"У збірній СРСР українців відверто і брутально чавили": Барбі легкої атлетики, яка ненавидить свою олімпійську медаль

З її іменем пов’язані гучні успіхи українських легкоатлетів на міжнародній арені. У своїй скарбничці Інга Бабакова зібрала медалі чемпіонатів світу всіх гатунків, а у 1995-му її визнали найкращою стрибункою планети. Лише одна висота так і не підкорилася Бабаковій – золото Олімпійських ігор. В Атланті-1996 вона здобула "лише" бронзу. "Там боротьба велася неспортивними методами", – переконана наша легкоатлетка.

Я записав із Бабаковою велике інтерв’ю через чотири роки після того, як вона закінчила кар’єру. На той момент Інга очолювала Федерацію легкої атлетики Миколаївської області, допомагала розвивати бізнес своєму чоловікові, а також тренувала спадкоємицю – Віту Стьопіну, бронзову призерку Афін-2004.

"Рекордний стрибок – наче у вповільненому повторі"

У дитинстві тренери позиціонували Бабакову як семиборку. Сама зізнається, що у довжину тоді стрибала значно краще, ніж у висоту. Проте згодом усе змінилося. Паралельно займалася баскетболом і навіть була капітаном дівочої команди. Та незабаром сім’я спортсменки перебралася з Кабардино-Балкарії до Краснодара – її батько був військовим, тож кочове життя увійшло у звичку. На Кубані в той час культивували гандбол, баскетбол відійшов на другий план. Дівчина всерйоз зайнялася легкою атлетикою.

"Вам ніколи не було моторошно стрибати спиною вперед?" – це запитання, мабуть, цікавить усіх.

"На початку моєї кар’єри траплялося всяке, – відповідає Інга. – Та коли азарт змагань тебе переповнює, про страхи забуваєш. Головне у цьому виді спорту – вміння переводити швидкість у висоту. Завдяки цій рисі я стрибала дуже високо навіть незважаючи на те, що потерпаю від плоскостопості.

Здається, що пам’ятаю кожну свою спробу. Хоча з особливим трепетом пригадую дві з них: коли після травми виконала норматив майстра спорту і коли на міжнародному турнірі в Токіо поставила особистий рекорд – 205 сантиметрів. Рекордний стрибок був наче у вповільненому повторі. Під час польоту я чудово бачила обличчя вболівальників та тренерів, об’єктиви фотокамер".

"Я плакала від розпачу"

Плавно наближаємося до болючої для Інги теми Олімпіади-1996. То що ж відбулося там, в Атланті?

"Ох, ці спогади далеко не найкращі, – зітхає вона. – У 1996 році я була серед фаворитів у світі, тож вирушила на американський континент з думкою лише про золото. Навіть застуда і підвищена температура в день змагань не вплинули на мій виступ. У своїй найкращій спробі я перестрибнула планку на висоті 201 сантиметр, тож небезпідставно сподівалася на перемогу.

Уявіть собі мій подив, коли непримітна грецька спортсменка, яка ніколи не демонструвала високих результатів, зненацька тричі поспіль (!) побила особистий рекорд і перемогла. Це неможливо! Я плакала від розпачу.

Після змагань чимало моїх суперниць публічно зробили висновок, що без заборонених медичних препаратів тут не обійшлося. Зрештою, уся ця Олімпіада була нечесною. Мені розповідали, що у секторі для штовхання ядра американці підкладали своїм спортсменам легші снаряди. Уявляєте?"

Навіть перейшовши на позитив Атланти-96, моя співрозмовниця невдовзі повертається до гіркоти особистого розчарування. Час не загоїв рану.

"Україна вперше взяла участь у літніх Олімпійських іграх, як суверенна держава. У збірній СРСР далеко не всім українцям знаходилося місце. На провідних ролях перебували росіяни, а наших спортсменів відверто і брутально "чавили", – визнає Бабакова. – Тому, коли Україна здобула незалежність, у наших атлетів з’явився чудовий шанс заявити про себе на міжнародній арені.

Однак ще досі переймаюся своєю поразкою в Атланті. Бронзу, яку там у підсумку здобула, просто ненавиджу. Признаюся, що проміняла б геть усі медалі, які поклала упродовж кар’єри до своєї скарбнички, на єдине олімпійське золото".

"Навіть титул чемпіонки світу-1999?" – торопію я. Інга замислюється і починає вагатися: "Хтозна! Все ж таки це найцінніша моя нагорода. Навіть не сподівалася, що, народивши донечку, стану чемпіонкою світу. Після других пологів, ще й коли тобі за тридцять, організм дуже повільно відновлюється. Того ж року помер мій батько, моя психологічна рівновага була не найкращою. Та незважаючи на весь негатив, я напрочуд легко дісталася першої сходинки п’єдесталу пошани".

"Король помер. Нехай живе король!"

Кар’єру вона завершила пізно. І відбулося це дуже зворушливо.

"Коли зрозуміла, що варто сказати собі "годі"? Коли помітила, що поряд змагаються спортсменки, які доньками мені можуть бути, – каже Бабакова. – Фізично я ще нічим їм не поступалася, могла долати висоту 195 сантиметрів, але відчувала при цьому психологічний дискомфорт. Як не крути, стукнуло мені тоді вже 37 років.

Проводи відбулися в урочистій атмосфері на японській землі. Крім мене спорт полишали стрибунка у довжину Хайке Дрекслер і спринтер Френкі Фредерікс. Пригадую, підійшла тоді до мене юна японська спортсменка і подарувала своє намисто та самурайський шалик. Зі сльозами на очах призналася, що виступатиме так само довго, як і я. Зрештою, плакала не лише вона, а й багато хто з присутніх. Такої зворушливої атмосфери я більше ніде не зустрічала!"

На кількість здобутих трофеїв, як і на популярність, Бабаковій нарікати годі. Чи ловила "зірочку" хоча б колись?

"У мене з цим ніколи не виникало проблем, – запевняє Інга. – Віддавна взяла собі за правило слова "Король помер. Нехай живе король!" Сьогодні я у фаворі, а завтра моє місце посяде хтось інший, тому задирати носа не варто. Проте завжди були люди, які заздрили моїм успіхам і далі це роблять".

"Я – "парадний генерал"

На завершення – ще два штрихи із життя Інги Бабакової. Свою доньку вона назвала рідкісним для наших країв іменем Ніколь. І має з цього приводу прекрасну історію.

"Після Олімпіади в Атланті до мене звернулася одна данська дитяча письменниця з проханням дозволити використати моє прізвище у своєму творі "Барбі у легкій атлетиці". Я погодилася, а данка створила героїню Ніколь Бабакову. Чому саме Ніколь? Виявляється, що це ім’я приносить успіх. Тож хіба могли у нас бути сумніви щодо імені, коли народилася донечка?"

А ще на момент нашої розмови Інга перебувала у званні підполковника міліції. "Злочинці вас бояться?" – "У них я цього не запитувала, – сміється атлетка. – Зрештою, я людина неконфліктна, тож боятися мене нічого. Та й наступного підвищення на службовій драбині мені вже не бачити. Щоб досягти кар’єрної вершини у МВС, треба там служити, а я всього лиш "парадний генерал".

З того часу її життя круто змінилося, на долю випало багато особистих проблем. Але це вже тема для нових діалогів із легендою.