Його кар’єра – це своєрідне уособлення стрільби з лука в Україні та її головних досягнень. Бронзовий призер Олімпіади-2004 у командних змаганнях, переможець Кубка світу та єдиний український олімпійський чемпіон. Усе це – Віктор Рубан.
Нині йому 41, однак лучник і не збирається прощатися зі своєю пристрастю. В інтерв’ю Спорт 24 Віктор Рубан розповів про мотивацію, драматичний фінал пекінської Олімпіади та обстріли рідного Харкова.
Зустрічаємося у Львові, куди легендарний лучник приїхав на чемпіонат України зі стрільби з лука у приміщенні. Віктор спокійний, але дещо розчарований – медаль вдалося здобути лише у командному раунді. Проте вдома на нього чекає ще одна безцінна нагорода.
"У певний момент щось пішло не так. Я впав і зламав руку"
– У кваліфікації я фінішував другим – задоволений цим результатом. А от у фіналі не склалося – вилетів у другому колі, посів дев'яте місце. Поступився земляку, харків'янину Володимиру Каменському, який став чемпіоном. Можливо, далася взнаки моя травма.
– У командній першості ви разом із Каменським представляли Харківщину та здобули срібло?
– Так, з нами у команді був ще Микита Кравчук. Перемогли спортсмени із Сумської області. У них чудова команда. Олексій Гунбін, Артем Овчінніков та Владислав Лісняк невдовзі виступатимуть у цьому складі на чемпіонаті Європи, де представлятимуть Україну.
– Ви згадали про свою травму. У чому справа?
– Моя донька займається катанням на роликах. Ми разом прийшли на заняття і тоді вона каже: "Спробую покататися сама, поки без тренера". Я собі подумав: "Чому донька кататиметься наодинці? Складу їй компанію". Але у певний момент щось пішло не так. Я впав і зламав руку (Сміється). Проте доволі швидко відновився і встиг набрати форму до чемпіонату України.
– У своєму виді спорту ви досягнули вершини, однак продовжуєте виступати. У чому полягає ваша мотивація?
– Коли ти витратив стільки часу на цей вид спорту… Це щось більше, ніж просто робота чи хобі. Я стріляю усе життя. Тому мені доволі важко зупинитися і сказати "стоп". Мабуть, це якийсь адреналін, наркотик. Постійно хочеться тренуватися, змагатися і виступати.
– Тобто задоволення від процесу ви отримуєте, як і раніше, коли вам було 20?
– Зараз мені важче – все ж непросто демонструвати високий результат, відбиратися на змагання і тримати планку понад десятиліття. Можливо, мотивації стало трохи менше. Утім натхнення ще є.
– Протягом кар’єри ви робили тривалі паузи на відпочинок?
– Ні, я не мав жодної перерви. Починаючи з 2001 року і до 2016-го я не пропускав жодних змагань.
– Відчуття втоми від лука, стріл і взагалі всього, що вас оточує у спорті, з’являлося?
– Коли сезон завершується, такі відчуття виникають. Втома накопичується. Але варто не постріляти тиждень-два і хочеться знову йти на тренування. От відбуваються якісь змагання, ти спостерігаєш за ними з боку. І тебе вже тягне, ти думаєш: "Як би я там постріляв? Цікаво, як би я виступив?"
– Як щодо виступів на Олімпіаді у Парижі?
– Принаймні, я намагатимуся туди потрапити. Водночас розумію, що буде вкрай складно пройти відбір. Відсоток моєї участі у Парижі-2024 зовсім невеликий. Якщо ж мені вдасться пройти кваліфікацію, то це буде моя п'ята Олімпіада. На жаль, минулу я пропустив, команда теж ліцензію не здобула.
"Це ж Олімпіада, фінал! Ти маєш поборотися до кінця"
– Стрільба з лука – це витримка, зосередженість та спокій. З цього можна зробити висновок, що усі лучники є флегматиками за натурою?
– Трапляються різні випадки. Серед нас теж є вибухові та емоційні люди. У стрільбі з лука кожен пристосовується і використовує свій характер залежно від обставин. Емоційна людина трансформує це у свою поведінку під час змагань. Я ж навпаки поводжу себе спокійно, незалежно від того, виграю чи програю.
– Навіть коли ви перемогли на Олімпіаді, ви поводилися максимально стримано, наче нічого надзвичайного не відбулося.
– Усвідомлення того, що я зробив, до мене прийшло через місяць. Перед Пекіном я взагалі не думав про золото. До того ж перед Олімпіадою я виграв Кубок світу. А у нашому виді спорту існує таке правило – якщо ти виграєш одні великі змагання, то на наступних, скоріш за все, не повториш досягнення. А я виграв тоді і Кубок світу, і Олімпіаду.
– Ви розповідали, що перед фінальними стадіями Олімпіади сильно втомилися і почувалися виснаженим.
