, що ви часто змінювали імідж під час подорожі.
Іван Гаврилко: То я міняв. Дмитро більш консервативний.
Дмитро Резвой: Я тільки голився. Це свого роду розвага була.
– Як вдавалося уникнути перегрівань під палючим сонцем?
Дмитро Резвой: Якщо було дуже спекотно, ми натягували такий легенький тент, щоб не дуже шкварило. А сонцезахисним кремом я майже не користувався. Бо ти і так брудний, солений. А ще зверху жирним кремом мазатися не хотілося. У принципі опіків не було. Думаю, на нас був такий шар бруду, що захищав від усього.
– Дуже багато людей з різних куточків світу записували відео на вашу підтримку. Наскільки це зворушувало?
Дмитро Резвой: Я вже розповідав, що був дуже розбитим, коли експедиція опинилася під загрозою зриву. Тож коли друзі почали записувати для нас слова підтримки, це кожного разу було неймовірно приємно. Ми не могли подивитися відео в океані. Я кожного разу просив дружину чи когось з друзів глянути і розповісти текстом, що хто сказав. Це дуже підтримувало.
"Повертаєшся на сушу – і до тебе прилипають всі сухопутні турботи"
– Що відчуваєте після завершення експедиції?
Іван Гаврилко: Спочатку я дуже хотів зійти на берег. А потім зрозумів, що не хочу цього. Не хочу, щоб ця пригода закінчувалася. Настрій кілька разів змінювався. Але потім Дмитро сказав, що кожен фініш – це, по суті, старт. У нас є наступні цікаві задумки. Як мінімум дві. Одна з моєю допомогою, а інша – з моєю безпосередньою участю. Якось трохи згодом ми їх озвучимо.
Дмитро Резвой: Мені стало сумно, коли ми вже підходили зранку до Барбадосу. Там, до речі, не дуже хороший підхід, бо біля берега рифи. Тому нас зустрічав катер на випадок чого. То ближче до берега вже стало трохи сумно. Бо все – пригода закінчилася. І тоді я зрозумів свого батька, який 20 років тому дійшов до Барбадосу тим самим маршрутом. Тиждень посидів тут і сказав: "Хочу ще". І пішов на Кубу.
Але коли зараз сидимо і думаємо, що треба змінити в човні, чого додати, що взяти зі собою, то вже в голові перебираємо плани на наступну мандрівку.
– Знаю, що про вашу експедицію вийде фільм. Можливо, ще книгу напишете?
Іван Гаврилко: Для цього має бути натхнення, і буде книжка. Я вже знаю, як її назву – "Два місяці на прив’язі". Тому що ми постійно були прив’язані до човна.
Дмитро Резвой: Ми постійно один за одним слідкували й іноді казали: "Ти чого не прищепнутий?". Лякали так один одного. Бо якщо ти будеш неприщепнутий і тебе викине з човна, буде дуже погано.
– Як зустріли вас на Барбадосі?
Дмитро Резвой: Зустріч була чудова. Тому що нас чекала знімальна група, друзі, моя дружина. І донька шукала нас по всіх пірсах, поки ми не пришвартувалися.
– Човен "Софія" на її честь названий?
Дмитро Резвой: Так.
Іван Гаврилко: Коли я зійшов на берег, мене дуже сильно хитало. Днів три, напевно. У мене поранена нога. І я дуже переживав, що не зможу ходити нормально. Два дні ходив, похитуючись, а на третій почалася дика кріпатура. Бо по палубі можна було прогулятися метри три і то як крабик, тримаючись за щось. Ноги працювали лише згинаючись-розгинаючись під час греблі. А так не дуже було на них навантаження.
Коли ми причалювали, то був дуже зворушливий момент. Ледь сльозу не зронив. Зрозумів, що пригодницьке життя на човні зараз закінчиться, і почнеться купа турбот. Дмитро вже починав думати, як човен переправити до Британії, ці всі логістичні моменти. А я після закінчення терміну відрядження повертаюся на службу, бо я чинний військовослужбовець. Повертаєшся на сушу – і до тебе прилипають всі сухопутні турботи. А під час експедиції тебе турбувало лише зловити рибу, приготувати її, помити палубу, попрати одяг. Це було цікаве, пригодницьке, відносно легке життя.
Більше ексклюзивів Марічки Кулачковської