УКР РУС

"Шеву знають навіть у Сомалі": страшні очі маніяка Онопрієнка, зустріч із Ескобаром – чи обдарував Блохін наркобарона?

31 грудня 2021 , 12:28 / Читать на русском

Друга частина інтерв’ю з українським військовим кореспондентом і футбольним уболівальником Романом Бочкалою.

Сьогодні продовження нашої розмови – про футбол в екзотичних країнах, зустріч із рідним братом Пабло Ескобара і страшну мить тет-а-тет із найкривавішим маніяком в історії України.

Частина перша: "Бачив людей, яких мачете розрізали на шматки": полон на Донбасі і шоколадні цукерки для сомалійських піратів

"Будинок Ескобара нагадує фортецю"

– "Країна Ескобара. Правдивий погляд на життя колумбійського барона". Цей фільм за короткий час набрав вже 700 тисяч переглядів на YouTube. На візит у Медельїн вас надихнув кінематограф, серіал "Наркос"?

– Ще не дивився цей серіал, хоча багато про нього чув. Маю коло друзів, з якими збираємося і їздимо по різних місцях. Виникла нагода побувати в Колумбії. Скинулися, вийшло недорого. Січень, період свят, локдаун. Вже тоді розумів, що треба щось подивитися про Ескобара. Натрапив на фільм із Бардемом і Пенелопою Круз. Згодом рідний брат Ескобара мені скаже: "Єдина правда про мого брата в усіх фільмах – це те, що він торгував наркотиками". Його образ обріс багатьма міфічними історіями, там чимало неправдивого.

Поїздка була цікавою навіть із точки зору футболу. Дуже багато колумбійців ходять у світському житті у футболках національної збірної. І прості, і заможні. Біля дому, на роботі, гуляючи з дітьми і так далі. Вони люблять свою збірну. Ідентифікація з нею – просто на кожному кроці. Багато колумбійців грають у футбол прямо на вулицях. Для них це справді – гра №1.

Перебуваючи там, прокручував у голові історію колумбійського футболіста, якого вбили у 1994 році. Його прізвище також було Ескобар. Це такий збіг, нічого спільного із Пабло він не мав, хоча й походив із Медельїна, грав за місцевий Атлетіко Насьйональ. Коли повернувся із чемпіонату світу, пішов у бар попри те, що йому радили утриматися від цього. Там зустрів мафіозі-наркоторговця. Медельїнський картель вже був розбитий, але його рештки залишились. Між ними спалахнула жорстка розмова, вони вийшли на вулицю, де футболіста просто розстріляли.

– Ви розшукали той бар?

– Я намагався його знайти, але марно. Цю історію розповідають на медельїнському стадіоні під час екскурсії, показують невеличкий ролик. Тут грали багато відомих футболістів. Серед них – голкіпер Рене Ігіта, який прославився "ударом скорпіона". Демонструють фінти Вальдерами, голи Аспрільї і так далі.

Ще один цікавий футбольний перетин – вілла Ескобара. Елітна, типу Кончі-Заспи – розташована за містом, у горах, поруч із великим озером. Пабло будував цей маєток для своєї доньки і назвав на її честь – Ла Мануела. Тепер поряд із цією територією живе Хамес Родрігес.

– Як вам вдалося вийти на контакт із рідним братом Ескобара, а також водієм картелю?

– Насправді, було не дуже важко. Мені пощастило із гідом. Це росіянка, яка вже багато років живе у Колумбії, вийшла заміж за колумбійця, народила йому трьох дітей. Відповідно, вона чудово знає країну. Ми з нею ретельно проробляли маршрут – ще до того, як вирушили у Колумбію. Висловив їй чітку ціль: хочу зняти історію на відео. Вона пропонувала поїздку у 13-й квартал, те-се. "Ні-ні, – кажу. – Я хочу побачитись із кимось, хто знав Ескобара особисто". Спочатку відповіла: "Це неможливо". Але почала шукати, і потроху ми намацали брата. З братом було простіше, до речі, ніж із водієм.

