Сергій Чухрай виграв у веслуванні абсолютно все та тричі став олімпійським чемпіоном. Таке досягнення могло підкоритися тільки унікальній людині. Власне, Сергій Олексійович і є таким: цілеспрямований, харизматичний, жорсткий і непохитний. Словом, людина-скеля.
Здається, є лише одна річ, яка змогла сколихнути олімпійського чемпіона – війна в Україні. Він все ще не може оговтатися та осмислити те, що відбувається. В інтерв'ю Спорт 24 Чухрай згадує свою кар'єру, розповідає про рідну Нову Каховку та ділиться переживаннями через підрив на Каховській ГЕС.
"Прожив 52 дні в окупації. Вони найважчі у моєму житті"
– Сергію Олексійовичу, віднедавна ви мешкаєте у США. Чим займаєтеся?
– Працювати треба всюди, по-іншому не можна. Маю тут роботу – вона зі спортом не пов'язана. Але на хліб потрібно заробляти. Зате у вільний час уважно цікавлюся дорогим мені веслуванням.
– Як давно ви у Сполучених Штатах?
– Минулого року виїхав. Прожив 52 дні в окупації. Бачите, як я чітко кажу про 52 дні? Моя Нова Каховка все ще окупована, повертатися мені нікуди. Однак я обов'язково повернуся в Україну.
– Ці 52 дні – чи не найважчі у вашому житті?
– Думаю, що не одні з найважчих, а точно найважчі. Ти прожив життя пліч-о-пліч з деякими людьми. А потім вони стоять з автоматами на твоїй вулиці, вриваються у твій будинок… Для мене це був колосальний удар. Насамперед у моральному плані.
– Ви народилися в Амурській області. Що ще вас пов'язувало з Росією?
– У Нову Каховку мене привезли у 9-місячному віці. Тому жодних зв'язків із Росією у мене не було і немає. Здається, там і родичів не залишилося.
– Як виїжджали з України?
– Довелося їхати через Крим. Внаслідок бойових дій мости підірвали, інших варіантів виїхати з дому я не мав. Мені треба було потрапити у Стамбул – так і проривався. У принципі, проїхав відносно легко. Добрався у Штати за 6 діб із 26 годинами польоту: Стамбул, Мадрид, Мехіко…
"Підрив ГЕС? Вода вимила все. Це біблійський потоп"
– За Новою Каховкою сумуєте?
– Складно сказати, що я просто сумую. Розумієте, зруйноване усе життя. Це важко усвідомити сторонній людині. Навіть більшості українців, які відчували ракетні обстріли, це зрозуміти непросто. Коли у твоєму домі сьогодні мешкають якісь невідомі люди, які його грабують, дивляться на твої медалі… У моєму будинку вже третя зміна росіян живе. Так сусіди кажуть. Навіть штори зняли – ганчір'ям завісили вікна. У попередньому житті все знищено. Додайте сюди ще підтоплення через підрив Каховської ГЕС. Та що там – по моєму городу карасі плавали.
– Ви медалі хоч із собою забрали?
– Деякі. Основні прихопив: олімпійські, з чемпіонатів світу. У мене дуже багато нагород. Я не міг везти 15 кілограмів ваги.
– Окупанти знали, хто ви?
– Ні, вони ставляться до цього просто. Для них ми усі однакові. Поки я був у місті, вони додому не навідувалися. Спершу навіть грали у культурну націю, мовляв, ми прийшли вам допомагати. Максимум – на блокпостах документи перевіряли. Коли я поїхав, тоді взялися шукати мене. Але під час перших днів окупації демонтували пам'ятні таблички зі стін школи та технікуму, де я навчався. Що там казати – вони жалюзі у моєму будинку зняли. Та хіба це може шокувати? Деякі ходили по Новій Каховці і дивувалися: "Ого, у них асфальт є".
– У якому стані зараз міська веслувальна інфраструктура?
– А немає вже нічого. Вода змила все, усю набережну. Нова Каховка стояла першою на руслі. Рівень Каховського моря у нас був нижчим за місто, яке розкинулося на лівому березі, на підйомі. І все одно вода досягла півтора-два метри. А там, де бази, які розташовувалися у низині, вода піднялася на п'ять метрів. Та й сила течії була пристойною: ламала кораблі, будівлі… Наші речі аж до Одеси винесло. На саму базу подивитися ніхто не може – там все заміновано. Проте думаю, що усю інфраструктуру знесло.
