“Кожні 20 хвилин сходять лавини, які вбили вже дуже багато людей”
– Аннапурна – не найвищий восьмитисячник, але її називають чи не найнебезпечнішою горою. Із власного досвіду поясніть, чому?
– Коли ми спустилися з гори і сіли з альпіністами з усього світу поговорити, всі зійшлися на думці, що з усіх восьмитисячників, які у нас були до того (а у багатьох був і Еверест, і К2), Аннапурна була найскладнішою. І це дійсно дивно. Бо якщо Еверест має 8849 метрів, К2 – 8611 метрів, то тут лише 8091 метр.
Чому вона вважається найнебезпечнішою…Там є така частина гори від другого табору до третього, – кулуар, з якого сходять лавини. Але дістатися вершини іншим маршрутом неможливо. Там кожні 20 хвилин, іноді щохвилини сходять лавини, які вбили вже дуже багато людей.
Коли ми пройшли по кулуару, за нами залишився слід на снігу, а буквально через 10 хвилин зійшла лавина. І слідів не стало. Тут не настільки страшно бути накритим снігом, бо тебе можуть відкопати. Але потік дуже швидкого повітря, який йде від лавини, може відкинути людину і вбити. Якраз через це альпіністи не ходять на акліматизацію в третій табір. Вона закінчується в другому. І це дуже небезпечно, бо потім на вершину важко підійматися, якщо ти не ночуєш на висоті. Я бачила, що альпіністи просто в шоці. Починають вже в другому таборі використовувати кисневі балони. Бо адаптація до висоти по-різному відбувається.
“Штурм вершини зайняв 18 годин: за цей час ми не їли і не пили”
– Розкажіть, у складі якої групи ви підіймалися. Також знаю, що ви завжди ходите в гори з одним і тим самим шерпом, якому довіряєте.
– Я не готувалася до цього сходження. Мені подзвонив Мінгма – він не просто шерп, він мій товариш. Я його навіть в Україну запрошувала. Добре, що встигла до повномасштабної війни. Ми разом майже всю Україну об’їздили. Мінгма навіть був на врученні мені відзнаки Почесного громадянина Мукачева.
Так-от за два тижні до експедиції мені зателефонував Мінгма і сказав, що готується до сходження на Аннапурну, йому потрібна допомога. Підійшов до мене з різних боків, так би мовити. Я цю експедицію планувала ще два роки тому, навіть частково оплатила. Але коли почалася повномасштабна війна, я на 2 роки закрила всі сходження. Будь-які мандрівки були пов’язані лише з допомогою Україні.
Після дзвінка Мінгми я почала дуже швидко збиратися. Особливо блискавично скуплялася. Та коли прибула на базовий табір, познайомилася з іншими альпіністами. Наприклад, з одним хлопцем з Бангладешу з англійським громадянством і з дівчиною Кларою з Чехії. Вона перша чешка, яка піднялася на Еверест і К2. Це була наша маленька “банда”, ми пересувалися разом. Дуже класні люди.
Загалом на Аннапурні дуже мало людей. Я дізналася, що на Еверест цього року видали 600 пермітів, а на Аннапурні було 25 людей. Це дуже справжня вершина, де ти мусиш працювати, робити все сама і сподіватися однозначно тільки на свої сили. Тут нема такого, як на Евересті, де тобі будуть масаж робити, дадуть купу кисню, шерпи зі всім допоможуть. На Аннапурну дуже лімітовано всього беруть. Тож це наразі найважча для мене вершина.
К2, наприклад, була технічно складна. Це стіна – і ти на неї лізеш постійно. А на Аннапурні такого нема. Щоб дістатися до вершини, треба зробити стільки поворотів, траверси долати. Штурм вершини в нас зайняв 18 годин (з третього табору до вершини тільки)! А потім ще 6-7 вниз. Це дуже довго. За цей час ми не їли, не пили. Чесно кажучи, давно не пам’ятаю такого випробування для свого організму.
– Ви якось сказали, що гори – це для вас психолог. Чи вдалося перезавантажити голову цього року?
– Трішки вдалося. Але, може, не так сильно, як хотілося би. Я їхала з якоюсь такою журбою на душі. Тому що в нас останнім часом дуже мало хороших новин. Настрій підіймають хіба вибухи в росії. Ще я помітила на вершині, що я дуже залежна від телефону. Бо останні 2 роки ми кожен день живемо в новинах, в телеграм-каналах, в Ютубі. І без зв’язку я зрозуміла, як багато нам інформації нав’язують. Багато абсурду, який псує нам здоров’я. Але ми все одно мусимо бути в темі. Бо коли ти сидиш в Києві, а в Одесу ракета прилітає, то сумує вся Україна.
Я, звичайно, ходила там трохи зі супутниковим телефоном, чоловікові дзвонила і питала, що там, як там. Зрозуміла, що у повсякденному житті треба дуже фільтрувати потік інформації.
Під час сходження я трохи втихомирила свою злість. Тому що я дуже зла була. Я боялася: коли зустріну когось з росії нагорі, не знаю чим це закінчиться. Я буваю агресивною. Важко себе стримувати. Але гора мені показала: якщо ми будемо спокійно йти до вершини, нас чекає перемога. Треба просто заплющити очі на всі наші потреби, бо попереду ще дуже довгий шлях. Треба перетерпіти. Люди не розуміють, як згубно для організму весь час перебувати в стресі.
