Степаненко оцінив вплив війни на футбол: "Ми маємо свій обов’язок перед країною"

"О 5-й ранку я почув звуки вибухів. Я прокинувся і почав читати новини. Ми зрозуміли, що почалася війна. Одразу ми з родиною пішли в підвал нашого будинку. У нас були їжа, вода та ліки, тож ми пробули там три дні.

Якщо подумати про ситуацію, ти втомлюєшся і іноді не можеш виступати якнайкраще. Моя сім’я живе за кордоном, тому востаннє ми були разом у серпні. Бути так довго від своєї родини недобре ні для батька, ні для чоловіка. Важко і фізично, і психологічно, тому що не вистачає часу на відновлення. Поїздки такі довгі, ти сидиш в автобусі, не можеш зробити деякі процедури, як це зазвичай роблять команди в цей час.

Ми справляємося з цим середовищем, тому що граємо в цій ситуації два з половиною роки, але, чесно кажучи, фізично і морально це важко. Одного разу ми грали в Дніпрі. Це приблизно 250 км від місця бойових дій, тому російським ракетам туди легко дістатися. Ми грали шість годин. Ми почали о 15.00, а закінчили о 21.00. У нас було три-чотири повітряні тривоги.

Важко, оскільки тебе відправляють у підвал – розминаєшся раз, другий, третій – і можеш втратити мотивацію до гри. Іноді ви сидите всі разом: інша команда, судді. І ви просто розумієте, що це не про футбол. Ми маємо свій обов’язок перед країною. Ми намагаємося конкурувати, робити все можливе, тому що наші люди дуже борються.

Ви розумієте, що в будь-який момент може статися щось погане. Це почуття завжди всередині вас. Тому люди, які живуть у мирі, часом не усвідомлюють, що таке війна. Вони можуть бачити це по телебаченню, вони можуть чути новини, але ви не усвідомлюєте цих почуттів – гніву, розбитого серця.

Багато людей мого віку зараз в армії, вони захищають країну і залишили сім’ї, дітей. Ми це розуміємо, і тому ми маємо за честь грати у футбол. Ми можемо представляти нашу країну в Європі та світі. Ми можемо надіслати повідомлення та розмахувати нашим прапором", – наводить слова Степаненка The Standard.