УКР РУС

"Хотів взяти автограф у Сабоніса, але зніяковів": легенда нашого баскету – про долоню Майкла Джордана і Біблію у потязі

13 вересня 2022 , 10:35 / Читать на русском

Відверте інтерв'ю Спорт 24 із Ярославом Зубрицьким, екс-форвардом Політехніки-Галичини, Денді-Баскета, Одеси, Хіміка та ряду інших клубів.

Для Львова він є баскетбольною легендою. Зрештою, на всеукраїнському рівні постать Ярослава Зубрицького теж можна вважати знаковою, адже він був частиною великих команд. У 90-х запалював у Денді-Баскет та ЦСКА-Ріко, на початку "нульових" вигравав золото чемпіонату з Одесою, а ще через кілька років вважався незамінним у Хіміку Звездана Мітровіча. Зубрицький був близьким і до визначного досягнення з рідною львівською Політехнікою-Галичиною, проте зупинився за крок від бронзових медалей у 2008-му.

Після завершення ігрової кар‘єри Ярослав Зубрицький розпочав тренерську діяльність і вже у якості наставника Львівської Політехніки продовжує займатися улюбленою справою. Про глибинного Анатолія Заверикіна, молодого Станіслава Медведенка, легендарного Вадима Пудзирея, запального Желько Лукаїча та інших яскравих баскетбольних особистостей Ярослав Зубрицький розповів у інтерв'ю Спорт 24.

"Не личить підходити до бізнесменів і розпочинати розмову про баскетбол"

– Пане Ярославе, чи маєте ви інформацію щодо майбутнього баскетбольного сезону та чи виступатиме далі Львівська Політехніка?

– Так, ми братимемо участь у новому сезоні. Щодо його формату – достеменно невідомо, але, скоріш за все, Вищу та Першу ліги об'єднають. Матчі відбуватимуться переважно на заході країни. Львівська Політехніка робитиме ставку на молодь, на студентів. Крім того, планую залучити 2-3 гравців із Львівського державного університету фізичної культури. Якщо з'являться певні інвестиції, запросимо також кількох досвідчених баскетболістів.

– Окрім тренерських обов'язків, ви очолюєте Львівську обласну баскетбольну федерацію.

– Для мене це нова посада. Тут своя специфіка, адже це адміністративна робота. У час війни займатися пошуком коштів непросто. Мені навіть не личить підходити до бізнесменів і розпочинати розмову про баскетбол. Потреби у суспільства та країни інші – насамперед це допомога фронту. І це має бути пріоритетом.

– Минулий сезон складно назвати вдалим для Львівської Політехніки. У Вищій лізі ваша команда лише програвала. Важко сприймати такі результати?

– Дуже важко. Проте у позаминулому сезоні, коли ми мали у складі Миколу Полюляка та Володимира Орленка, ми потрапили у стикові матчі, і загалом демонстрували хороший рівень баскетболу. Як бачимо, для виконання завдання достатньо 2-3 досвідчених баскетболістів. Поки кошти відсутні – маємо те, що маємо. Залишається розвивати молодь.

– До речі, про Орленка. Під час окупації Маріуполя з’явилася інформація про його зникнення. Згодом, на щастя, Володимир все ж вийшов на зв'язок. Ви спілкувалися з ним нещодавно?

– Так, ми розмовляли і Володя розповідав мені про усі ці події. Спочатку в Маріуполі було відносно спокійно, він залишався у місті. Коли ж на Маріуполь розпочався інтенсивний наступ, він виїхати не встиг. Довелося місяць переховуватися по підвалах. Дякувати Богу, Орленко зумів виїхати. Збирався у Запоріжжя, але через інформаційний вакуум повернувся у свій рідний Донецьк, де й поки перебуває.

"Баскетбол і Джордан – це одне ціле"

– Наприкінці серпня Орленку виповнилося 37. Ви грали ще довше – до 42. Все ще отримували задоволення від гри?

– Мабуть, після 35 років настає такий період, коли ти отримуєш задоволення лише від ігор. Усе решта – тренувальний процес, збори – скоріше, обов'язок. Проте сама гра дарує виключно позитив.

– Режим тримати ставало все важче, чи правильне харчування і належний сон стали стилем життя?