Я чітко зрозуміла, що нам треба знову збирати довкола себе світ. Альпіністи з-за кордону мені казали: “Раніше ми відкривали новини і найперше бачили інформацію про Україну. А зараз немає нічого”. Це робиться росією. Те, як ми підняли розголос на початку повномасштабного вторгнення природньо, вони зараз роблять за гроші. І кожну нашу проблему розкручують на весь світ. Те саме маємо робити й ми. Кричати зі всього куточка, що війна не зупинилася. І що це війна на винищення України.
“Встановила тризуб з Азовсталі в пам'ять про найкращого друга дитинства, який загинув на війні”
– На вершині ви зробили фото в світшоті з написом Russia is terrorist state і встановили тризуб зі сталі з Азовсталі. Розкажіть, як він до вас потрапив.
– У мене є 5 цих тризубів. Я їх купила на благодійному аукціоні для ССО. Вирішила взяти один з них на Аннапурну і встановити на вершині. На війні загинув мій товариш дитинства, з яким ми разом виросли. Це син найкращого друга мого батька. І я хотіла на згадку про нього зробити цей жест. Але потім вирішила, що це буде в пам’ять про всіх, хто не повернувся. Я залишила цю сталь на Аннапурні. Я сподіваюся... ні, я знаю точно, що вона там залишиться. Це ж Азовсталь. Вона вічна. Для мене це була особиста історія. Хотіла зробити приємне його батькові, який втратив єдиного сина. Ми стільки людей втратили. Це катастрофа.
Світшот Russia is terrorist state – це про те, що я здивована, чому цього не розуміють. Чому з росіянами спілкуються, вони подорожують по всьому світу, зокрема, і в Непал, радіють життю. Мене це вибішує! Я хочу, щоб всі знали, що терористи є терористи. Звісно, що не кожна людина в росії є терористом. Але ж вони роблять вигляд, що нічого не відбувається.
Для мене спілкування з росіянином можливе лише тому випадку, коли він відкрито каже, що не підтримує війну і що режим в рф – терористичний. Але коли зі своїм прапором, з цією шматою підійматися в гори, і всі вдають, що все нормально – це мені незрозуміло. Мене альпіністи питали: “Чого ви на них сердитеся?”. Прекрасне запитання! Не розумію, чому весь світ забув про те, що вони є агресорами.
Ми можемо звільнити росіян від цього режиму. Але вони мусять виходити і говорити про це.
“Та залиште вже той Еверест в спокої!”
– Альпіністи розповідають, що після спуску з вершини часто зустрічаються з різними труднощами: втрачають короткострокову пам’ять, нігті злазять, шкіра псується. Чи були схожі проблеми у вас після Аннапурни?
– Знаєте, Аннапурна мене не тільки впустила, а й погладила по голові і красиво відпустила. Тобто настільки все було ідеально, як мало бути. На вершині я провела годину. Це дуже довго. Була там абсолютно без кисню. Там навіть вершини нема – хребет такий, на якому неможливо стояти, лише сидіти. Хлопці мене прищепили карабіном і я сиділа там, переодягалася в світшот. Бо підніматися в ньому було нереально – дуже важкий.
За цю годину я так накайфувалася! Я була, як консьєрж. Виявилося, що я перша в сезоні піднялася на восьмитисячник цього року! Відкрила сезон. Це вважається дуже крутим.
Але я не пам’ятаю дорогу вниз. Пам’ятаю лише, як вдягла рюкзак, взялася за мотузку – і все. Спогади змила висота.
Наступного дня я спустилася в базовий табір – і, слава Богу, все було в нормі. Я вже навчилася за цим всім стежити. Зі мною дві валізи косметики були: креми, засоби для відновлення, все, що хочеш. Але воно того варте. Бо кожне обмороження на обличчі залишає шрам. Тому краще уникнути цього. Хоча загалом гора сама вирішує, що з тобою зробити, як кажуть альпіністи. Але, слава Богу, вона була до мене дуже привітна. Думаю, навіть мої молитви за Україну на вершині Аннапурна почула.
– Розкажіть, чи зараз будуєте якісь плани на нові походи?
– Гірських планів поки що взагалі ніяких не будую. Не можу сказати, що зараз дуже хочу на якусь вершину піднятися. Хіба десь так доля сплететься, що мене запросять ще на якусь вершину зійти. У гори треба йти з такою чистою енергією, але її немає зараз. Бо постійно на стресі.
Звісно, я кайфанула на Аннапурні. Я обожнюю все, що стосується гір. Але все одно – ти сидиш і ненавидиш ворога.
Чесно кажучи, не уявляю, як наші спортсмени тренуються і виходять на змагання. Це треба мати потужну моральну силу. Особисто знаю Олександра Усика, збираюся полетіти до нього на бій з Ф’юрі в Саудівську Аравію. Я його питала: “Як ти зараз виходиш з цією неконтрольованою злістю на ринг?”. А він відповідає: “Ну, бокс – це моє життя. І мені, навпаки, спорт допомагає перебороти цей жах”.
До речі, не розумію, як наші українці зараз на Еверест лізуть. Що мені не сподобалося – я почула дуже багато негативних історій за останні 2 роки. Шерпи всі шепчуться про якогось міністра, який піднімався на Еверест і розсипав там грошима. Це все розноситься. Ком’юніті дуже маленьке. Якась українка під час повномасштабного вторгнення піднімалася на Еверест двічі. До цього в мене теж питання. Середня вартість сходження – 100 тисяч доларів.
Та залиште вже той Еверест в спокої! Скільки можна лазити на нього? Стільки гір класних! Нащо йти на той Еверест, який привертає стільки негативної уваги?
Інші інтерв'ю Марічки Кулачковської
