“Ті кілька секунд, коли судді вирішували, кому віддати перемогу, були найдовшими у моєму житті”
– Я дуже добре пам’ятаю ваш золотий фінал у Афінах. Сутичку з японкою і ваші емоції: як ви вистрибнули на рефері, а потім на старшого тренера збірної України. Минуло 19 років: чи пам’ятаєте зараз ці емоції?
– Останнім часом події, які відбуваються в Україні, вибили мене з колії. Вже давно не думала про спорт. Але, якщо пригадати ту мить, то для мене було мрією перемогти на Олімпіаді. До того ж було принципово здолати японку Ічо Чихару, бо я їй перед тим поступилася на чемпіонаті світу. Та й спортсменки з цієї країни – лідерки у жіночій боротьбі.
Сутичка була дуже напружена. Зараз борчині максимум 6 хвилин змагаються. А ми боролися додаткові 3 хвилини, бо рахунок в основний час був рівним 2:2. Тобто загалом сутичка тривала 9 хвилин. Додатковий час теж не приніс балу жодній із нас. (Але японка отримала попередження за пасивність – Спорт 24). Ті кілька секунд, коли судді вирішували, кому віддати перемогу, були найдовшими у моєму житті.
Іноді себе запитую: чому такі емоції проявила. Невже не можна було якось по-іншому відреагувати. Але так важко було. Тож, напевно, я б не змогла по-іншому відреагувати.
Цей рефері мене надовго запам’ятав. Завжди потім привітно посміхався. Але судив мене суворо і справедливо.
– Ви стали першою в історії олімпійською чемпіонкою з вільної боротьби. Бо у 2004 році ваш вид спорту лише дебютував на Іграх. Чи відчували ви історичність моменту, усвідомлювали, що зробили?
– Я дуже хотіла це золото. Але тоді ще, мабуть, не до кінця усвідомлювала, що зробила. Але вже коли згодом отримала олімпійського Оскара від МОК і телеканалу Eurosport, коли FILA подарувала золотий орден, тоді я зрозуміла, наскільки важливе у мене досягнення.
– Ви розповідали, що ваш фінал в Афінах прийшов подивитися тодішній президент МОК Жак Рогге і дуже позитивно відгукнувся про побачене.
– Так. Він сказав, що з такими емоціями цей вид спорту точно мусить бути в програмі Олімпіади. Відверто кажучи, таких переживань, як в той день, я вже, мабуть, ніколи не відчую у своєму житті.
Рада, що зараз жіноча боротьба дуже активно розвивається. Бо коли я вигравала свої перші чемпіонати світу, багато чиновників мене вітали, але казали: "Ну, молодець. Ну, дворазова, триразова чемпіонка світу – але це ж не олімпійський вид спорту".
“Ти втрачаєш свою жіночність, ще не ставши жінкою”, – чула я”
– Чи часто вам доводилося зіштовхуватися зі стереотипами в спорті?
– Постійно! Мені весь час казали, що боротьба – чоловічий вид спорту. “Ой, ти втрачаєш свою жіночність, ще не ставши жінкою”, – чула я. Звісно, мені було образливо все це чути. Але я дуже свято вірила в свою мрію.
Ірина Мерлені / Фото Getty Images
– На Олімпіаді-2008 ви завоювали бронзу. Були задоволені цим результатом, чи сподівалися оформити “золотий дубль”?
– Звісно, задоволена. Будь-яка медаль на Олімпіаді – це успіх. І не важливо, якого ґатунку. Тим паче другий раз мені було набагато важче. Я вийшла заміж, народила синочка. Не знала, чи зможу знову набути такої хорошої фізичної і функціональної форми, яка була в Афінах-2004. І в мене була серйозна травма коліна. Згодом, після Олімпійських ігор, мені довелося зробити операцію. Тому я була рада бронзі. Звісно, кожен хоче виграти ОІ й раз, і двічі. Але будь-яка нагорода – це великий успіх.
– Поясніть походження прізвища Мерлені, бо навколо нього існує багато міфів і версій.
– Можу спокійно сказати, що це просто псевдонім. Коли я пів року виступала за Грецію, мене попросили змінити прізвище Мельник на їхній манер – Мерлені. Спершу було незручно так виступати. Але згодом і всі друзі почали мене так називати, мені сподобався цей псевдонім. Так його і залишила. Тепер я скрізь Мерлені.
– Після завершення спортивної кар’єри, ви дуже активно почали займатися творчістю: спів, pole dance. Вони давно вас приваблювали, просто раніше вільного часу не було?
– Знаєте, у мене завжди, крім спорту, було багато захоплень. Взагалі я вважаю себе творчою натурою. У дитинстві займалася у музичній школі, грала на скрипці та фортепіано. Також відвідувала шаховий клуб, займалася спортивною гімнастикою. Любила танці, співати.
Тож коли почула від друзів про pole dance, дуже захотіла спробувати. Тоді не думала, що буду виступати на змаганнях із цього спорту, ще й завойовувати призові місця. А потім брати участь в “Україна має талант”.
– З кимось підтримували дружні стосунки після завершення талант-шоу?
– Напевне, найтепліші стосунки склалися з психологом Петром Філіповичем Чирухіним. На жаль, він вже помер. Отримав важке поранення в окупованому Маріуполі (Зазнав кількох кульових поранень від окупантів, коли просто виходив з дому – Спорт 24). Згодом лікувався у Німеччині. Але помер.