– Це те, що виробилося багато років тому. Сніданок, тренування, відпочинок, потім знову тренування. Ти просто до автоматизму це відпрацьовуєш, якщо хочеш якісно виглядати на майданчику. Коли з'являється сім'я, режим трохи змінюється, але організм звикає. Перед сном, наприклад, намагався менше їсти, однак це не дієта. Просто так було комфортно.

– В юності нічний сон переривався через перегляд матчів НБА?

– Мої матчі НБА – це Чикаго Буллз. Записував їх, інколи дивився у прямому ефірі. У мене було два кумири. За Океаном – Майкл Джордан, а тут – Арвідас Сабоніс. До речі, коли я працював асистентом головного тренера збірної України, зустрівся із Сабонісом. Хотів навіть автограф у нього взяти, але не пересилив себе – почувався ніяково. Тому ні автографа, ні фотографії з кумиром не маю.

– Хоча б сказали Сабонісу про своє захоплення?

– Ні. Просто привітався і все. Не знаю його внутрішнього світу, але спокій та стриманість сподобалися. Словами важко передати – просто відчуваєш, що поруч з тобою жива легенда.

– Гра Джордана – це теж із категорії того, що складно описати?

– Я багато читав про нього. Інформацію, в основному, черпав із газет. Ніколи не забуду випуск "Спорт-Експресу", у якому надрукували відбиток руки Майкла. Я порівнював зі своєю – руки Джордана значно більші за мої, хоча за зростом він навіть трохи нижчий за мене. Унікальна людина! Іншої такої немає. Кобі Браянт – чудовий гравець, але Джордан, як на мене, сильніший.

– Як щодо Леброна?

– Теж хороший. Проте такої пластичності і такої легкості не має. Баскетбол і Джордан – це одне ціле.

"У свої 80 років Заверикін проводив повноцінне тренування на ногах"

– У дитинстві ви тривалий час присвятили волейболу. Баскетбол з’явився у вашому житті пізніше?

– Я мешкав у районі автовокзалу на Стрийській, в одному з військових будиночків. Волейболом займався у 46-й школі на Науковій. Ходив на секцію до класу 10-го. А потім батько попросив баскетбольного тренера Анатолія Заверикіна, щоб той глянув на мене. І вже з 10-го класу я відвідував 22-й корпус Львівської політехніки у Стрийському парку.

– Пластичність і стрибучість, набуті у волейболі, вам допомагали?

– Парадоксально, та ні пластичності, ні стрибучості у мене не було. І тому добре, що я не зробив вибір на користь волейболу. Адже без цих якостей там нема чого робити. А у баскетболі завдяки хитрощам це можна нівелювати.

Зубрицький проти Говерли / Фото Євгена Кравса

– Якби не Заверикін, то шансів розкритися у баскетболі ви б не мали?

– Однозначно не було б нічого. Він надзвичайно багато уваги приділяв мені. Скільки я не просив – він тренувався зі мною. Лише завдяки Анатолію Миколайовичу я реалізувався як гравець, а потім і як тренер.

– Останні роки ви працювали разом – фактично аж до самої смерті Анатолія Миколайовича.

– Заверикін був другим тренером у Львівській Політехніці, ми щоденно їздили на роботу. Я заїжджав по нього, ми разом вирушали на тренування. Тоді Анатолій Миколайович захворів на ковід, випав з ритму через карантин. Варто сказати, що Заверикін був у хорошій формі, та буквально за три місяці його не стало. Для мене це величезна втрата. Озвучу лише один факт. У свої 80 років він проводив повноцінне тренування на ногах. Не сідав та не відпочивав узагалі – це фанат своєї справи.  

"Приходжу в офіс, а мені протягують ключі від квартири і кажуть: "Це твоє"

– Після кількох років із Заверикіним у Львові ви їдете у столицю. У 1996-му в Денді-Баскет вас запрошував головний тренер Андрій Подковиров?

– Ми зустрічалися з Денді-Баскет в Кубку України, також у чемпіонаті. Я непогано зіграв, одного разу Політехніка виграла. Умовно кажучи, зарекомендував себе. Але знову маю подякувати Заверикіну – за те, що відпустив мене зі Львова. Паралельно мене кликали у Рівне, утім Денді-Баскет на той час вважався одним із грандів нашого баскетболу.

– Переїзд у Київ був для вас виходом із зони комфорту?

