"Братерство там на найвищому рівні"

– Розкажи трішки про себе… Чим займався і чим жив до шляху в Азові?

– Мені скоро виповниться 24... Народився в селі Пнікут, Яворівський район, Львівська область. До Азову служив півтора року в армії, в Одесі, у Національній гвардії України. Пішов туди 15 липня 2020 року. А в Азов потрапив 20 січня 2022 року, за місяць до повномасштабної.

– Чому саме такий вибір зробив для себе?

– До нас в Одесу у жовтні 2021-го приїхали хлопці з Азову, проводили агітацію. Хто хотів – той написав рапорт і подав свою кандидатуру. Ось так воно тривало аж до січня, тоді ми потрапили в Азов. Чому саме Азов? Бо це найкращий підрозділ в Україні, найбоєздатніший…

Там є повага один до одного, командира до підлеглих, підлеглих до командира. Братерство там на найвищому рівні. Це і було однією з головних причин піти в Азов.

"Настрій був бойовий, але... був страх"

– Можеш пригадати перші дні повномасштабної війни?

– 24 лютого десь о 4:30 ми спали, почули два постріли, заховалися під ліжка… Забіг командир, розподілив нас, відправив за місто деяких. А мені і ще іншим хлопцям віддав наказ залишатися на базі, щоб охороняти. Там пробули орієнтовно два тижні.

– Який настрій був тоді?

– Настрій був бойовий, але... був страх. Перший тиждень ще можна було боятися всього. З іншого боку – думав, що це все якась фантазія. Це до моменту, поки не отримав поранення, от тоді зрозумів, що все реально.

"Ось це такий найгірший спогад, який надалі мені сниться ночами"

– Про період на Азовсталі. Які спогади найбільше врізалися в пам‘ять?

– Ну, з Азовсталі багато спогадів нема, окрім того, що я поранений лежав. Бо я воював у самому місті Маріуполь і поранення отримав перед входом в Азовсталь. Тому спогади тільки такі: я лежав поранений, а нас бомбами закидали, артилерією...

Але найгірший спогад – момент, коли я охороняв госпіталь з товаришем і недалеко був бункер, десь півкілометра від госпіталю. Там перебувало багато людей і між ними ще одна жіночка з новонародженою дитиною, не пам'ятаю, скільки їй там було… До п'яти тижнів здається. І вона йшла до лікарні, щоб перевірити дитину, чи з нею все добре, адже за два дні до цього засипало їхній будинок, вони звідти дісталися і прибігли в бункер.

І ось вони доходили до госпіталя, залишалось 50 метрів, аж тут по них прилетів снаряд. Просто в них... і розірвав їх тоді на шматки… як дитину, так і маму. Ось це такий найгірший спогад, який надалі мені сниться ночами.

– Пам‘ятаєш той день, коли отримали наказ вийти з заводу? На той момент ти уже був поранений… Про що думав тоді?

– Шістнадцятого травня ми отримали наказ про вихід в полон. Нам тоді роздали з самого ранку білі листочки А4. Не всім, а лише тим, які виходили 16 травня. Ми спочатку не розуміли, що до чого, але потім вже стало ясно. Гм, я пам’ятаю, дивлюсь, а всі важко поранені мають білі листочки. Тоді й з’явилося усвідомлення, що ми йдемо в полон.

У нас в Азові є причина здатися в полон лише тоді, якщо тебе десь контузило, десь знепритомнів, а потім вже росіяни тебе взяли, ну або ти важко поранений… Ми були важко поранені, не було медикаментів. Полон для нас був – 50 на 50 – ми знали, якщо залишимося в тих бункерах на Азовсталі, там і загинемо. Іншого варіанту не існувало.

Тому полон – це 50%, щоб вижити, і 50 – ризик, що вони нас вб’ють. Ми чудово знали, хто такий росіянин, і що він може робити з нами в полоні.

"Про полон говорити не буду..."

– Ми не будемо запитувати про полон, бо складно навіть уявляти ті речі… Але розкажи трішки про обмін. Про що найперше подумав, коли опинився вдома?