– Чому?

– Брат – на легальному становищі. Він відсидів свій термін у США, потім повернувся і до нього немає ніяких законодавчих претензій. Є певне здивування, що його не вбили. Бо багатьох інших, які вийшли з тюрми, одразу розстріляли з метою помсти. Тут варто розуміти особистість Роберто Ескобара. Він, насправді, ніколи нікого не вбивав – і я можу в це повірити. Колись він узагалі був перспективним спортсменом, дуже відомим, виступав за збірну Колумбії із велоспорту. Але брат втягнув його у "темні" справи. Роберто почав відповідати за гроші, хоча ніколи не мав схильності до бухгалтерії. Просто Пабло довіряв йому найбільше. Роберто ніколи не брав участі у розбірках чи війнах між картелями. Він приймав гроші, зберігав гроші і знав, де гроші. Думаю, саме це вберело йому життя.

Є ще один аспект, лише моє припущення, бо він про це не говорив. Оскільки Роберто знав, де гроші, то, мабуть, міг відкупитися. Тому і у в’язниці зумів відсидіти більше 10 років. Від інших мені стало відомо, що ті, хто був навколо Ескобара, дуже збагатилися. Пабло просто купався у грошах – кудись же вони поділися. Думаю, Роберто вчинив дуже грамотно – від одних відкупився, з іншими якось домовився. Не скажу, що він зараз зовсім вільно пересувається. У нього багато охорони. Його будинок нагадує фортецю – колючий дріт і все інше.

Але, разом з тим, він перетворив свій дім фактично на музей, приймає відвідувачів. Насправді, зустрітися із ним – можливо. У нього своєрідна місія – розповідати, як він вважає, правду про їхню родину. Бо пляма на цій родині – просто величезна. Залишилися діти, онуки. Можете собі уявити, як їм важко?

Роберто – 77 років. Не знаю, скільки йому ще відміряно. Але ця справа ним рухає. Він не виправдовується, а доносить те, що вважає важливим. Що його брат, він сам і їхня родина не були таким злом, як дехто вважає.

Ексклюзив у тому, що Роберто дав інтерв’ю. Бо зустрічатися з ним можна, але він нічого не коментує на відео. Причини не знаю. Можливо, справа в тому, що він підписав контракт із Голлівудом. Там йому пообіцяли, що знімуть чесну історію про Пабло Ескобара. Роберто – головний консультант. Вочевидь, поки не має права розповідати якісь реальні історії для інших.

– У вашому фільмі звернув увагу на цікавий момент. Роберто обмовився, що якось його брат отримав подарунок від українського футболіста. Маєте варіанти, хто б це міг бути?

– Дуже цікавий момент! Я намагався у нього уточнити, але він або забув прізвище, або не захотів говорити. Найімовірніше, мова йде про 80-ті, ще радянські часи. Бо на початку 90-х увесь картель Ескобара вже майже знищили. Думаю, це був хтось із збірної СРСР, але родом з України. Треба звужувати коло.

– Я звузив до двох – Блохін або Бєланов. Володарі "Золотого м’яча", а, отже, відомі на весь світ…

– Логічно. Варто буде їх запитати (Усміхається). До речі, Роберто любить футбол. У нього величезна колекція футболок із підписами гравців.

"Онопрієнко стоїть і дивиться. Там такий погляд, що капець"

– Припустимо, на руках Роберто Ескобара немає крові. А як щодо водія картелю? Яку енергетику ви відчували у товаристві цих людей?

– От коли я чітко спіймав для себе цю характерну енергетику – то був випадок, не пов’язаний із цими людьми. Якось у Житомирській колонії я побачив "очі в очі" Онопрієнка, який тоді ще був живим. Це було жорстко. Відкрили мені віконце камери, а він так стоїть і дивиться. Там такий погляд, що капець.