– Передусім важко було у фізичному плані, то був новий рівень. Полегшував мою адаптацію класний колектив, хороші побутові умови. Залишалося тільки працювати і думати про баскетбол. Крім того, мені багато підказував Євген Мурзін. Ми могли залишатися після тренувань, відпрацьовувати певні моменти. Через багато років Євген покликав мене своїм асистентом у збірну України.

– У Денді-Баскеті ви на власні очі бачили перші кроки юного Станіслава Медведенка.

– Станіслав – дійсно талановитий баскетболіст. Він мав зріст, пластичність, хорошу координацію – прекрасні дані для того, щоб розвиватися. Згодом Медведенко потрапив у БК Київ. І мені здається, що там Олександр Волков тільки допоміг розвинути цей талант. Станіслав скористався таким поштовхом і виріс до гравця рівня НБА.

У грі з Дніпро-Азотом / Фото Євгена Кравса

– Президентом Денді-Баскету був Михайло Бродський. Наскільки сильно він був інтегрований у тренувальний процес і чи, наприклад, не втручався у тренерські справи?

– Принаймні, мені про це нічого не відомо. Бачив його на тренуваннях, він горів баскетболом. Це людина-фанат. Можу тільки розповісти про свою історію взаємин з Бродським. Коли я перейшов у Денді-Баскет, то підписав контракт, стабільно отримував зарплату. Минув рік, я приходжу в офіс, а мені протягують ключі від квартири і кажуть: "Це твоє, переселяйся і живи там". Таких президентів рідко зустрінеш. У мене ж діяв контракт, ніяких додаткових зобов'язань, це виключно його бажання.

"Пудзирей має чудову рису – ненавидить програвати"

– У 1998-му слідом за Подковировим із Денді-Баскет у ЦСКА-Ріко переходять кілька виконавців, зокрема і ви.

– Клуб Бродського потрапив у скрутне фінансова становище, оскільки Михайло Юрійович зіткнувся з проблемами. Врешті-решт Денді-Баскет розформували.

– У першому ж сезоні в новій команді ви зупинилися за крок від чемпіонства. Фінальна серія із БІПА-Мода-СКА виявилася драматичною?

– Ми мали вигравати, утім поступилися 2:3. Наступного року від нас навіть через ту невдачу спонсори відмовилися. Складалося враження, що ми аж занадто хочемо стати чемпіонами. Пригадую, другий матч в Одесі виграли і рахунок у серії став 1:1. Наступного дня вели у рахунку практично до самої сирени, але не втримали перевагу. Та друга одеська гра була ключовою. Хоч потім у Києві ми зрівняли рахунок, але в останній зустрічі поступилися.

– За іронією долі наступний чемпіонат ви розпочали в Одесі, де нарешті таки стали чемпіоном України. Мабуть, головна асоціація з одеським баскетболом – постать Вадима Пудзирея.

– Вадим – це легенда. В Одесі його усі знають. Пудзирей – фанат баскетболу. Теж дуже довго грав і всю кар'єру провів у рідному місті. Думаю, якби він відважився на переїзд у Європу, то міг себе і там реалізувати. Це класний перший номер – високий, атлетичний, нестандартний. А ще має чудову рису – ненавидить програвати. Ми з ним змагалися у настільний теніс, більярд, футбол. У все, що тільки можна. А про баскетбол узагалі мовчу – Вадим просто зобов'язаний виграти. Спортсмен на сто відсотків.

МБК Одеса, 2002 рік / Фото Євгена Кравса

– У БК Одеса ви працювали під керівництвом Віталія Лебединцева, з яким потім ще й стали чемпіоном Болгарії. Що почерпнули у цього тренера?

– У Києві мене все влаштовувало, я звик до міста, тому переїзд в Одесу був непростим рішенням. Однак завдяки саме Віталію Лебединцеву мій адаптаційний період минув швидко. А ще важливо те, що я мав багато ігрового часу. Коли в Одесі відбулися зміни, Лебединцев запропонував варіант із болгарським Ямболгазом. Ми провели чудовий сезон, стали чемпіонами країни. На жаль, не виграли Кубок, але виступали в NEBL, потрапили там у четвірку найкращих. І життя у містечку Ямбол мені подобалося. Принаймні, зал там завжди заповнювався.

