"Мені аплодував Фідель Кастро": олімпійська чемпіонка-92 – про історичне золото України і вбитого чоловіка
Марина Ткаченко для українського жіночого баскетболу – ціла епоха.
Побутує думка, що Закарпаття – це край ароматних вин і талановитих футболістів. Про баскетбол – ні слова. А даремно! Адже найвідоміша баскетболістка України 90-х є вихованкою саме закарпатської школи. Ази гри Марина Ткаченко осягала в рідному Мукачевому.
"Тоді я переважала у зрості ледь не всіх однокласників, – усміхається Марина Іванівна, поринаючи у спогади. – Тому, коли у школі проводили набір у баскетбольний клуб, я одразу потрапила в поле зору тренерів. Та мама була категорично проти баскетболу. Боялася, що у секції я підросту до неймовірних розмірів.
Щоб якось перемкнутися зі спорту, я співала у шкільному хорі, хоча голосу, признаюсь вам, не мала зовсім. Надовго мене не вистачило і, наперекір мамі, я таки записалася у баскетбольну секцію. Першими моїми наставницями стали Валентина Гомонай і Наталя Юдольська. Саме їм я завдячую все, чого змогла згодом досягти у баскетболі".
Варто визнати: при совку талановитим юним спортсменам було значно легше заявити про себе, рухатися вгору професіональними щаблями.
"На кожному рівні працювали фахові тренери, – констатує Ткаченко. – Москва вимагала результатів від Києва, своєю чергою Київ наглядав за станом спорту в областях. Таким чином, ледь "засвітившись" у Мукачевому, я стала гравцем київського Динамо, яке тоді стабільно входило у шістку найкращих клубів Союзу. Чемпіонат був надзвичайно цікавий. Елітний дивізіон складався з дванадцяти команд. Паралельно ми виступали і в республіканській першості".
Стрімкий прогрес "гулліверки" із Закарпаття, звісно, не залишився непоміченим у тренерському штабі жіночої баскетбольної збірної СРСР. Марина встигла дебютувати у майці з чотирма літерами на грудях, але на сеульську Олімпіаду-88 її не взяли.
"На початку 1988 року мені вперше поталанило потрапити до складу головної збірної, – пояснює моя співрозмовниця. – У той час за багатьма показниками я була однією з найкращих баскетболісток СРСР. Але тоді у збірній виступали "по блату", тож замість мене курс на Південну Корею взяв хтось інший. Було дуже прикро. Потім наставник команди прилюдно каявся переді мною".
Принцеса у шкіряних рукавичках: українська боксерка №1 спарингувала з чоловіками, а на ринг виходила під Майкла ДжексонаНа головний спортивний форум планети вона поїхала через чотири роки. І одразу ж – золота медаль!
"За рік до Олімпіади радянська збірна тріумфувала на чемпіонаті Європи в Ізраїлі. Основу команди становило вже молоде покоління, натомість ветерани, які перенаситились баскетболом, пішли на заслужений відпочинок. Завдяки отому молодечому максималізму ми зуміли здобути олімпійське золото.
Щоправда, стартували в Барселоні з поразки від збірної Куби. Поступилися лише двома очками! Пригадую, за цим поєдинком уважно стежив Фідель Кастро, який щиро захоплювався вдалими діями не лише кубинок, але й їхніх суперниць.
Після тієї невдачі ми жодного разу не зазнали гіркоти поразки. Навіть самовпевнених американок поклали на лопатки. Основу збірної СНД становили тоді росіянки. А титул олімпійської чемпіонки досі дає мені дивіденди, адже з ним усі рахуються".
Україна стала незалежною. Перші кроки нашої жіночої збірної видалися вкрай успішними. Поїхавши на Євро-1995 у Чехію, українки дійшли до фіналу, де обіграли збірну Італії – 77:66.
"Причину цього видатного успіху вбачаю у тому, що Україні у спадок від Союзу залишилося хороше покоління баскетболісток, які були здатні звернути гори, – вважає Марина Іванівна. – У стартовому поєдинку ми поступилися збірній Югославії двома очками, але потім вже нікому не віддали жодної перемоги. Дивна схожість зі збірною СНД, чи не так?