– Ваша молодша колега Інна Осипенко-Радомська ще до підриву ГЕС розповідала про страшні обстріли мальовничих рідних сіл правобережжя Дніпра. Для вас водний світ цих країв теж особливо дорогий?
– Чесно? Я не уявляю собі того, що там зараз відбувається. У моїй пам'яті, як казала Інна, – дерева, комиші, єрики. Я знав кожен поворотик, кожну деталь. Я 25 років займався там веслуванням і вивчив усе. А тепер цього всього нема: цілих островів, живності, екосистеми… Розумієте, вода вимила все. Біблійський потоп, не знаю, з чим порівняти цю трагедію. Асвабадітєлі звільнили нас від всього: від минулого, теперішнього і майбутнього. Й гадки не маю, що зараз із Новою Каховкою. І це ще там війни не було, фронт далі розташований. Ці нелюди знищать там все.
"На останніх 50 метрах перед очима з'являлася сім'я: мама, тато, сестри"
– Усе ваше дитинство минуло на Дніпрі?
– Я почав займатися спортом у 13 років. І до 30 сидів у байдарці. Всю місцеву флору і фауну я вивчив ідеально. Знав навіть, де і які звірі живуть та плавають. А тепер цього всього нема. Мені дуже складно усвідомити цю трагедію. Дотепер думаю, що все це – сон. Прокидаюся зранку, відкриваю новини, а там обстріли Херсона, знищення, травмування, смерті… Важко це прийняти.
– Чому ви зупинили свій вибір на греблі?
– Я пробував усе, футбол, у тому числі. Однак трапилося так, що база для греблі розташовувалася найближче до мого дому – на відстані 300-400 метрів. До того ж мій двоюрідний брат греблею займався.
– Ваша перша Олімпіада стала тріумфальною – ви здобули золото у 21 рік. Ви ж були наймолодшим у чемпіонській четвірці?
– Я прийшов з юнаків разом із Олександром Дегтярьовим, моїм однолітком. Ми раніше перемагали на чемпіонаті Європи. Крім того, я мав більше досвіду, адже вигравав медаль ЧС-1974. Головною зіркою та прикладом для нас вважався загрібний Юрій Філатов – на той момент чемпіон Олімпіади. Коли у 1972-му він вигравав золото, я був ще юнаком. І повірити не міг, що з цією людиною сидітиму в одному човні. Тоді це здавалося таким реальним, як на Марс злітати.
– Філатов народився у Кам'янці-Подільському.
– У 1976-му ми сиділи з ним у двійці та виграли Кубок СРСР на дистанції 1000 метрів. Треба було обирати, що готувати далі: двійку чи четвірку. Юра хотів двійку, та я його переконав сісти у четвірку. Вона у нас була важкою – ми усіх перемагали на зубах. Чемпіонат СРСР виграли з перевагою у дві десятих секунди. І взагалі, коли ми їхали у Монреаль на Олімпіаду, нам прогнозували 6-7 місце.
– Ваша перемога здивувала усіх?
– Коли ми проїхали попередній раунд, я думав "от би у фінал потрапити". Коли проїхали у півфіналі, то подумав "може, нам би за медаль поборотися". А вже у фіналі все склалося ідеально, щоправда, через зуби і завдяки нереальній терплячості. Скажу так – жодної такої гонки у моєму житті більше не було.
– Так сильно виклалися?
– Я їхав на підсвідомості – гребану сильніше, значить стане легше. Словом, вирвали ми свої дві десятих. Несподівано навіть для себе. І у Москві на Олімпіаді, і у Монреалі на ЧС теж було непросто, але максимальна самовіддача була саме у Монреалі.
– В одному з ранніх інтерв'ю ви казали, що на фініші перебували ледь не у стані коми.
– На останніх 50 метрах перед очима почала з'являтися моя сім'я: мама, тато, сестри… І це тривало так довго! За цих 50 метрів я згадав усе своє життя. Мені здавалося, що фінальні 200 метрів я гребу у невисокому темпі "раз… два… раз… два…". А потім я дізнався, що ми пливли на пристойній швидкості – 132 гребка на хвилину. Повірити у це дотепер не можу.
– Інші хлопці теж віддали максимум?
– Мій напарник Дегтярьов після кожної гонки втрачав свідомість. Пригадую, як у юнацькі часи після запливу його ще дві години приводили до тями. Коли фінішували на Олімпіаді 1976-го, подивився на Сашкове обличчя і подумав: "Хоч би Сашко не відрубався". Дивлюся, у нього рум'янець навіть з'явився. Настільки людина могла викластися! Гальма самозахисту були відсутні. Шалено виснажував свій організм. Ось таким шляхом це виграється: хтось все життя згадує за 50 метрів, інший – організм виснажує до межі.