– Якось ви згадували про проблеми із залом в Одесі. Часто зустрічалися з недоліками інфраструктурного характеру в Україні?

– Ми грали в одеському Палаці спорту, а тренувалися в іншому залі. Обслуговувати це все фінансово затратно. Тому взимку було завжди холодно, неприємно. Проте будь-які проблеми на майданчику компенсовувало саме життя в Одесі. Це прекрасне місто зі своїм колоритом. Ті п'ять років згадую з особливим теплом.

"Мурзін кидав не за канонами, з-за голови"

– Ваш перший іноземний тренер – Звездан Мітровіч, з яким ви зустрілися у Хіміку. Абсолютно інший підхід та стиль управління командою?

– Це класичний представник югославської школи тренерів. Звездан народився у Чорногорії, тренував тамтешню збірну. Фішка Мітровіча у системному баскетболі. Головний атрибут гри – злагоджена гра у захисті. Цьому аспекту ми приділяли максимум уваги. У Мітровіча хаосу на паркеті бути не може. Імпровізація? Так. Але це має приносити очки. У всьому іншому ти повинен слухати тренера і відпрацьовувати комбінації. Відверто кажучи, я дуже багато почерпнув у Звездана в контексті захисту.

– Мітровіч із категорії тих, які можуть запалити колектив і покричати?

– Так. Ну вони всі такі. У Львові я працював з іншими балканцями: Уваліним та Лукаїчем. Вони теж емоційні. Проте за межами майданчика – чудові люди. Тут робота, а там – усе решта.

– Окрім тренера-балканця, у Хіміку було чимало його земляків.

– Багато з них були справжніми майстрами. Подобалася гра Дубравко Земліча. Він цікавий хоча б тому, що структуру має небаскетбольну, у нього відсутні великі м'язи, зате володіє класною технікою та чітким кидком. Зрештою, у Южному не було топ-гравців. Можливо, тому ми постійно перебували поруч із першим місцем, та чемпіонами так і не стали.

– Якщо говорити про ваших суперників. За час кар’єри, кого можете назвати найбільш незручним?

– Першим на згадку приходить вже покійний Саша Окунський – чудовий баскетболіст та людина. Я навіть трохи грав із ним в одній команді і можу сказати, що Олександр не мав слабких місць. Передача, бачення майданчика, кидок… Схожий за рівнем – Євген Мурзін. Ще один великий гравець з неповторною технікою. Кидок, наприклад, мав нестандартний.

– У чому його особливість?

– Мурзін кидав не за канонами. З-за голови. Проте це не заважало йому забивати по 50 очок за гру. Серед легіонерів відзначу Халіда Ель-Аміна – надзвичайно цікавий баскетболіст.

"На тренуваннях у Лукаїча було дуже важко – це постійний пресинг"

– У 2007-му ви повертаєтеся до Львова, де стаєте частиною прекрасної команди Валентина Вороніна.

– Головне вміння цього тренера – проведення якісної селекції. Воронін умів будувати команду. Ми боролися з Хіміком за третє місце і дивом втратили бронзу. Склад Політехніки тих часів – мінімум легіонерів, майже усі українці або ж представники сусідніх країн, тільки один серб Нікола Булаїч. Усі товаришували за межами залу, сім'ями збиралися, дружили у повсякденному житті.

– Один із найбільш яскравих персонажів тієї команди – білорус Павло Улянко. Здавалося, міг досягти більшого.

– Павло – дуже хороша людина та нестандартний гравець. Здатен був грати і третього номера, і четвертого. Взагалі та команда грала у баскетбол головою. Ми мали різнопланових гравців. Той же Діма Кузьмін – доволі високий, як для першого номера. Або Володя Голубєв – деякі матчі вирішував сам. А Володя Гуртовий?

– Справжній улюбленець львівських вболівальників.

– Це взагалі фанат баскетболу! Людина потренувалася, після цього пішла у качалку. А тоді сказала "Класно пішло" і ще три години взялася ноги качати. Унікум! Я ходив у зал, та робив це без системності. Подивився на Гуртового і змінив методику. Словом, команда у Вороніна була ідеальна. Прикро, що ми не змогли її зберегти на наступний сезон.

– Випадкові легіонери часто траплялися вам на шляху?

– Вони усюди були. І в Хіміку теж. Але це бізнес, селекція. Без цього ніяк.

