Спорт 24 публікує продовження інтерв’ю із Богданою Голуб. Вона – чинна чемпіонка Європи з джиу-джитсу і перша атлетка в історії України, якій підкорилося таке високе досягнення.
Частина перша: "На моїй шкарпетці горить Кремль": чемпіонка Європи з джиу-джитсу – про історичний фінал, парамедика Тайру і мистецтво війни
Для переважної більшості українців цей вид єдиноборств – суцільна terra incognita, хоча у світі він користується величезною популярністю. Проте Богдана не втрачає оптимізму. Чемпіонка вбачає свою місію у популяризації джиу-джитсу і вірить – настане такий час, коли українці масово вправлятимуться на татамі.
"Чоловіки пишуть, що хочуть зі мною поборотися"
– Чим вас підкорив такий спорт, як джиу-джитсу?
– Я у спорті з самісінького дитинства. За профілем – гімнастка, майстер спорту. Якось у голові визрів логічний висновок, що я вже не хочу виступати, адже там були свої нюанси з федерацією та організаційними моментами. Запас мого терпіння вичерпався.
Тож я прийшла у тренажерний зал – займалася там упродовж року, для себе. Спробувала таку дисципліну бодібілдингу, як фітнес – спортивний акробатичний танок і демонстрація гарного тіла. Але не зайшов мені цей напрямок, тож виступила лише кілька разів.
Там, де тренувалася, функціонував зал для єдиноборств із секцією бразильського джиу-джитсу. Я перетиналася з цими хлопцями. Вони цілий рік запрошували мене спробувати. Спершу це не вкладалося у моїй голові: "Я – гімнастка, а тепер піду в єдиноборства? Мені це нецікаво".
Тут варто зазначити, що про єдиноборства я знала не з чужих слів. Мій молодший брат у дитинстві займався дзюдо. Його тренером була Світлана Олегівна Кузнєцова, а спаринг-партнеркою іноді – Дарія Білодід. Тож я знайома з цією сім’єю, знайома з дзюдо, на змагання приходила. Але малому це не "заходило". Він марив футболом – і згодом почав ним займатися.
Я ж тривалий період ні з ким не зустрічалася. Подумала, що в джиу-джитсу може бути багато класних хлопців. Це надихнуло мене спробувати. Хто б міг подумати, що закохаюся у цей вид спорту з першого кроку на татамі?! А ще через два місяці виграю свій перший чемпіонат України (Усміхається). Ось така історія.
– Які найпоширеніші стереотипи щодо джиу-джитсу? Що найбезглуздіше запитують ті, хто не розуміється в цьому виді спорту?
– Можу сказати, що найбезглуздіше бачила у соціальних мережах. Чужі люди, я їх не знаю, пишуть, що хочуть зі мною поборотися. І це, в основному, чоловіки. Дивно. Бо якщо я не знаю, яке в людини минуле чи теперішнє у єдиноборствах, то ніколи в житті не буду з нею боротися. Дуже обережно до цього ставлюся. Маю правило: з "білими пасками", яких не знаю, не борюся. Не працюю з ними на тренуваннях, бо це може закінчитися травмою.
От я стала у спаринг, але якщо мені не подобається боротьба – я можу припинити. Ціную своє здоров’я, пережила багато травм і знаю, що таке відновлення. Хлопцям, які хочуть самоствердитися на мені, не варто обирати цей шлях.
– На вулиці джиу-джитсу ставав вам у пригоді?
– До речі, саме це запитання мені ставлять найчастіше! "Чи можете використовувати свої скілли для самооборони?" (Сміється) Наразі мені не доводилося використовувати джиу-джитсу з метою самозахисту. Але я знаю, що зможу це зробити, якщо раптом не вдасться уникнути конфлікту. Коли на тебе нападають – це стресова ситуація. Ти ніколи не знаєш, як відреагуєш. Якщо займаєшся єдиноборствами, то, звісно, маєш більше впевненості в тому, що зможеш дати відсіч.
"На моїх очах "засинали", ламалися руки, ламалися коліна…"
– Наскільки це безпечний чи небезпечний вид спорту? У тому ж боксі нерідко бувають летальні випадки…
– Мене трішки веселить, коли кажуть, що джиу-джитсу – безпечний і мало травматичний вид спорту. Так, боксери б’ють у голову, а джиу-джитсу – це боротьба, безударна техніка. Проте коли мені під час боротьби прилітає з коліна в голову, щелепу, зуби, ніс чи в груди, то приємного мало. У нас найбільш вразливі місця – стопи, коліна, лікті, шия, спина, суглоби. Адже ти постійно перебуваєш у незручних позах.
Звісно, джиу-джитсу у порівнянні з боксом – достатньо м’який вид спорту. Спеціально і цілеспрямовано в голову ніхто не б’є. Але ситуації бувають такі, що до сліз. Щодо летальних випадків – я про таке не чула. Проте спортсмени "засинають" на змаганнях, коли їх душать, і вони не встигають постукати. Я працюю рефері на турнірах. На моїх очах "засинали", ламалися руки, ламалися коліна. Тож казати, мовляв, джиу-джитсу є нетравматичним видом спорту – це нонсенс.
– Найжорсткіша з травм, яка вас спіткала?
– Тотальний розрив ахіллу наприкінці 2019-го. Реабілітація зайняла півтора року. Травма дала мільйон ускладнень, які затяглися ще на пів року. Мені казали, що можу прощатися зі спортом. Але оскільки моя реабілітація припала на період карантину, у мене було більше часу на відновлення після травми. Після цього я вже стала чемпіонкою Європи і здобула бронзу на чемпіонаті світу.
– Суддівський фактор у джиу-джитсу – вагомий?