Біля Роберто Ескобара, звісно, щось таке відчувалося моторошне – просто тому, що ти багато знаєш. Можливо, якби зустрів його на вулиці, то нічого б не відчув. Він дуже погано бачить, бо свого часу йому передали бомбу у в’язницю. Одне око взагалі вийшло з ладу, інше бачить на 10-20 відсотків. Тож він не дивиться людям в очі. Плюс – у нього була скляна маска на все обличчя. Тобто, у нас не виникло "живого" контакту. А щоб відчути погляд – треба дивитися "очі в очі".

Щодо водія, то він не був основним. Так, він перебував у якомусь колі. Прийшов туди молодим 18-річним хлопцем. Пабло Ескобара він бачив особисто лише одного разу. Це не той водій із категорії особистих помічників, які виконували різні специфічні доручення – як у стрічці Скорсезе "Ірландець". Тож він був нам цікавий просто як свідок певних подій. Із водієм я нічого не відчув. Людина не того масштабу.

– Розкажіть детальніше про Онопрієнка. Яким чином ви взагалі туди потрапили?

– Я знімав якийсь сюжет про в’язниці. Мабуть, про умови утримання. Побував у 80-ій колонії, Кривий Ріг, ще у кількох. Потрібно було знайти яскраву, виразну колонію – і ось ми потрапили туди, де сидять "пежешники", пожиттєво засуджені. Там лише один запах чого вартий. Навіть не знаю, як його описати, але дуже-дуже неприємний.

– Запах смерті?

– Смерті і безнадії. Тухлий, кислий запах.

– Зустрівшись поглядом із Онопрієнком, ви злякалися?

– (Після паузи) Мабуть, що так.

"Потрапив у автобус Шахтаря, розповідав Прокопенку про тактику"

– Сомалі, Руанда, Сирія, Афганістан… Як там грають у футбол?

– У футбол грають всюди. Потрапляючи туди, розумієш, що футбол – це дійсно гра мільйонів. І гра, яка відбувається за будь-яких умов, навіть якщо їх просто немає. Із названих вами країн найбільше футболу бачив у Сирії. Заходиш у кафе, стоїть телевізор, люди дивляться футбольну трансляцію. Там непогані стадіони. Такі ще радянські, без даху, олімпійського типу.

У Сомалі грають у щось подібне до футболу. Можуть взяти якусь мотанку замість м’яча і бігати з нею. В Афганістані менше бачив в екзотичних, непристосованих районах. А ось у Кабулі, столиці країни, люди знають, що таке футбол, цікавляться. Руанду я б поставив на перший рядок – поруч із Сирією. Місцеві люблять грати, я бачив футбольні майданчики у Кігалі. Хоча ось про їхню збірну не чув нічого.

– У тих віддалених куточках Україну досі асоціюють із Шевою, чи вже забули про такого футболіста?

– Ще асоціюють. Шевченка знають всюди, куди не приїдеш – це приємно. І в Конго, і в Сомалі, і в Афганістані. А ще приємно, що там знають наші клуби. Причому, якщо раніше можна було почути "Динамо", то зараз чітко чуєш "Динамо" і "Шахтар". До того ж, вимовляють українською – не "Шахтер", а саме "Шахтар". Мабуть тому, що в англомовному світі – Shakhtar. Парадокс: в Україні цей клуб знають як "Шахтер", а в Африці – "Шахтар".

– Ви родом із Джанкоя. З дитинства – за Таврію?

– Ні. У мене був джанкойський Авангард, який навіть вигравав першість Криму. Знаєте, хто ще з Джанкоя? Колись у київському Динамо був такий Ігор Скоба. Його батько, Олег Володимирович, тренував у місцевій ДЮСШ. На джанкойському 11-му каналі в мене була програма "Час спорту", перша журналістська робота. Я постійно ходив на стадіон Авангард, де він тренував.