Він мені дуже запам’ятався: працював зі мною і на “Україна має талант”, “Голос країни”, на X-факторі та на Олімпійських іграх. Також я перемогла на проекті “Танцюю для тебе” в парі з хмельничанином Сергієм Костецьким – Петро Філіпович теж був з нами, підтримував, надихав, допомагав. Завжди вважав, що навіть участь – це вже перемога над собою, над обставинами.
Добре знайома зі всіма членами журі. Після Олімпіади мене дуже часто запрошували на різні телевізійні проекти.
– Сергій Притула дуже тепло відреагував на вашу появу на “Україна має талант”. Чи спілкувалися з ним згодом?
– Так, згодом він ще запрошував мене на своє шоу “Хто зверху”. Чудова людина, патріот. У житті він дуже серйозна людина, але водночас любить пожартувати за будь-яких обставин.
Мені по-своєму сподобалися всі проекти, в яких брала участь. Але, мабуть, найбільше задоволення отримала від “Україна має талант”. Там була дуже доброзичлива атмосфера. Я не ставила перед собою якихось грандіозних цілей, а просто танцювала в своє задоволення. Адже танці на пілоні – це було для мене щось абсолютно нове, протилежне вільній боротьбі.
“Я собі нарешті можу дозволити після “борцівок” 20-сантиметрові підбори"
– За що ви полюбили pole dance? Адже він став серйозним захопленням – ви тренуєтеся вже багато років.
– Знаєте, я люблю різні танці. Зокрема, займалася зумбою. А на “Танцюю для тебе” зі Сергієм Костецьким ми виконували самбу, румбу, і бальні танці, і українські народні. Я вважаю, що танці дуже позитивно впливають на тіло і настрій.
Танці дозволили мені жіночності, впевненості. Я собі нарешті можу дозволити після “борцівок” високі 20-сантиметрові підбори. Перший рік чи півтора занять pole dance я танцювала в чешках чи босоніж. Згодом тренерка запропонувала спробувати exotic, тобто танці на підборах. Так поступово я почала використовувати туфлі-трієчки: вони мають 20-сантиметрові підбори і 10-сантиметрову платформу.
Окрім танців, люблю грати на піаніно. Також музикою займається і мій молодший син Адамчик.
– В одному з інтерв’ю ви згадували, що в юності дуже любили активний спосіб життя: дискотеки, час із друзями. Чи важко було це все припинити, коли треба було зосередитися на кар’єрі борчині?
– Не було важко. Мені було 15 років, і я фанатіла від вільної боротьби. Пам’ятаю, тато сказав: "Якщо ти хочеш займатися цим спортом, доведеться відрізати довге волосся, бо воно буде заважати боротися". Я зробила це без вагань. Мені було байдуже на якісь синці чи травми. Я собі казала: треба стати чемпіонкою світу, треба зосередитися на цьому.
Коли подруги виходили заміж і кликали мене, я відповідала: “Ні-ні, я мушу йти на тренування. Я не можу поїхати зі Львова до Хмельницького”. Пропускала дні народження, дискотеки. Бо фанатіла від боротьби. Абсолютно від усього відмовлялася. Але робила це із задоволенням. Тим більше я тоді всюди перемагала: перший чемпіонат світу, другий, третій – все йшло, як по маслу. А коли ще й визнавали найкращою борчинею на ЧС, це так окриляло.
Але зовсім інша річ, коли я стала олімпійською чемпіонкою. Для мене більше не існувало мотивації. Я вже все-таки хотіла одягати підбори, красиві сукні, весело проводити час із дівчатами. Врешті-решт я виснажилася. Втомилася від своїх великих м’язів, мені хотілося схуднути. Тим паче, мене почали запрошувати на різні телевізійні шоу, проекти. Я вже не хотіла обмежувати себе лише спортом.
Фото Insider
“У батьків в будинку вибило вікно і ролети в гаражі погнуло”
– Зараз у вас довге красиве волосся. Це теж було одне із бажань, яке прагнули реалізувати після завершення спортивної кар’єри?
– Звичайно! (Усміхається). Коли ми боролися, волосся постійно страждало. Ми одна одну смикали, воно постійно надривалося, випадало, розпліталося. Але на все свій час, мабуть. Тоді мені було байдуже до зачісок.
А зараз у мене зовсім інше життя. Двоє майже дорослих синів: одному 17 років, другому – 12. Я вже більше за них переживаю. А взагалі зараз найбільше серце болить за Україну та її людей. Це дуже несправедлива, жахлива війна. Я вважаю, ми, українці дуже миролюбні і не заслуговуємо на те, що відбувається.
– В останні кілька тижнів Хмельницький зазнав ракетних ударів від росіян. Чи багато у вас там рідних, друзів? Як вони пережили ці варварські атаки?
– Так, там живуть багато моїх родичів і друзів. На щастя, вони не постраждали. Лише в батьків у будинку вибило вікно і ролети в гаражі погнуло. Та нічого нема дорожчого за людське життя.
Багато моїх знайомих спортсменів загинули в цій війні. Це так жахливо: ми спокійно собі жили – і в один день приходять росіяни і руйнують наші будинки, забирають наші життя.
Дуже хочу, щоб наша нація була щасливою і переможний мир настав якнайшвидше.
Інші інтерв'ю Марічки Кулачковської