– За день до фіналу я дуже міцно поспав. Втома із сутичок 1/8 та 1/4 фіналу накопичилася і організм, мабуть, сказав собі: "Треба відпочити. Спи!" Тому до півфіналу та фіналу я підійшов у хороших кондиціях.
– Кореєць Пак Гьон Мо перемагав у фіналі з відчутною перевагою. У певний момент ви змирилися зі сріблом?
– Після першої та на початку другої серії я роздумував: "Медалька вже у кишені. Треба спокійно собі постріляти". А потім сам себе переконав: "Агов, це ж Олімпіада, фінал! Ти маєш поборотися до кінця. Раптом, суперник схибить". І так і сталося. Кореєць схибив, а я не втратив можливості та показав гарні пробоїни.
– Перед останньою серією пострілів ви все ще програвали.
– Зате у підсумку переміг на один бал – 113:112.
– Драматизму додавав і той факт, що останній постріл Пака судді детально аналізували – "дев’ятка" чи "десятка".
– Була спірна пробоїна. Це тривало 5-7 секунд. Зазвичай у таких випадках суддя дивиться на мішень з обох боків. Якщо рефері здаватиметься, що з одного боку стріла чіпляє край чорної смуги, що розділяє пробоїни, то бал зараховується у більшу сторону. Якщо існує просвіт з обох боків – це менша пробоїна.
– Ті секунди для вас тягнулися вічністю?
– Я нічого не бачив, тому впевненості у тому, що корейцю дадуть 9, а не 10, у мене не було. Я просто чекав. Заздалегідь не хотів радіти перемозі. Знаю, як це потім відображається. Ти нібито переміг, а потім влаштовують перестрілку – тоді зібратися важко. Тому я заспокоїв себе, спокійно очікував рішення суддів.
"Людині, яка вперше стрілятиме з лука, буде доволі складно"
– Де зберігається ваш лук, який приніс вам золото у Пекіні?
– Він довго лежав у мене вдома у Харкові. Минулого чи то позаминулого року я передав його до Києва. Там створили спеціалізований олімпійський музей, а мій лук став одним із його експонатів. У тому музеї я ще не встиг побувати, але сподіваюся, з часом це зроблю.
– Один із парадоксів вашого шляху у спорті – незмінність тренера. Понад два десятиліття ви працюєте з Людмилою Прокопенко?
– У нас хороші відносини – ми займаємося разом дуже і дуже давно. Ще зі шкільних часів. Коли я починав, Людмила Анатоліївна їздила зі мною на змагання. Згодом, через проблеми з ногами, тренерка залишалася вдома. Ми працювали на відстані – я навіть звик виступати на змаганнях без тренера.
– Це не створює дискомфорту?
– Наша співпраця виглядає наступним чином. Кажу Людмилі Анатоліївні, що мені не вдається, і з чим проблеми, а вона дає поради. Людмила Анатоліївна настільки добре знає мене, що передбачає ті нюанси, які можуть виникнути, і дає рецепт, як їх побороти.
– Окрім лука, ви мали інші спортивні захоплення?
– Спершу я займався легкою атлетикою, вступив до училища фізичної культури після 7-го класу. Там працювала моя тітка Євгенія Тихонівна. Вона помітила, що легка атлетика – не мій вид спорту. Побачила, що у мене немає натхнення якісно ним займатися (Усміхається). Я часто пропускав тренування, тож ми вирішили, що треба щось змінювати. А в той час мої друзі якраз відвідували секцію стрільби з лука. До того ж вона розташовувалася неподалік від мого будинку. Я спробував, мені дуже сподобалося, я загорівся.
– Для середньостатистичної людини вистріл з лука стане серйозним випробуванням?
– Судіть самі – лук важить орієнтовно 3 кілограми. А натяжка тятиви – від 20 до 24 кілограмів, якщо вести мову про чоловічу стрільбу з лука. Людині, яка вперше намагатиметься зробити вистріл, буде доволі складно.
– Зазвичай скільки вистрілів виконуєте за тренування?
– У дитинстві я мав по два тренування, тому за день робив по 300-350 вистрілів. Зараз трохи менше.
– Від проблем з обладнанням не застрахований жоден лучник. У вас, здається, перед тріумфальною Олімпіадою теж виникли проблеми?
– Я зламав плечі до лука. Тому у Пекіні довелося стріляти запасним луком мого товариша Олександра Сердюка. Ми з ним на попередній Олімпіаді вже вигравали медаль. За два дні до Олімпіади-2008 зламався мій лук, а за день до старту зламався і його лук. Ми починаємо підганяти запасні луки, у Сашка стріла погано летить. Тоді я запропонував: "Яка різниця, чим стріляти? Давай поміняємося запасними луками. Можливо, щось зміниться на краще". Так і зробили. Як виявилося, на фарт.