На батьківщині могли б трохи по-іншому поставитися до нашого тріумфу. Та, крім наставника Володимира Рижова, який чим міг, тим нас і вшанував, більше ніхто палець об палець не вдарив. А от за перемогу на Олімпіаді я дістала квартиру і автомобіль…"
У 90-х Марина Ткаченко скуштувала легіонерського хліба – виступала у чемпіонатах Угорщини та Німеччини. Зокрема, у німецький Бохум її запросили тоді, коли команда пробилася у першу Бундеслігу. Упродовж сезону Ткаченко і Ко демонстрували непоганий баскетбол, тож у підсумку посіли 3-4 сходинку ("бронзу" тоді німці не розігрували).
"З приємністю згадую той час, але були і нюанси, – пожвавлюється наша героїня. – Коли граєш добре, тебе носять на руках, тільки-но спіткнешся – і вже шквал критики. У цьому плані Угорщина значно комфортніша. Там, у клубі Сомбатхей, я провела найкращий час своєї кар’єри. Ледь не в кожному матчі набирала по 45-50 очок, а моєю грою захоплювались усі – вболівальники, тренери, журналісти".
"За амплуа ви – форвард. На якій ділянці майданчика найкраще почувалися?" – наївно поцікавився у Ткаченко. "Я – різноплановий гравець, – відповідає без роздумів. – Моє кредо – працювати на команду, індивідуалізм мені чужий. Якщо треба поборотися за м'яч під кошиком – я буду боротися. Не раз через це ходила з розбитими колінами. Досі полюбляю закидати триочкові, правда, зробити це з супердалекої дистанції не вдалося. Хіба що раз вкидала аут і випадково поцілила у кошик. Звісно, такий м’яч зарахувати не могли”.
Наша розмова відбулася влітку 2008-го. На той момент Ткаченко була граючим тренером у рідному ТІМ-СКУФ, попри поважний для баскетболу вік – 42 роки. "Є в мене такий пунктик, як фанатизм, – зніяковіло зізнається мені. – Кожного сезону вношу і своє ім’я в заявку команди, адже постійно беру участь у тренуваннях, можу підстрахувати у відповідальній грі. Так мені простіше вловити проблеми, які існують в колективі, побачити, хто недопрацьовує на майданчику. Їм також приємно пововтузитися з тренером. "Фізика" в мене, звісно, вже не та, але снайперський приціл ще не збився".
Наостанок я не міг не запитати про це. Тим паче, ми вже зачепили тему клубу ТІМ-СКУФ, який Марина створювала разом зі своїм чоловіком – Ігорем Ткаченком. Упродовж певного періоду Ткаченко навіть очолював жіночу збірну України, проте значно більшу славу (лиху) йому принесла неспортивна діяльність. У злочинному світі Києва 80-90-х Ігор Анатолійович був відомим кримінальним авторитетом під псевдо "Череп". Кажуть, відзначався особливою жорстокістю, а окрім рекету заробляв торгівлею людьми.
Восьмого грудня 2001-го, у Дарницькому районі столиці, прямуючи до свого авто, Ткаченко отримав три кулі від кілера на "Жигулях" із херсонськими номерами. Ігоря ще встигли доправити у лікарню, де той невдовзі помер.
"Яким він залишився у ваших спогадах?"
"Увесь час націлював мене на результат. Та й сам ставив перед собою мету, до якої невпинно прямував. Ігор був наполегливим тренером, тож працював зі мною по 25 годин на добу. Неодноразово я поверталася додому такою втомленою, що вимагала від нього розлучення, – голос Марини Іванівни теплішає, вона навіть усміхається. – У 1997 році він створив клуб ТІМ-СКУФ, якому судилося стати найбільшим його досягненням. Я щедро вкладаю в цю команду любов, знання, гроші врешті-решт. Час від часу доводиться боротись із заздрісниками, які поливають ТІМ-СКУФ брудом, використовуючи суперечливі факти з біографії Ігоря".
З моменту цієї бесіди минуло понад 13 років. ТІМ-СКУФ втратив чільні позиції баскетбольного горизонту України. Щодо Марини Ткаченко, вона нещодавно повернулася до активної діяльності, обійнявши посаду президента жіночої команди столичного Будівельника.