Гвоздіч, Лукаїч / Фото Євгена Кравса

– Одна з найсильніших команд в історії Львова підібралася у Желько Лукаїча. Секрет її успіху якраз у тренері?

– На тренуваннях у Лукаїча було дуже важко – це постійний пресинг. Ти повинен виконувати лише те, що каже тренер. Не можна бездумно бігати. Ми готувалися до кожної гри, розбирали кожного суперника, запам'ятовували усі комбінації опонента. Це дуже важко. Безперервно потрібно думати та аналізувати.

– Окремий вид мистецтва – це поведінка Лукаїча на тренерській лаві. Якщо гравець не викладався, то Желько одразу заряджав фірмовим "Девушка".

– Так і має бути – баскетбол вимагає жорсткості у кожному моменті. Особливо у захисті. Виконувати такі речі треба "через не можу". Не виконуєш? Сідай на лавку. Якби не тиск Лукаїча, то один із наших лідерів Владан Вукосавлєвіч не показував би тієї гри. Фантастичний за потенціалом гравець. Якщо потрапляє під кільце, то це гарантовані очки або ж фол. Зате який лінивий…

"Стефанишин міг зачитувати Біблію дорогою у потязі"

– На момент виступів під орудою Лукаїча ви бачили багато. Дізналися щось нове?

– Аякже. Желько мав хорошого асистента Душана Гвоздіча. Він робив відеонарізки, розбирав гравців суперника. Мені подобався такий підхід, я теж прагнув це робити. Желько – жорсткий, а Душан усе спокійно пояснював. Чудовий дует, який доповнював одне одного.

– У тій команді виступав Леонід Стефанишин, який кілька разів залишав баскетбол заради служіння Богу. У вас виникали діалоги з партнером на релігійну тематику?

– Так, розмовляли інколи. Однак на мене важко було вплинути, адже я був старшим хлопцем. Можливо, з молоддю він про це більше спілкувався. У всякому разі було цікаво послухати його притчі. Також Леонід міг зачитувати Біблію дорогою у потязі. Ми спілкувалися на різні теми.

Зубрицький атакує кільце БК Донецьк / Фото Євгена Кравса

– У 2013-му ви залишили Політехніку-Галичину і перебралися в Дніпро-Азот. Образа на рідний клуб залишилася?

– Це природно. Це мій клуб, я хотів тут дограти. Лукаїч залишався, у команді мене не бачив. Тепер з точки зору тренера я його повністю розумію. Непросто оперувати віковими гравцями. Швидкості немає, амбіції… Нехай тобі 37, ти все одно хочеш грати. Образа була, але все це забулося.

– Через кілька років ви повернулися у рідну команду, яка вже не боролася за високі місця, а тренував її зовсім юний Максим Фомічов, молодший за вас на 16 років. Ви сприймали його у якості тренера?

– Я виконував те, що тренер пропонував. Просто Максу бракувало досвіду. Тому й виникали помилки. Можливо, йому слід було більше працювати в плані комунікації саме з молоддю. Давидюк, Полюляк, Доленко, Тихонов, Дзюба, брати Тютюнники – хлопці, талановиті. За умови правильного підходу кожен з них міг розкритися у Львові.

– За велику 20-річну кар'єру ви так і не зіграли за національну збірну. Осад через це залишився?

– У 2008-му я отримав запрошення від Валентина Мельничука. Однак саме у той момент трапився розкол на дві ліги. Мене відкликали з команди і я не дебютував за збірну. Пригадую, той сезон був дуже важким, у середньому я по 33 хвилини на майданчику проводив. Приїхав у розташування збірної, почувався виснаженим. Та все одно збори пройшов, готувався до офіційних матчів. А тут цей поділ на дві ліги і все пішло шкереберть. Зрештою, я не нарікатиму. Вважаю, що провів хорошу кар'єру і абсолютно нею задоволений.

Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка

"Я почала забувати російську мову": олімпійська чемпіонка – про війну, пограбування і медаль, яку віддала в банк

"Федерація боролася за мене до останнього": герой Атланти-96 про неповторні вуса, останню спробу та смерть сина

"У Торонто мені вибили 8 зубів": Дмитро Христич став зіркою НХЛ, зіграв із Шевою у гольф і збився з ліку своїх травм