"Не спілкуюся з тими, хто підтримує війну"
– Отже, вам 21 рік, ви – олімпійський чемпіон. У вас виникало запитання – що далі?
– Ті емоції назавжди залишилися зі мною. Стою на п'єдесталі і бачу поруч на другій сходинці іспанців – такі бородаті мужики і плачуть… Стадіон аплодує, я відчуваю гордість… Але разом з тим безпосередньо саме на п'єдесталі запитую себе: "А що далі?" Я приїхав додому, закінчив гребти. Цілих пів року не займався. Така втома, що здавалося, ніби я своє відзаймався.
– Коли повернулися у човен?
– Минуло 6-7 місяців, я випадково заїхав на одні змагання. Глянув на веслувальників – усі такі здорові, а я змарнів. Подивився на свої руки і мені стало себе шкода. Вирішив, що час повертатися.
– У часи СРСР ви відчували надмірний тиск від керівників? Не перше місце вважалося невдачею?
– Це завжди було і є. Все просто – існує план. Для того, щоб команді забезпечили належне фінансування, тренер наперед має спрогнозувати, які медалі вона завоює. Якщо ви скажете "8 місце", то міністр спорту відповість: "Для чого тоді вам виділяти кошти?" Якщо ви замахнетеся на золото, то фінансування буде. Ти пишеш план і виконуєш його. У моєму випадку тиск збільшувався через статус комсорга збірної. Хоча при цьому я комсомольцем не був. На всіх зібраннях я казав, що битимемося за країну. По дорозі у Москву на Олімпіаду нас зупиняли з плакатами у кожному селі.
– Вам залишалося тільки обіцяти золоту медаль?
– Я одягав шори, як у коня, і просто казав те, що варто сказати. Їхав далі, думав про своє і жив своїм життям. Умів добре відключатися від зайвого. Концентрувався виключно на гонці і їхав саме так, як потрібно. Наприклад, іспанці, які вигравали у мене на ЧС-1975, не змогли через рік проїхати так на Олімпіаді. А ми проїхали сильніше, ніж могли – мобілізувалися і зібралися. Не треба ганятися ні до гонок, ні після. Лише під час запливу. Інакше перегориш. Один мій товариш казав: "Якщо ти тренуєшся, то неодмінно поїдеш. Або до гонок, або під час, або після". Дуже важливо поїхати якраз під час, на піку.
– Ми згадували про Юрія Філатова. Як щодо спілкування з іншими багаторічними напарниками-чемпіонами Дегтярьовим та Морозовим?
– Із деякими хлопцями почав частіше спілкуватися. Банально запитуємо чи живі-здорові: Петренко, Нагорний, Парфенович, Гайдамака, Лаптіков… Не спілкуюся з тими, хто підтримує війну. Трапляються спортсмени дрібного пошиву – видаляю їх з друзів і блокую всюди. Парадоксально, та це ті люди, яких я потім тренував. Це люди, які бачили розвинені країни, 5-разові чемпіони світу. І вони мені заявляють: "Якби ми не пішли перші, то Україна напала б на нас". Про що говорити? Питаю: "Яке твоє діло до справ іншої країни?" Настільки зазомбовані та забиті. Дивовижно!
"Розмови про те, що всі спортсмени тупі – вигадки. Перемагають лише розумні"
– Володимир Парфенович, ваш напарник у двійці із золотої Олімпіади-1980 – унікальний спортсмен, який багато років протистоїть білоруському режиму. Він завжди відстоював справедливість?
– Так, Володя завжди був таким та цінував людські чесноти. Якщо я був комсоргом команди, то Парфенович мав статус капітана команди. Коли виникали певні проблеми, то від імені колективу виступав Володя. Після спорту Парфенович продовжив свою боротьбу, був депутатом у Білорусі. Не раз приїжджав до нього в гості та казав: "Володю, контролюй себе трішки. Ти проти президента виступаєш".
– Що відповідав Парфенович?
– "Ні! Якщо він помиляється, то треба про це казати". Не дивно, що Володі там через це важко. І зараз він дуже переживає за нашу війну. Парфенович навіть українську мову почав вчити. Він за нас! Ми розмовляємо, ділимося своїми проблемами. А взагалі моє покоління вимирає. Один рік забрав усе: війна, втрата близьких. Дуже багато друзів пішло останнім часом: Стеценко, Морозов… Юра Стеценко за два дні до смерті дзвонив: "Повертайся, справу закрутимо разом…"
Чухрай і Парфенович
– Здається, що ви з Парфеновичем певною мірою схожі. Як в одному човні вживалися дві сильні особистості?
