"Кожен із нас втратив і стабільно втрачає вагу. Я втратив 20 кілограмів, є ті, хто втратив близько 25 кілограмів, і при цьому їм доводиться виконувати бойові завдання. Ми їмо мізер. Але додає критичності ситуації відсутність питної води. Стійкість духу чоловіків, які при цьому на позиціях, не передати словами. Але їхні очі сповнені надії та віри в те, що нас скоро врятують".
Це свіжий коментар одного з медиків полку Азов. Їм, мабуть, психологічно найважче. Адже змушені рятувати поранених побратимів в абсолютно екстремальних умовах – запас медикаментів та антибіотиків повністю вичерпався. Без дезінфекції рани дуже швидко загноюються. І тоді залишається єдиний варіант – хірургічний. Без жодного грама знеболювального.
Маріупольський гарнізон вже понад 80 діб перебуває у боях нон-стоп. У перші дні повномасштабного вторгнення Азов успішно зупиняв навалу. Але сили окупанта лише наростали, беручи місто у смертельні лещата. Проти української залоги, а заодно проти цивільних, застосували всі види озброєння і незчисленну кількість гарматного м’яса. Маріуполь перетворювався на згарище, воїни Азову вдалися до раціонального відступу, перегруповувались, раптово та ефективно контратакували… І щодня чекали деблокади.
Зрештою, 25 квітня наші бійці забарикадувалися на металургійному заводі Азовсталь. Одинадцять квадратних кілометрів суцільного бетону, заліза, лабіринтів та глибоких катакомб. Разом із Азовом прихисток від російських головорізів і 500-кілограмових бомб знайшли сотні простих маріупольців із дітьми. Певний запас провізії та медикаментів дозволяв українцям протриматися ще деякий час. Але ворог, оскаженілий від того, що просрав абсолютно всі дедлайни, у перші дні травня вдерся на територію комбінату. Зав’язалися бої всередині будівель та ангарів, які точаться до сьогодні.
У цих хлопців, як і в їхніх попередників з ОУН-УПА, вибір дуже обмежений – воля або смерть. Полон – це практично гарантія мученицької смерті, їй передуватимуть знущання і тортури. У кремлівського фюрера і його недогенералів – особисті порахунки з полком Азов, який виставив "другу армію світу" на посміховисько. Замість пробиття сухопутного коридору на Крим і парадного маршу вулицями Маріуполя на честь "побєдобєсія", рашисти загрузли в Азовсталі, втратили велику кількість живої сили та техніки – і продовжують втрачати.
Зрозуміло, що про жодне виконання стратегічного плану мова вже не йде. Окупанти хочуть будь-якою ціною поквитатися із легіоном кіборгів – спопелити їх фосфорними бомбами і термітними кулями, заморити голодом, спрагою, змусити конати від гангрени. Путіну потрібна ритуальна жертва, саме тому ворог відмовляє у процедурі екстракції для наших вояків за історичним аналогом Дюнкерка.
Забудьте героїчний епос про 300 спартанців. Кіборги Азову у режимі онлайн дають всьому світові зразок мужності, найвищого військового пілотажу і самопожертви. Кожен із них – особливий. Чи то боєць Орест, який під невпинну канонаду співає "Стефанію". Чи то Катерина із Тернопільщини – "Пташка", яка у тяжкі моменти надихає побратимів невмирущою мелодією "Зродились ми великої години". Чи то Арсеній, випускник Могилянки, який зараз поранений, але мужньо витримує біль.
Сьогодні на основі публікацій Українського ветеранського фонду ближче знайомимо вас із обличчями, які ви точно вже бачили у випусках новин. Це квартет командирів маріупольської оборони, від знань, розсудливості і рішучості яких залежать сотні життів.
Святослав Паламар ("Калина")
Капітану, заступнику командира Азову – 39 років. Доля держави була йому небайдужою віддавна. Паламар – учасник двох революцій, Помаранчевої та Гідності. Саме на Майдані-2014 він став "Калиною" – на честь одного із сакральних символів України. Того ж буремного року комерційний директор підприємства взяв до рук зброю, попрощавшись із цивільною професією.
Бойові дії в зоні АТО / ООС Святослав поєднував із тренувальним вишколом новачків Азову. Він відповідав і за селекцію – відбирав у лави підрозділу лише найбільш мотивованих, ідейних та сильних бійців.
"Війна не закінчиться ніколи, – сказав Паламар в одному з інтерв’ю два роки тому. – Якщо буде правильна політика, буде піднята національна свідомість, коли до ключових посад у політиці прийдуть правильні люди з правильними патріотичними поглядами – тільки в цьому разі ми можемо розраховувати на те, що ми матимемо можливість на воєнну перемогу".
Поки цього немає, зауважував "Калина", найкращий вихід – розбудовувати українську армію за сучасним зразком. Він – глибокий інтелектуал. Обожнює історію, зібрав величезну бібліотеку, полюбляє читати по 3-4 книги паралельно. Вдома на повернення Святослава очікують дружина та син. Сімнадцятого квітня Зеленський присвоїв Паламарю орден Данила Галицького.
Денис Прокопенко ("Редіс")
Йому лише 30, а він уже підполковник Нацгвардії та Герой України (від 19 березня). Колись, у "минулому житті" його вабила романтика футболу, запах запаленої піротехніки і треті тайми. Прокопенко належав до потужного руху ультрас київського Динамо. У секторі отримав псевдо "Редіс". Усе змінилося у 2014-му. Денис вступив до лав Азову, поїхав у зону АТО / ООС. Невдовзі очолив взвод, потім роту, батальйон. А з 2017-го отримав у підпорядкування цілий полк.
