Екс-футболіст Карпат – про жахи війни та поранення: "Танк бив по ямках дуже влучно і дуже страшно"

"Вже ходжу без милиць. Після останнього відвідання госпіталю дозволили їх відкинути. Розходжую ногу, йду на поправку. Ще процес реабілітації – має бути все добре. Був 4,5 місяці на лікуванні. Моя лікарка сказала, що контузія так швидко не лікується. Відновлення розпочнеться лише через 2-3 роки після того, як закінчиться війна. Потрібен спокій. А зараз змінюється погода – і змінюється стан. Фізичний, психологічний. Але загалом – вже набагато краще, ніж то було, коли я приїхав.

Ми були ближче до Кремінної. Це сталося 24 листопада. По наших позиціях щільно працювали танки. В один із таких днів ми замінили хлопців, а танк змінив час роботи. Спочатку він з 9 по 12 годину працював чітко, а потім почав з 12-ї. Обстрілював і перезаряджався. Ми мали 20-30 хвилин, щоб трохи окопатися чи навіть банально в туалет сходити.

Я був з командиром взводу і взводним лікарем в одній ямці. Прилетіло за 1,5-2 метри від ямки. Дерева повалило, дивом нас не засипало. Перше враження – що я загинув. Кількома днями раніше наш молодий хлопчина, мій тезко, поліг саме після танкового обстрілу. Лежу і, вважаючи, що загинув, думаю: "Зате нічого не болить". Дивлюся на свою руку, яка в обвислому положенні: "Ще й руку відірвало". А потім бачу, як палець смикнувся. Поступово я отямився і зрозумів, що живий.

Наслідки контузії? Важче в психологічному плані. У фізичному – постійний шум у голові, який практично ніколи не припиняється. Коли приїхав зі сходу у відпустку, потрібно було зробити МРТ голови. Мене засунули в той апарат – і почалась паніка. Витягнули – МРТ я зробити не зміг. Через кілька днів прийшов анестезіолог – мене не присипляли, але розслабили. І лише в такий спосіб зробили МРТ. Панічні атаки на початку були дуже серйозні. Часто траплялися у ліфті – наче клаустрофобія. Буває, ні з того ні з сього, тобі наче добре було, а раптово стає погано – навіть не фізично, а морально. І, знову ж таки, реакція на погоду. Все пов’язано. Звичайно – війна, але й крім війни новини не тішать. Хтось весілля шикарне робить, хтось гуманітарку краде. Через те все переживаєш, а це не додає плюсів до відновлення.

Чи багато побратимів загинуло? З нашої роти – четверо осіб. А коли ще був на сході, з мого відділення молодий Юрко загинув. Зараз у нашій бригаді всі хочуть перевестися, тож там мало залишилось тих, кого я знав. З тридцяти осіб мого взводу залишилося двоє-троє, всі інші – нові хлопці. Я також хочу перевестися. Вже маю наказ на переведення зі 125-ї бригади.

Мій товариш із регулярних військ, офіцер, якось запитав: "Ти в якій бригаді?" – "125-та", – кажу. Він такий: "Як тебе туди занесло? Це ж "галицька свіжина". На жаль, так воно і є. Коли у 2014-му почалася війна, багато хлопців розповідали, що відправляють "на м’ясо". Я того не розумів: "Як на м’ясо? Що, командування взагалі недолуге?" Але коли приїхали туди – наче в якомусь тирі почувались. Ми були з автоматами, а проти нас артилерія, танки, фосфор… Я не військовий, але знав, як що звучить і летить – "град", міномет…

Якщо ти в чесному бою загинув або знищив ворога – це чесний бій. Ти з автоматом, він з автоматом. Але коли ти з автоматом, а проти тебе артилерія і танки… Найстрашніше – це танк. У краматорському госпіталі нас розподіляли – когось у Дніпро, когось деінде. Там я зустрів одного пораненого танкіста. "Як з вами боротися?" – запитали його. Він каже: "Нереально. То хіба вже артилерія чи дрони. До трьох кілометрів я бачу в приціл". У нас не була окопна війна. Прості ямки. "Ось ваша позиція". Трошки ми порили, потім нас замінили хлопці. Танк бив по ямках – дуже влучно і дуже страшно. Міномет – ти чуєш, як вилітає, і можеш встигнути. А танк… Якщо ти почув вибух – отже залишився живий", – розповів Онисько в інтервʼю "Футбол 24".