"У нас зараз зразкова країна": легенда українського хокею переміг важку хворобу і працює водієм швидкої
Вибухове і відверте інтерв'ю Спорт 24 з уславленим форвардом київського Сокола та збірної України.
Такі люди формують українську націю. Відважні, хоробрі та жертовні. Усіма цими чеснотами володіє Василь Бобровников – видатний український хокеїст, багаторазовий чемпіон країни, учасник чемпіонатів світу та Олімпійських ігор і просто символ київського Сокола. Людина, яка заслуговує на окремий величезний матеріал за мотивами блискавичної кар'єри. Проте спортивні спогади слід відкласти до кращих часів.
Нинішня місія Василя Валентиновича, мабуть, найважливіша у його житті. Із початком війни Бобровников залишив роботу у хокейній школі "Крижинка" і робить свій внесок в перемогу України над російськими загарбниками.
На годиннику майже північ, а наша розмова може перерватися будь-якої миті. Бобровников попереджає – зараз він на чергуванні.
"Метрів за 500 від мого дому ракета приземлилася"
– Я мешкаю під Києвом. Нашу сільську амбулаторію перепрофілювали під шпиталь. Тут я працюю водієм карети швидкої допомоги. Одній людині важко цілодобово перебувати на варті. Тому я допомагаю і заступаю на 12-годинне чергування.
– Давно взялися за цю справу?
– Протягом перших трьох днів з початку вторгнення долучився до формування блокпосту, створення загород у нашому населеному пункті. А після цього перебрався у лікарню. Крім того, розвожу по навколишніх селах гуманітарну допомогу: ліки, одяг, продукти харчування. Переважно відвідуємо пенсіонерів та допомагаємо сім’ям із маленькими дітьми.
– Робота водія "швидкої" вимагає особливих навичок та створює додаткову відповідальність. Погодьтеся, не кожен зумів би впоратися.
– Нині не ті часи, щоб довго думати. Я відчув у собі силу. Як на мене, поки свої завдання виконую.
– Ночі у вас зазвичай безсонні?
– Години сну мені вистачає. Коли ти морально готовий до цього, то безсоння не є страшним. Звичайно, наступний день трохи важкуватий. Але це зовсім не проблема.
– Мій товариш працював у бригаді екстреної медичної допомоги. Казав, що під час викликів трапляються абсолютно усі ситуації, які тільки може уявити людський мозок. Вам не важко у психологічному плані?
– Ні. Якщо б у перший чи другий день трапилося щось надзвичайне… Хоча на другий день метрів за 500 від мого дому ракета приземлилася… Якщо б трапилося щось дуже нервове з самого початку, то, можливо, реакція була б більш серйозною. Я не скажу, що став черствим та грубим, просто морально налаштований. Це війна, а не дитячі іграшки. Та й спортивне минуле дається взнаки. Я бачив багато крові та різноманітних травм.
"Розумію, що у тому свинарнику діється"
– Нас усіх болить душа за Україну та кожну людину, яка відчула жахіття війни. Однак харків'яни додатково відчувають біль через Салтівку та площу Свободи, а маріупольці – через Драмтеатр і взагалі через знищене місто. Вам, як корінному киянину, боляче дивитися на руйнацію Києва?
– Болить, але, скоріше, не за будівлі чи навіть пам'ятки архітектури. Рідні, знайомі, друзі, сусіди і просто люди – передусім переживаю за них. Жахнули торговий центр? Ми його відбудуємо, а життя дається лише раз. Люди тут гинуть сотнями. Це надзвичайно багато і непоправно.
– За останній період ми пройшли різні стадії сприйняття того, що рашисти зробили з нашим життям. Ви теж відчували почергову зміну гніву, радості, гордості та безпорадності?
– Безперечно. У буденному житті ти міг прокинутися не з тієї ноги, захандрити. І не завжди розумів, чому все саме так. А тепер усі наші емоції залежні від ситуації за вікном. Є певні успіхи у ЗСУ – радієш, виникає загроза – починаєш думати, дізнаєшся про загибель наших десантників у Миколаєві – це морально вбиває. Проте я намагаюся боротися і зберігати бойових дух.
– Для більшості українських спортсменів спорт перестав бути поза політикою лише у 2022-му. Підозрюю, ви свій вибір зробили набагато раніше?