"Вицілювати "десятку" немає сенсу"
– Під час пандемії коронавірусу ви зіткнулися з іншою проблемою – відсутність локації для тренувань. Змушені були облаштувати унікальний майданчик вдома?
– Якщо на змаганнях ми стріляємо з відстані у 70 метрів, у приміщенні цілимо з 18 метрів, то у квартирі я стріляв з трьох метрів. Відтак, я мав щось вигадувати, щоб не було так нудно. Стрільба – монотонний вид спорту. А стріляти протягом тижня з відстані трьох метрів – це ще нудніше. Тому я вигадував різні квести. Наприклад, старався влучати постійно в одну дрібненьку точку. Це урізноманітнювало мої тренування.
– Лучники зазвичай не ціляться у "десятку"?
– Це дуже важко і беззмістовно. На відстані центр мішені дуже маленький, тому ми цілимося у той район, якщо точніше, у жовте коло з 9 та 10. Мушка плаває на такій відстані. Якщо тримати лук жорстко, то кучності не буде, все розлітатиметься. Тому слід виконувати більш плавний та вільний постріл. Вицілювати "десятку" немає сенсу.
– Ідеальний зір лучника – це міф?
– У мене зір нормальний. Зараз трохи погіршився, але не критично. Лучників в окулярах більш ніж достатньо.
– Подейкують, що легендарний корейський чемпіон Лім Дон Хьон майже нічого не бачить. Усі його досягнення – результат м'язової пам'яті?
– Я дивлюся на мішень, але всі рухи побудовані на м'язових відчуттях та автоматизмі. Все ж бачити і розуміти, куди ти стріляєш, треба. Особливо, якщо поле велике, а перед тобою багато щитів. Як мінімум, щит зі своїм номерком ти повинен бачити (Усміхається).
– У вас траплялися казуси із влучанням у чужу мішень?
– Бувало й таке, але вкрай рідко. Такі речі можуть відбуватися, якщо на стадіоні немає розмітки та рубіж розташований не типово, по діагоналі. Тоді влучаєш у мішень і думаєш: "Ех, не туди".
– Чи не головний недруг лучника – вітер. Як з ним боротися?
– Коли закінчується зимовий сезон, ти повертаєшся на відкритий простір і маєш звикнути до нових умов. Вітер тисне на лук, лучник має пручатися і зробити правильний вистріл. Трохи часу на цю адаптацію слід витратити. Проте на змаганнях вітер дме всім однаково. Тут на перший план виходить тактика спортсмена. Треба вміти вибрати момент затишшя, встигнути швидко опрацювати вистріл.
"Російська техніка знищила поле у Новій Каховці"
– Зараз ваша сім’я мешкає у Чернівцях. До 24 лютого у вас був план евакуації з Харкова у випадку російського наступу?
– Плану ніякого не було. Ми хотіли вірити, що все буде гаразд. Як зараз пам'ятаю, як о пів на п'яту ранку почув дуже сильні вибухи. Скло у квартирі задрижало. Навіть не бачивши, що робиться на вулиці, я прокинувся з думкою і з розумінням того, що сталося щось жахливе.
– Коли ви змогли виїхати з Харкова?
– Ми спробували ще 24 лютого, але через величезні затори повернулися назад. Відкрили підвал, облаштували його разом із сусідами. Приблизно 7-8 днів прожили з дітьми у підвалі.
– Знайомі російські спортсмени виходили з вами на зв'язок?
– Ніхто не писав. Я розсилав російським лучникам та іншим спортсменам інформацію про обстріли України, про необхідність впливу на владу. Та мені ніхто не відписав. Жодного слова. Зате писали лучники з усього світу – пропонували допомогу. Вдячний їм за підтримку.
– Ви частенько навідувалися у Нову Каховку, де розташовувався провідний український центр для стрільби з лука. Зараз місто окуповане росіянами.
– У Новій Каховці функціонувала одна з найбільших баз для стрільби з лука в Україні. Наскільки я знаю, зараз там нічого немає. Чув, що там стояла російська техніка, танки… Оскільки вона базувалася безпосередньо на полі, то воно повністю знищене, все перерите. На жаль, тамтешня інфраструктура знищена і потребує відновлення.
– До Чернівців ви звикли?
– Щиро дякую друзям за теплий прийом. Крім того, я можу тут тренуватися у хороших умовах. А ще Чернівці стали для мене та моєї сім'ї знаковим містом. Напередодні дружина подарувала мені сина, якого ми назвали Максимом. Через чемпіонат України навіть не встиг забрати їх із пологового. Тому зараз із нетерпінням очікую на повернення додому і зможу зустріти дружину з дитиною. Як то кажуть, відстрілявся, а тепер за справи сімейні (Усміхається).
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