– Коли ми розпочинали разом, то Володя вважався потужним одиночником, а я вже був олімпійським чемпіоном. І тут ми сідаємо в один човен. Для того, щоб не було ніяких конфліктів, ми зустрічалися виключно на тренуваннях. Ми не мешкали в одному номері, у нас були різні інтереси та коло спілкування. Бувало, сперечалися щодо робочих аспектів з тренером, але з Володею жодного тертя не було.
– Однак непорозуміння траплялися?
– Наведу приклад. Гуляємо Києвом із дружиною, нам на зустріч йде сімейна пара і свариться. Кажу жінці: "Дивися, у них виникла проблема. І вони не думають, як її вирішити, а шукають, хто винен". Те саме у човні з Парфеновичем. Ми не звинувачували одне одного і не шукали крайнього, а прагнули вирішити проблему. Правда, нам пощастило, що ми з ним не програвали. Вигравали усе, що можна. Через кілька років після прощання сіли знову у човен, одного разу програли і все зрозуміли. Наш човен помер. Без жодних питань і скандалів розійшлися. Розмови про те, що всі спортсмени тупі – вигадки. Перемагають лише розумні.
"Маю одне завдання – побачити на власні очі перемогу України"
– Окрім інтелекту, вам доводилося важко працювати. Наприклад, у тренажерному залі.
– Фанатом качалки я не був. Але у залі постійно займався. Мій показник жиму лежачи – 150 кілограмів. Проте це не великий результат. У нас був один каноїст, який важив 70 кілограмів, однак тягнув при цьому 180 лежачи. У 1977-му трапився цікавий випадок. Я любив грати у футбол. Під час одного з матчів мене хтось схопив за руку і моє плече вилетіло, я м'язи розтягнув. Для того, щоб такого більше не повторювалося, я почав закачувати саме ці м'язи.
– Особливий комплекс вправ?
– Після кожного тренування на воді я йшов до турніка – підтягувався 20 разів і 100 разів відтискався від підлоги. І так двічі на день усю зиму. Потім відбувся Кубок СРСР, де я виграв дві дистанції. Повертаюся до хлопців, а уся збірна відтискається від підлоги (Сміється). "Хлопці, тоді треба було починати! Ще з осені", – пояснюю. Можна провести паралелі, коли люди скаржаться на життя: "Ось той – директор, той – спортсмен. От якби я тоді почав…" У цьому і весь секрет. У 13 років ти міг піти на спорт чи зайнятися наукою. І тоді ти став би або директором, або спортсменом. А ти у 13 років клеїв дурня. Стукнуло тобі 30 років, а ти не директор і не олімпійський чемпіон. І починаєш шукати відмазки. Не раз чую, як про оплату наших військових розповідають. Мовляв, вони великі гроші отримують. Так ідіть на їхнє місце і будете також 130 тисяч отримувати. Це ж не язиком молоти.
– Прощання зі спортом для вас було дуже складним?
– Після цього дехто спивається, хтось зникає. Просто треба розуміти спортсмена. У тебе є тренер, який вкладає тебе спати, будить, розповідає, коли треба поснідати, як треба відпочити, коли піти на тренування. І так до 30 років за спортсменом стежать і навчають. А потім ти виходиш на вулицю сам, без тренера, без підказок. Оглядаєшся на навколишній світ: хтось працює директором, хтось двірником. Але вони вже стали директором та двірником! А що робити мені?
– Скільки разів ви кидали веслування?
– Тричі. Вперше, як ви знаєте, у 1976-му. Вдруге у 1980-му зі словами "Це вже все". Влаштувався директором школи, почав працювати. Та через рік приїхав на збір у Полтаву, побачив руки-банки Парфеновича, глянув на себе і повернувся гребти. Після цього здобув ліцензію на Олімпіаду і ще чемпіонат світу світ виграв. Коли втретє кинув, то знав, що мене чекає, і готувався до цього. У житті ніхто нікому не винен. Навіть ваша дружина нічого вам не винна. Треба всього досягати самому важкою працею.
– Яким ви бачите своє майбутнє?
– Насамперед чекаю завершення війни. Маю одне завдання – пережити усіх цих гадів і побачити на власні очі перемогу України. Це моя головна мрія.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