– Так, у 2014-му. Я не казатиму, що задовго до цього усе знав. Розумієте, життя доволі швидке і багато речей здатні забруднювати мозок, забирати вміння тверезо дивитися на різні речі. Саме у 2014-му я зрозумів повністю усе. Так, я маю знайомих у росії, але зберігаю стосунки тільки з людьми, у яких впевнений. І які усі ці роки не підтримували цього х*йла. Дехто з них – заручник обставин. Я не можу їм сказати: "Чому ви не виходите на вулиці?" Розумію, що у тому свинарнику діється. До того ж моя дружина має російський паспорт, а її мама дотепер мешкає там.
"Бувають сльози гіркі і сльози від радощів"
– Коли ми з вами домовлялися на інтерв'ю, ви риторично запитали: "У всіх зараз однакові погляди. Хіба справді ще є такі відверті ватники?" У вашому оточенні таких більше немає?
– Мені одразу на згадку припадає один випадок, що стосується дуже відомої у хокейних колах людини. Не називатиму прізвища, аби не робити антирекламу їй тодішній і рекламу теперішній. У 2014-му завдяки близькому товаришу я дізнавався правдиву інформацію про ситуацію в АТО, зокрема, про наявність там російських військових. А потім розповідав про це згаданому вище хокеїсту.
– Той не вірив?
– Доводив із піною в роті: "Як? Не може бути. Який русскій десант?" Я ж пояснював – мені людина розповідала, яка неодноразово їздила на Донбас. Усе дарма. Проте зараз відбувся злам – той хокеїст записався у територіальну оборону.
– Ваш товариш-хокеїст у територіальній обороні, героїчні вчинки цивільних громадян, подвиги ЗСУ. Це моменти, які змушують нас пишатися тим, що ми є українцями?
– Знаєте, у нас зараз зразкова країна. Це щось неможливе. Люди згуртувалися і працюють в одному напрямку. Раніше із Збройними Силами України було пов'язано чимало бруду. Але на даний момент я розумію, що командування у нас адекватне, діє чітко і я майже впевнений, що у нас все буде добре. Так, жертви є, вони будуть – нікуди не дінешся, це війна. У тому й парадокс – на фоні постійних трагедій ми відчуваємо піднесення, душа чиста, душа літає.
– Ранок 24 лютого змінив світогляд мільйонів українців. Яким він видався для вас?
– Я його узагалі не пам'ятаю. У голові крутилося тільки одне питання "Що далі робити?" Враховуючи те, що ми живемо у селі, я розпочав господарські процеси. Плюс пішов на чергування, зайнявся організаційними аспектами. А ще на третій день війни у сусіда будинок згорів. Ці дні були такими насиченими, що я не мав часу на переживання.
– Що вас найбільше вразило?
– Тримати емоції у собі, тим більше, у такі моменти – вкрай важко. Бувають сльози гіркі і сльози від радощів. Щастя від того, що наші хлопці перетворюють окупантів на дохляків, від спаленої техніки, від наших перемог. Я не можу сказати, якої емоції за час війни я не переживав. Відчув увесь спектр. А ні, знаю – байдужості. От цього у мене не було.
"Лежиш у напівтемряві і чекаєш, що зараз лінія піде рівно"
– Які речі вас особливо дратували у нашому довоєнному суспільстві?
– Я часто злився на співвітчизників, які ставили тавро: той політик – хороший, той – поганий. Потім розберемося з усіма. Цієї миті ми усі – одна країна. Втік хтось за кордон з готівкою чи, може, в ужгородських ресторанах відсиджується… Розберемося. Сподіваюся, що правління після війни у нас буде жорстке. Воєнний стан скасують, але воєнної доктрини треба дотримуватися. Хтось сяде, хтось поїде слідом за русскім карабльом. Буде чистилище, як у фільмі Невзорова. І хоч наші діти побачать, як має жити добра і чесна українська людина.
– Вам 50, позаду кар'єра, насичена травмами. Спорт певною мірою допомагає, але водночас через нього у фізичному плані почуваєтеся не дуже комфортно?
– Спорт допомагає у голові. Фізично я хотів би почуватися краще – коліно поболює. Та й раніше я мав неприємну операцію, переніс хворобу. Це забрало у мене багато сил. Утім я не скаржуся. Що вмію, те і роблю. Розумію, що можу сидіти в окопі, проте під час виконання важких завдань можу стати тягарем. Якщо ж виникне потреба, то від цього не втечеш. Боротимуся до останнього подиху.
– Власне, про вашу хворобу. У 2017-му у вас виявили онкологічне захворювання. Це стало для вас несподіванкою?