Ще у званні ротного він заявляв: "Ми досить міцні, щоб кров’ю і потом відвойовувати нашу землю, а не йти на якісь подачки від Росії".
Прокопенко вільно володіє англійською та німецькою мовами. Врівноважений, завжди зберігає голову холодною – навіть у критичних ситуаціях на Азовсталі. "У разі втрат не треба впадати у паніку, – наголошує "Редіс". – Необхідно, щоб мозок розсудливо працював, щоб далі виконувати поставлене завдання і не сприймати це близько до серця під час проведення операції".
Одинадцятого травня його дружина Катерина разом із жонами інших вояків Азову потрапила на аудієнцію до Папи Римського – благала про милосердя і порятунок для оточених. Сам же командир полку одного разу зізнався: "Ми абсолютно свідомо пішли в цей котел". Вдавшись до такої жертви, азовці стали приманкою, зосередили на собі величезні сили ворога і виграють час для України, яка має безцінну змогу перегрупуватися та освоїти західне озброєння.
Кажуть, дідусь Прокопенка походив із Фінляндії. Він героїчно бився у зимовій війні 1939-40 років, коли горда країна Суомі дала по зубах велетенському совєтському монстру. Минули десятиліття, зараз родинну справу честі продовжує "Редіс".
Ілля Самойленко
Замість лівої руки – протез із титану і сталі. Замість правого ока – штучне. Офіцер управління розвідки Азову – людина виняткової сили волі.
Ілля переступив поріг Азову у 2015-му. Мав тоді 21 рік, зброя йому була не чужою, адже працював інструктором зі стрільби. Свою мотивацію пояснював переконливо і красиво: "Моє бажання воювати – це розуміння себе як громадянина. Як у Стародавній Греції: хочеш бути громадянином? Ласкаво просимо на військову службу". Здібний молодик робив помітні успіхи і зростав у званні – командир відділення, заступник командира взводу… У грудні 2017-го Самойленко вирушив мінувати одну з ділянок фронту і потрапив під ворожий обстріл.
"Вівторок… Наша рота не любить вівторки. Всі наші поранення траплялися у цей день, – пригадує Ілля. – У мене в руках був запал від боєприпасу, і він, від вибухової хвилі, здетонував. Мені – все відразу в обличчя, в руку, в ногу… Поруч були товариші, вони мене перев’язували. Порване горло, діромаха діаметром три сантиметри, осколок ще біля сонної артерії застряг. Руку відразу перемололо. Я прямо бачив, як її рівненько по суглоб відірвало. Обличчя пекло боляче. Тепер на щоці шрам у формі Японії".
Його психіка виявилася такою ж сталевою, як і нова рука. Загоївши рани, адаптувавшись до нових обставин, Самойленко прийняв рішення повернутися до служби в Азові і воювати за повну деокупацію України. Свого часу він перервав навчання на історичному факультеті КНУ ім. Т. Шевченка, тож мріє після нашої перемоги знову завітати до рідного вишу.
Сергій Волинський ("Волина")
Коли у 2014-му Росія анексувала Крим, він якраз проходив військову службу на території півострова. Разом зі своєю частиною відійшов на материкову частину України і зосередився на знищенні ворога в Донецькій та Луганській областях.
Зараз, після важких боїв за Маріуполь, 30-річному "Волині" довелося перебрати на себе обов'язки командира 36-ї окремої бригади морської піхоти. Частина бригади під його керівництвом успішно прорвалася крізь ворожі заслони на територію металургійного комбінату, де об’єдналася із бійцями Азову.
З того часу Сергій став чи не найгучнішим рупором захисників міста. Він записував відеозвернення та бив в усі дзвони. Вісімнадцятого квітня адресував своє послання Папі Римському. Через два дні звернувся до Байдена, Ердогана, Джонсона та Зеленського – прохав деблокувати Маріуполь для евакуації дітей, поранених і загиблих. З подачі Волинського зазвучала ідея екстракції – передачі оточених вояків "третій країні", де вони б перебували аж до завершення війни. З того часу минуло понад два тижні…
"Здається, ніби я опинився в якомусь пекельному реаліті-шоу, де ми – військові – боремося за життя, використовуємо кожен шанс для порятунку, а весь світ просто спостерігає цікавий сюжет, – констатував "Волина" у своєму дописі на Facebook за 7 травня. – Такі сценарії використовують у фільмах та серіалах. Різниця лише в тому, що це – не фільм, а ми – не вигадані персонажі! Це реальне життя! Біль, страждання, голод, муки, сльози, страх, смерть – все справжнє!
Що мене дивує? Цинізм!!! Людський цинізм не має меж!!! Є загальноприйняті правила, вони однакові для всіх, засвідчені купою законів, підписів та печаток, але вони не діють! Тоді навіщо вони потрібні?
На що я сподіваюсь? На диво!!! На те, що вищі сили (в широкому розумінні цього слова) знайдуть рішення для нашого порятунку! І це пекельне реаліті-шоу закінчиться... Вищі сили, ми чекаємо на результат ваших дій... Час спливає, а час – це наші життя!"
Інші тексти Спорт 24
Снайпер "Валі": легендарний канадець знищував ІДІЛ, а зараз воює за волю України
"Ця війна нагадує фільми про Другу світову": вікінг, який б’ється за Україну
Шухевич і спорт: грав у футбол, бив рекорди, веслував на човні з Галичини аж до моря