– Я завжди кажу: на змаганнях потрібно вигравати таким чином, щоб ні в кого не було ніяких сумнівів і претензій до судді. У нас як? Якщо ти програєш за рішенням судді, то хто винен? – Суддя! Щоб перемогти безпрецедентно, потрібен больовий чи задушливий прийом. Або ж мати настільки помітну перевагу, щоб ні в кого не залишилося сумнівів.
Восени на чемпіонаті світу в Абу-Дабі я злетіла в боротьбу за "бронзу". У поєдинку, де було 0:0, рефері віддав перевагу не мені. Це стало моєю єдиною технічною поразкою на цих змаганнях, бо після цього інші чотири поєдинки за "бронзу" я виграла. Так, посіла третє місце, але язик не повертається сказати, що я той турнір програла.
– Озвучу, мабуть, ще одне стереотипне запитання: чи кожен може досягти вершин у джиу-джитсу?
– Це класне запитання, залюбки на нього відповім. Фішка джиу-джитсу – ним можна почати займатися в будь-якому віці, а також втілити свої змагальні амбіції. Бразильське джиу-джитсу – це неолімпійський вид спорту. Більше як комерційний проект, адже поєднує в собі кілька видів спорту – дзюдо, боротьбу тощо. Завдання організаторів таких турнірів – зібрати якомога більше людей різної вікової категорії навколо цього напрямку.
Джиу-джитсу займаються дорослі – від 18 до 30 років, а потім розпочинаються категорії майстрів через кожні 5 років (30-35, 35-40 і так далі). Кожна категорія поділяється на рівні – за кольорами пасків (білий, синій, пурпуровий, коричневий та чорний). Є ще кораловий пасок – він видається за вислугу років. Шлях від білого до чорного паска у джиу-джитсу складає в середньому 8-10 років. Є унікуми, які щороку здобувають новий пасок. Або якщо займаються з самого дитинства, то у дорослий дивізіон входять "пурпуром" і швидко досягають чорного пояса. Не забуваймо, що у кожному паску ще є багато вагових категорій.
Це ідеальна схема, щоб задіяти якомога більше людей. Є одна цікава європейська атлетка – їй понад 60 років. І в неї синій пасок бразильського джиу-джитсу! Комерційний чемпіонат Європи, зал – як у київському Палаці спорту, трибуна вщерть заповнена, виступає категорія майстрів 60+. Виходять дідусі сиві у кімоно і показують реальну боротьбу. Зал просто у захваті – така енергетика, всі їм аплодують! Це так круто.
Ти можеш прийти з будь-якого виду спорту; можеш почати займатися, не маючи спортивного минулого; у будь-якому віці і з будь-якими особливостями твого тіла. Джиу-джитсу практикується також в інклюзивному варіанті – в Україні маємо гарні приклади. Це абсолютно адаптивний вид спорту. Ти можеш стати чемпіоном світу в будь-якому віці. Особисто я почала займатися джиу-джитсу в 21 рік. Звісно, мала гімнастичне минуле, а гімнастика – це база, основа всього. Вважаю, що дітей потрібно якомога раніше відправляти у спортивну гімнастику і не нав’язувати їм спеціалізовані види спорту. Бо є велика ймовірність, що, зануривши дитину в джиу, їй це до 18 років набридне настільки, що вона нізащо не захоче продовжувати. Отож, гімнастика – розтяжка, фізичні дані і все таке, а пізніше дитина сама обере, що їй подобається. Це такий кайф – уміти володіти своїм тілом!
"Місце моєї гармонії – природа"
– В Україні, як завжди, в центрі уваги – футбол, бокс, трохи біатлон і теніс. Не почуваєтеся обділеними?
– Найактивніші мої фанати – це батьки, сім’я і друзі. А увага від України – очікувана. Чому? Бо футболу – супербагато років, боксу – також. Натомість джиу-джитсу – молодий, прогресивний вид спорту. Якщо я почала займатися у 2013-му, то джиу-джитсу з’явилося в Україні лише десятьма роками раніше. Вважаю, що особисто я і всі люди, які зараз у цьому спорті, творимо історію джиу-джитсу в нашій країні. І це дуже надихає. Переконана: промине енна кількість років – і про джиу-джитсу говоритимуть так само, як про футбол. Бо у світі це нереально популярний вид єдиноборств.
– Чи маєте зіркових друзів з вітчизняної спортивної тусовки?
– Дуже тісно спілкуюся зі своєю джиу-тусовкою, а також маю друзів у кросфіті, яким колись займалася, у боксі та кікбоксингу. Звичайно, я знаю багатьох українських спортсменів. З деякими знайома особисто.
– Яка вона, Богдана Голуб, коли змінює кімоно на цивільний одяг?
– Богдана на татамі, у житті публічному і житті сімейному – три різні людини. Я за знаком зодіаку – Близнюки, тому це в мені поєднується гармонійно. Хобі – сноуборд, читання, музика, активний відпочинок. При цьому люблю і пасивний релакс – коли можна вилежатися і позасмагати.
Місце моєї гармонії – природа. Море чи океан – це взагалі топ. Дивитися на схід або захід Сонця, ловити хвильки. Гори – у будь-яку пору року. Взимку там сноуборд, влітку – тренувальні збори.
Місце моєї гармонії – це й сім’я. Протягом тижня ми можемо майже не бачитися, але завжди знаходжу час, щоб зустрітися і поспілкуватись.
– Війна навчила цінувати кожен новий день?
– Насправді, ми намагались це робити і до повномасштабної війни. Проте зараз дійсно дуже яскраво відчулося, що по-справжньому є максимально цінним.
Інші інтерв'ю Спорт 24