– Це трапилося раптово, спонтанно. Я нічого не відчував, усе було нормально. Жодних симптомів – а далі тільки шок. Пізніше усе розвивалося швидко: аналізи, операція… Наступні два тижні ти – зомбі. Потім ще місяць і ти вже ходячий зомбі. Вітер зносить на вулиці. Однак минув час, а я поступово повернувся до життя.
– Хвороба загартувала характер?
– Ні. Характер закладається не у такому пізньому віці. А от погляд на життя – змінила. У такі миті розумієш, що треба радіти кожному ранку. І це не просто слова. Кожна людина, яка пройшла через щось схоже… Усі ми бачили у фільмах, як серце б'ється на моніторі. Втім, коли ти у напівтемряві лежиш у реанімації і бачиш своє серце на екрані. І чекаєш, що зараз не дай, Боже, лінія піде рівно… Це змушує по-іншому ставитися до життя.
"У Москві бидлота суцільна живе, яка вважає себе вищою расою"
– У середині 90-х ви грали у російському хокейному чемпіонаті. Відмінність між нашими народами вам здається суттєвою?
– Виділю чотири міста: Москва, Пітер, Нижній Новгород і Казань. У Санкт-Петербурзі я навчався у Вищій школі тренерів. Якщо ти у цьому місті підходиш до людини і запитуєш, як пройти кудись, то вона може за руку тебе взяти і відвести. Москва – це биківня. Я би зрадів, якби вона зі своїми історичними пам’ятками – хоча яка у них історія – щоб вона зникла. Там бидлота суцільна живе, яка вважає себе вищою расою. Про Нижній Новгород у мене мало спогадів, мешкав я там недовго. Щодо Казані, то згадки залишилися хороші. Чому? Бо там не росіяни живуть.
– Тамтешні татари інші?
– Наведу приклад. Здається, у 1996-му до мене приїхала у Казань дружина. Одразу після тренувань я вибігав зі спорткомплексу і поспішав до жінки, яка зупинилася у сусідньому готелі. Хлопці з команди, а виступав я за Ак Барс, здивувалися: "Ти чого туди бігаєш?" Я пояснив, що дружина тут лише на два тижні і я поселив її у готелі, що розташований якнайближче до катка, щоб час на добирання не тратити. На ранок мені принесли ключі від квартири, що неподалік катка.
– Хороший жест.
– Власники помешкання переїхали до тещі і сказали: "Можеш жити місяць чи навіть рік. Не турбуйся". Відтоді у мене з’явилося бажання, щоб Башкирія, Татарстан та інші утворення отримали незалежність. Це не один такий випадок – там дійсно люди інші, не росіяни. Просто так історично склалося, що вони опинилися у складі цієї імперії. Однак зараз має діяти колективна відповідальність – споживайте своє лайно самі.
– Жарти на основі національної приналежності за поребриком – це звичне явище?
– Як правило, ні. Лише у Москві. "Ти хто такий? Звідки ти?" – вони так зверхньо ставляться до усіх приїжджих. Це місто просто не потрібне нікому і заслуговує бути стертим.
– Телефонувати у сусідню країну і відкривати очі тамтешньому населенню варто?
– Ні. Там надії немає. Якщо людина упорота, а усю інформацію бере з ящика, то розмовляти з нею нема про що. Для кацапів це норма. Я спілкуюся з латвійськими хокеїстами, з литовськими, та з росіянами не хочу. Немає сенсу.
– Попри розуміння того, з ким ми маємо справу, у певний момент здавалося, що вони не зможуть розстрілювати гуманітарні конвої, вбивати дітей, руйнувати архітектурні пам’ятки та знищувати зоопарки. Проте кожного разу русня пробиває дно. Марно розраховувати хоч на якісь обмеження людяності для них?
– Сподіватися на це не варто. Якщо взяти окрему роту кацапів, то, ймовірно, існує кілька людей, які не в змозі зробити це. Але у стаді вони здатні на будь-що. Від них можна очікувати усього.
– Українці налаштовані рішуче і не сумніваються у тому, що виженуть загарбників зі своєї землі. Про яку найбільш приземлену річ мрієте після перемоги?
– Якби я хотів їсти, то, може, про якусь особливу страву задумався б. Та у мене після тієї болячки немає зовсім апетиту. Я щиро хочу перемогти. А далі і поїздити по країні можна, і коньячку випити. Мабуть, ще трубку запалю. Мені подарували її на 50-річчя. Я чекав, коли випаде слушна нагода. Після перемоги України така нагода настане.
Інші інтерв'ю Спорт 24