З 9-10 класу я почав їздити електричками у Сімферополь – на матчі Таврії. Якось у складі команди гостей вийшов Ігор, на трибунах я побачив і його батька. Скоба-молодший – опорний півзахисник, забивав нечасто. Але володів потужним ударом і таки відзначився того дня у воротах Таврії. Пам’ятаю радість Скоби-старшого. Коли син забиває за професіональну команду, батькові можна тільки позаздрити.

Ще, пригадую, у шкільні часи я любив пробиватися, щоб взяти автографи. Здебільшого вдавалося знаходити ці шпарини і взяти розчерки ледь не з роздягальні (Усміхається). Приїхав Шахтар, очолюваний Прокопенком. Я пройшов до їхнього автобуса, непомітно потрапив у салон. Футболісти сиділи на своїх місцях після матчу. Взяв автографи практично у всіх – Воробей, Зубов, Орбу… І навіть почав розповідати Прокопенку, як їм змінити тактику. Зараз смішно це згадувати. Але тренер спокійно вислухав: "Так-так, дякую". Поводився зі мною дуже культурно.

– Вам було 8 років, коли Таврія стала чемпіоном України. Не пригадуєте?

– Насправді, не пам’ятаю. Бо у цьому віці футбол для мене існував тільки у дворі. Перший яскравий спогад – це чемпіонат світу 1994 року. Ось тоді я по-справжньому запалився футболом і почав вникати у тему. Пригадую, насамперед, команди, які всіх вразили на тому Мундіалі – збірні Болгарії, Швеції, певним чином Колумбії. Коли розпочався наступний чемпіонат світу (1998 рік), футбол для мене вже був релігією. Переглянув абсолютно кожен матч.

– Кримський футбол, починаючи із 2014-го, перебуває у заручниках окупантів – животіє лише на аматорському рівні. Як ви ставитеся до українських гравців, які там залишилися, а також до тих, хто попри війну переїжджає у чемпіонат РФ?

– Коли ми говоримо про кримський футбол, то це справді напівпрофесіональний рівень, окрім Таврії, яка переїхала на материк. Були ще Кримтеплиця, Севастополь, але назагал там грали люди напівпрофесіонально. У таких умовах робити свою кар’єру у Криму – не можна. Я не слідкував за маловідомими футболістами, але впевнений: ті, хто хотіли прогресувати, або не бажали мати нічого спільного з окупантом, усі звідти поїхали. Щодо непрофесіональних гравців, які все ж залишилися, – то це їхній життєвий вибір, який я не виправдовую. Я б навіть не став називати це "кримським футболом". То якийсь "анексований футбол".

А от професіонали, які їдуть в Росію, – це для мене колаборанти. Є таке поняття "колабораціонізм" – коли відбувається співпраця з окупантом, агресором. Вона може проявлятися в різних формах. Неважливо: їдеш працювати за контрактом, як футболіст, чи простий робітник. Принципове, що відрізняє футбол від професії умовного вчителя – це публічність, позиція. Футболіст, як публічна особа, повинен мати позицію. Це потрібно враховувати.

У тих, хто туди поїхав, немає розуміння, немає позиції, немає України в серці. Виправдовуватися, типу, "потрібно заробляти гроші", не можна. Бо футболістам платять гроші всюди. Немає країни, де у футбол грають безкоштовно. Хочеш отримувати більше – грай краще.

"Я посміявся із Поворознюка: "Григорович, яка Вища ліга? Ви у селі"

– Після провалу збірної України на Євро-2016 ви написали: "Футбольный мир суркисов, ахметовых и коломойских развращает". Що вас найбільше дратує в українських футболістах?

– Потрібно зважати, що у нас футбол суттєво змінився з того часу. Тоді наш футбол був більш багатим, приїжджали відомі легіонери і тренери. Під словом "развращать" я мав на увазі те, що при відносно посередньому рівні гри, футболісти отримували невиправдано високі зарплати навіть у порівнянні з такими провідними країнами, як Італія.