– Так, про полон говорити не буду... По-перше, не хочу це згадувати. А по-друге, якщо навіть розказати – то це може бути гірше для наших хлопців, які зараз перебувають там. Розкажу про обмін. Я лежав у госпіталі в Донецьку… 29 червня до нас прийшли і сказали, що ми потрапляємо в списки. Ну ми ж не знали, що це списки обміну. Бо нам ніхто конкретно не говорив.

Нас тоді посадили в автобуси. Ми виїхали з цієї клініки у напрямку Запорізької області і перед сірою зоною отримали команду вийти з автобусів. Подумалось: "Клас, зараз нас трішки далі відвезуть, щось по нас прилетить". Тому ми не зраділи цьому… Але потім побачили український прапор, під'їхали ближче, до нас зайшла людина і сказала: "Слава Україні, хлопці! Ви вже можете українською розмовляти". Тоді сльози на очах зразу виступили.

Я взяв телефон волонтера одного, набрав брата через Instagram з камерою, подзвонив. Він тоді поруч з мамою був. Були сльози щастя і радості, як в мене, так і у батьків.

– Зараз у полоні залишаються багато українських військових, твої побратими. Наскільки складно жити з цим усвідомленням? Особливо знаючи, які страшні речі там кояться?

– Понад 700 осіб ще перебувають в полоні. Важко це все усвідомлювати, бо, по-перше, ми там були, ми знаємо, як вони до нас ставляться. По-друге, зв'язку жодного, про них нема ніякої інформації. Нічого не знаємо, дізнаємося хіба з обмінів. Азовців ніхто не хоче міняти, причини – невідомі. От нечесно, що нас обміняли ще 1,5 року тому, а наші хлопці досі там.

– Другий рік повномасштабки, війна з 2014-го… Чи помічаєш ти такий момент, що тема зараз відходить у людей на другий план? Можливо, маєш меседж для тих, хто "втомився від війни"?

– Це ж починається те саме, що було в 2015-му. Чотирнадцятий можна порівняти з 22-м, коли всі стали на захист України, допомагали. А ось 2023-й – як 2015-й, коли почали забувати помаленьку, що робиться. Знову починається "я тебе туди не відправляв", "чому ти там воюєш", "хай воюють сини політиків". Усе повертається.

Воювати доведеться кожному рано чи пізно. Зараз, може, їх не забирають, але рано чи пізно вийдуть закони такі, які зобов'яжуть до служби всіх. А хто відмовиться служити – притягнеться до кримінальної відповідальності. Хто не хоче – хай сидить в тюрмі.

"Люди перестали допомагати нашій армії"

– Якими ти бачиш розв‘язку і фінал цього всього?

– Я думаю, що можливі два варіанти. Перший варіант – дуже швидкий: як воно почалося, так і закінчиться. Хтось із кимось там домовиться і це все. Другий варіант - більш сумний, адже бачимо, що зараз люди перестали допомагати нашій армії, військові за власні кошти купують те, що не мали б… І це все затягується дуже довго.

– Що українцям потрібно щоденно робити для вдалого фіналу?

– Для вдалого фіналу потрібно цілий час допомагати. Я розумію, що це важко. Не кожен має можливість допомагати. Але якщо кине донат бодай по одній гривні, по дві, три, десять – це все одно донат.

Кожна копійка – це донат, малих донатів не буває… Це не просто так кажуть. Тому, в першу чергу, треба допомагати і не припиняти це робити. Хто не може матеріально – хай допомагає духовно. Нехай ходить в храми. Молитва – це теж допомога.

Соломія Пайтак, Оля Осідач і Дмитро Ткач – спеціально для Спорт 24

Інші інтерв'ю Спорт 24 з Героями

"Зі Шварценеггером перекинулися поглядами": історія чемпіона світу зі стронгмену, який у складі ГУР МО вибиває окупантів з української землі

"Ночами розказувала бабусі підручники з біології напам’ять": потужна історія бойової медикині “Госпітальєрів”, яка стала чемпіонкою "Ігор Нескорених"

"Багато хто не усвідомлює ціну поразки": історик зі зброєю про інсайди з “Азовсталі”, недооціненого Коновальця, інфантильного Фуркада і бойкот Олімпіади