Через ліміт на легіонерів, навіть такі заможні клуби, якими володіли Ахметов, Коломойський і Суркіс, повинні були мати у складі кількох українців. Відповідно, і зарплати належало виплачувати відповідні – не через фахові якості, а просто за наявність.

Зараз грошей стало менше, Коломойського взагалі немає у футболі. Змінився чемпіонат. Не знаю, погано це чи добре, але у нас з’явилися такі міцні команди, як Колос, Інгулець. Вони підіймають футбол серед мас, підігрівають інтерес.

Маю товариша із Софіївської Борщагівки – від нього дізнався, що там недавно відкрили футбольну школу Колоса, його син туди записався. Круто, класно. Ці хлопці виховають нових зірок і, можливо, дадуть українському футболу більше, ніж команди олігархів.

Коли перебував у Боснії і Герцеговині, звернув увагу, що у них немає потужних клубів, як хоча б в Україні, але вони мають досить потужну збірну, завжди є цікаві футболісти. Так само і у Хорватії, якщо не враховувати окремих спалахів від Динамо Загреб. Чемпіонат їхній може й не дотягує до нашого, але скількох же зірок випускають тамтешні школи! Ці хлопці, не розбещені вдома великими грошима, прагнуть підвищувати майстерність, йти вперед і грати в інших європейських країнах. Натомість наш середньостатистичний гравець заробляв в Україні вдвічі більше, ніж міг би отримати в умовній Німеччині. То нащо йому туди їхати, нащо прогресувати?

– Коли перебуваєте у тривалих відрядженнях, часу на футбольні новини немає?

– За футбольними новинами завжди слідкую. У 90-х передплачував газету "Український футбол" і журнал "Футбол". Зараз ситуація змінилася. Футбольні новини черпаю із ресурсу Футбол 24, додаток – завжди на телефоні, а також із MyScore.

Другий момент: коли перебуваю у відрядженнях, завжди намагаюся потрапити на місцевий стадіон, сфотографуватися там і, якщо пощастить, піти на гру. У Стамбулі відвідав дербі Галатасарай – Фенербахче, на Сан-Сіро переглянув матч Інтера у Лізі чемпіонів, на Ноу Камп – Барсу проти Сельти. Бував на іграх Аякса, Гамбурга… У 2008-му, коли перебував у Великій Британії, потрапив до невеличкого міста Йовіл. Тамтешня команда грала тоді ще у Конференції.

– Де найкрутіша атмосфера?

– У Стамбулі, це було справжнє божевілля. Але все ж гра, яка дуже запам’яталася – Борусія Дортмунд проти Шальке, коли Ярмоленко і Коноплянка вийшли на поле. Борусія вела 4:0 після першого тайму, але все закінчилося 4:4. То був якийсь футбольний оргазм. Спогад на все життя.

– Чи є в українському футболі персонажі, про яких вам було б цікаво зробити грунтовний відеоматеріал?

– Оця сучасна хвиля сільських, аграрних футбольних команд мені дуже цікава. Принаймні, це перше, про що я подумав. А перша емоція – найбільш правдива. Колись у нас була індустріальна ліга – Металург Запоріжжя, Металург Маріуполь, Металург Донецьк, Металіст… Зараз футбольне обличчя дуже змінилося, виникли українські Хоффенхайми.

До речі, знайомий із паном Поворознюком, президентом Інгульця. Колись давно, коли ще жив у Криму, я підпрацьовував в аграрному журналі "Нива" і приїхав до нього, щоб написати статтю. Це був десь 2006 рік.

– Яким був Поворознюк у той час? Фермер-початківець?

– Він вже був доволі потужним аграрієм і настільки ж харизматичним, яким є зараз. Будував амбітні плани і сказав мені: "Моя команда буде грати у Вищій лізі і єврокубках". Я посміявся: "Григорович, яка Вища ліга? Ви у селі". А бачите – він вже тут. І я впевнений, що колись Інгулець потрапить, як мінімум, до Ліги Європи.